Амбар? Подивившись на Чеда, я зрозуміла, що він не глузував, коли сказав, що це мій найкращий варіант на порятунок. Залишалось сподіватись, що там буде дуже м'який і гарний сніп сіна.

    — Дуже шкода, що я не можу нас туди перенести, — сказав це, я зловила на собі скептичний погляд.

    — Ти впевнена? — недовірливо питався він.

    Напустив на себе діловитість, я подивилась на друга, так, наче він говорить якусь нісенітницю. І тільки після цього, більш уважно роздивилась карту, що лежала перед носом. Вона не мала нічого спільного з моєю картою, на якій я відмічала свій шлях до Чеда. Ця взялась наче з минулого століття, найімовірніше, що це дуже цінна штуковина. Написи й малюнки взагалі не були схожі на ті, що використовуються зараз, навіть, сусідня вулиця має іншу назву.

    — Звісно, — підтвердила я і покосилась невдоволено на друга. — Щоб переміститися треба або побачити амбар хоча б один раз, або мати фото. Думаю, що останнього в тебе не має. До того ж можна опинитись там, де не хочеш, ще й без сил. Цього мене вчили батьки.

    — Вони казали це, щоб ти не думала про себе багато, — дуже важливо доповів Чед, — я впевнений, якщо ти трохи докладеш зусиль, то без проблем зможеш опинитися там, де тобі заманеться.

    Його губи склались в тонку посмішку, наче він намагався скрити її узагалі. Я помітила як смикнулась його рука. Він насправді вірив у те, що я зможу зробити таке?

    — Ні, — похитала я головою.

    — Так, — він кивнув і подивився на двері.

    — Ні, — вперлась я і не хотіла здаватися.

    — Так, Айрін, це єдиний твій шанс, іншого не знайдеш.

    — Але чому саме так? — поставила питання, одразу ж зрозумівши відповідь на нього. — Думаєш, так мене не зможуть відстежити?

    — Авжеж.

    — Ти ж розумієш, що я можу застрягти де не хочу. Наприклад, у дереві? — сказавши це, я не змогла стримати посмішку. — Ні, ну серйозно.

    — Я впевнений, що такого не станеться, — заперечив Чед. Його карий погляд був більш значим для мене ніж слова.

    Було вирішено, не мною, авжеж, але я зрозуміла, що друг правий. Це єдиний шанс зникнути з радарів організації, яка полює на мене. Якщо Чед думає, що це працює, так нехай і буде.

    Друг зібрав для мене декотрі речі, які б могли мені знадобитися, і поклав їжу від Кейтлін. І мене досі цікавило чому вона не спитала нічого про мене і батьків?

    Взяв усе до рук, я подумала про амбар і подивилась на Чеда, який міцно тримав мене під руку, наче боявся загубити.

    — Невже хвилюєшся? — запитала я, сміючись?

    — Звісно ні, просто перестраховуюсь. Тим паче для мене не звично ось так кудись подорожувати.

    — А Кейтлін тебе не буде шукати?

    — Ні, все добре, не хвилюйся. Тим паче ти мене скоро повернеш.

    Тож, я подумала про місце на карті, де воно знаходилось. І відрахувала в думках. Один. Два. Три...

    Заплющивши очі, хоча цього не треба було робити, я відчула прохолодний вітерець лоскотавший мою шкіру.

    Чед відпустив мене і дуже глибоко вдихнув повітря. Я подивилась на нього і зі співчуттям. Високий кремезний чоловік боїться такого...

    І лише хвилину після, я почала розглядати, що було навкруги. На мій подив, ми стояли в п'ятдесяти метрах від яскраво-червоного амбара. Мені здавалось, що для мене відкрили щось незвичайне і була впевнена, що такою щасливою я не була з того моменту, як викрали батьків.

    Не вірилось, що я справді могла робити дещо настільки круте. Але в голові зненацька з'явились слова батька, на одному з моїх тренувань про телепортацію: «Якщо ти маєш, замало сил, робити стрибки на великі відстані й туди де ти ніколи не була — це може бути дуже небезпечно».

