Зупинивши думки, про цього дивного хлопця, я подивилась на жінку, яка з радістю розглядала все моє тіло, наче під мікроскопом. 

Ох і буде каша, коли повернеться Чедвінгтон. А мені йому ще пояснювати звідки набрала цілий табір людей, яких не знаю.

— І це повинно мені якось допомогти? — подарувала їй скептичний погляд, а