    О це я була неуважною... Батько не казав, що це неможливо, він просто попередив мене про те, що це небезпечно.

      Після цих думок я подивилась на друга, який обходив амбар. Навіщо я не, знала. Всередині мене народжувалася нова надія на те, що все буде добре.

    Сонце вже майже сідало, через що ставало трохи прохолодно, хоча так, погода була дуже приємна. Цікаво, наскільки далеку ми знаходимося від Лейкленду.

    Старий біло-червоний амбар висотою у триповерховий будинок, був схований серед великих зелених дерев, що тягнули свої крони до чистого блакитного неба. І мене долали вагання: чому саме амбар? Чому не якась квартира в нудному місті чи підвал, кінець кінцем?

   — Слухай, можливо, треба було розфарбувати його у сім кольорів райдуги? — не змогла втримати свою допитливість і подивилась на широкі плечі Чеда.

    — Тут вже є покинуті будинки. Амбар же по документах, ще й досі використовується для потреб держави.

    — І ніхто не знає, що він твій? — я схилила голову на бік задумавшись, Чед повернувся до мене і кивнув.

    — Не бійся. В середині є все потрібне. Речі, що дала тобі мати та їжу, що склала Кейті, повинно вистачити на деякий час. Думаю, що зможу інколи навіщати тебе.

    — А мені до тебе не можна телепортуватись? Це ж всього секунда... — з засмученням запитала, розуміючи, що не хочу бути тут одною.

    — Ні, — відповів він, дивлячись на мене зі співчуттям. — Не треба ризикувати.

    Я вирішила не ставити зайвих питань, на котрі не хотіла знати відповіді. Мені не треба було читати його думки, щоб знати, чому він так сказав.

    Він боявся. Цей погляд, коли він дивиться на тебе наче скрізь вікі, трохи відводячи погляд та понурені плечі з сумною посмішкою, дуже нечасто з'являлись у Чеда разом.

   Він вважав, що це може привести «Фенікс» до нього на поріг? Але як саме? І Чедвінгтон точно не хтів, щоб в цей момент я була у їхньому домі. Вірогідніше, так буде краще для всіх. І точно ніхто не зможе доказати, що я була там, і що друг мені допоміг. Дуже розумно з боку Чеда, але іншого від нього і не очікуєш.

    — Я зрозуміла, не хвилюйся, — підбадьорюючи кивнула йому, на що він злегка посміхнувся.

    — Ну, що? Скоріш йдемо.

    Чед відчинив двері і я зайшла за ним, йому прийшлось трошки пригнутися. Він ввімкнув світло і на щастя, тюків з сіном не побачила. Зате, було дуже багато місця і, навіть, трохи затишно.

    А в середині то й жити не так і погано буде. Телевізор стояв біля сіренького дивану, між ними білий столик із металу, мабуть. Я підійшла до кухні, що притаїлась з лівого боку, біля входу. Декілька шафок, плита на газовому балоні, невеличкий холодильник, відкритий. За сходами, сховався невеличкий комод в колір кухні, темно-жовтий. Речі, як раз буде куди скласти. У кінці амбара стояла книжкова шафа зі десятками різних книг і, в колір дивану, крісло. Мені вже не терпілось подивитись, що ж там за книги, які займали полички. Навпроти, я помітила невеличку кімнату, до якої вели старі двері, можливо, там є душ? А мені дуже кортіло, змити з себе втому та лягти спати.

    — А тут доволі непогано. Сподіваюсь, що мені не доведеться сидіти в чотирьох стінах постійно?

Я подивилась на Чедвінгтона, який дуже задовільно посміхався. Напевно, дуже зрадів, що мені тут сподобалось. Але, як би мені не кортіло дивитись телевізор днями й ночами, але це не можливо буде робити постійно. Сидіти в чотирьох стінах, бажання не було. Добре, що на другому напівповерсі помітила невеличке віконце. Було б дуже добре, якби воно відчинялось.

    — Ну... Думаю, можеш інколи виходити, якщо будеш обережною. Пильнуй, щоб нікого поруч з амбаром не було. Сподіваюсь, що батько тебе навчив, як впоратись з неочікуваними гостями, — доброзичливо промовив Чед й поклав руку мені на плече. — І, Айрін, якщо хтось дуже підозрілий буде вештатись навкруги, телепортуйся до мене. Тобі зрозуміло? — дуже серйозно мовив той, так що по моїй шкірі побігли мурахи.

 — Добре, — швидко погодилась я. — Дивлячись на те що це місце наче зникло з усіх карт світу, тут же не повинно нікого буди, так?

— Це про всяк випадок. Так, я ще й забув попередити, якщо нас з Кейті не буде вдома, тобі доведеться відправитись до твоєї тітки.

— Эмілі? — дуже здивувалась я.

    — Так, думаю, що декілька днів, вона зможе про тебе подбати. А далі, ви щось винайдете, я впевнений, — гордо запевнив Чед та погляд перевів на двері за моєю спиною. — Ну що... Мені вже треба додому. З іншим, думаю, ти й сама розберешся, немаленька вже. До речі, не могла б ти мене повернути? 

— Добре, — зітхнула я, розуміючи, що вже не хочу залишатись наодинці в амбарі. 

    ***

День другий та третій, тут було дуже непогано. Книги, чай та повна тиша — невже не про це мріє кожний підліток? В мене все це було, але мене не залишали думки про те, чого мені так сильно тут не вистачає — сім'ї та, навіть, школи. 

    Мама звично будила мене та готувала сніданок. По дому приємно розносився запах кави з добіркою лимона. Тато часто мене обіймав та цілував у щоку бажаючи гарного дня. І ці двоє, дуже мило воркували на канапі, коли я приходила зі школи. 

Мені не вистачало сумісного пікніка чи барбекю у нашому подвір'ї; тренувань з батьком, які тримали мене у формі; нічних прогулянок, рідної посмішки й поцілунку у щоку на ніч. Батьки завжди були поруч і назавжди залишатимуться в моєму серці. 

Згадавши про найкращі дні мого життя, вирішила, що найкращий спосіб відволіктись — тренування. Тато був би у захваті, якби я сама завжди так робила. Але в більшості випадків, мене треба було тягнути за ногу, щоб разом зробити необхідні вправи або зайнятись бігом. Я б віддала усе, аби це сталося знову.

    ***

Пройшов майже тиждень. Чед, як і обіцяв відвідав мене одного разу. В голові постійно крутились одні й ті ж питання. Де мої батьки? Чому все ще не з'явились? Чи все в них добре?

Я не так часто виходила за межі амбара й то недалеко. Намагалась зберігати обережність. Місце, реально, дуже гарне, але все-таки, хто завгодно, міг випадково заблукати й опинитися на цій території побачивши мене.

Після полудню, коли сонце вже збиралося з останніми силами, я прихопила куртку та направилась до виходу, як нормальна людина. Взяв термос, декілька сендвічів й зошит, який привіз Чедвінгтон, я вирішила полежати на травичці й це було найкраще, що можна було зробити сьогодні. 

Цікаво, як зараз моїм однокласникам вчитись? Чи згадують вони про мене? Чи знають, що трапилось з нашою сім'єю? Я дуже сумувала за деякими людьми, які, навіть, не знали, хто я насправді.

Я лягла на спину та подивилась на небо. Природа сьогодні було особливо прекрасна і дуже сумна для мене. По небу розтягнулися промені сонця, які немов би тонули в червоно-фіолетових пухких хмарах. Закривши очі, відчула легкий вітерець, що придав якусь свіжість. Руками торкалась трави і її шерхуватість, наче трохи допомагала відчути себе тією ж Айрін якою я завжди була. 

Чому саме я? 

Вставши з трави, все-таки вирішила розстелити плед, а потім лягла знову занурившись лицем у руки. Хотілось сховатись від усього світу, аби ніколи більше не думати про те, що трапилось з моїми батьками. Все-таки сіла і взяла до рук ручку та зошит. Хотілось записати всі свої пригоди за ці дні, що робила, аби потім прочитати мамі та татові. Можливо, ми б сиділи на дивані у гостинній та сміялись з усього цього непорозуміння. Можливо, колись мені буде здаватись все лише дурним сном.

Пройшло багато часу. Сонце вже сіло, а небо по-трохи почало тускніти. Я вирішила, що саме час повертатись до амбару. Почала збирати речі, як почула якийсь звук, де попереду росла купа дерев. Здається, що це був якийсь тріскит. Притаївшись і, навіть, не дихаючи, я очікувала, що мені це все просто здалось. Але й все-таки не кортіло, щоб хтось мене знайшов. В принципі, мене не повинні знайти через густі крони, але все-таки не наважилась залишитись на місці. Я швиденько звернула усі речі, розуміючи, що залишати їх дуже дурна ідея, і прислуховувалася до того, що відбувалось десь поряд. Думала, що якби це був Чед, я б почула, як приїхала автівка і він не крався посеред лісу. Нічого не відбувалось вже деякий час. Можливо це просто гратрозуму, бо я так довго була одна? Або це якась білка чи «бембі», наприклад? 

Речі вже були в руках, тому я вирішила по-трохи йти до амбару, наче крадусь у якесь пристанище злочинця. Використовувати свої здібності я не наважувалась, можливо це було небезпечно. Через те , що це могла бути людина, і якщо вона побачить як я їх використовую — плакала неперевершена хованка Чедвінгтона. І мене б знайшли, і години б не минуло. Тому я вирішила прикинутись заблукавшою дівчиною, про всяк випадок. 

Я зробила крок. Потім ще один. Розглядаючи тереторію і дерева, амбар майже був перед очима, як я помітила, що якийсь силует наближається до дверей. Я швидко сховалася за товстим стовбуром, намагаючись не видати своє положення і трохи визирнула. Не могла зрозуміти чи то дівчина, чи хлопець, бо голова була прикрита капюшоном, а худі великого розміру приховувало фігуру. Тому я вирішила телепортуватись, поки мене не побачили і діло з кінцем.

 Я глибоко вдихнула і відрахувала до трьох. 

Перед очима постали вже майже рідні стіни. Я з полегшенням зітхнула і тихенько почала розкладати речі. Пройшло не менше п‘яти хвилин, коли я з чистою совістю всілася на диван і втупилася в порожнечю. До цього я запалила свічку і поставила на стіл перед собою і тому було не так моторошно сидіти в темноті, тому що я не хотіла вмикати світло, бо не була впевнена, що незваний гість вже пішов.

По шию пробіжались мурахи і в середині з‘явилось якесь дуже неприємне відчуття. Таке, коли ти дивишся жахастики і тобі всюди здається, що ти не один в темній кімнаті. Я прикусила губу, намагаючись боротися з підступаючим страхом, який наче кричав мені, що я в амбарі взагалі-то не сама. І в цей момент, я почула голос в себе над вухом:

— Привіт. 

Я з обережністью повернула голову, сподіваючись, що мені просто все це здається і зараз не побачу ніякого Касперу. Намагаюсь заспокоїти серце, щоб воно не думало навіть вистрибувати з грудей, але воно вже напевно знаходилось десь у горлі, коли я зіштовхнулась з парою зацікавлених очей, які дуже пильно спостерігали за мною. Дякуючи витримці від батька, я не була вже такою ж і боягузкою, але нерви цим він мені точно полоскотатав. 

В цей момент, я була готова присягнутися, що змогла б, навіть, вбити людину. І ніж, який опинився прямо перед його шиєю говорив про це гарніше за всі мої думки.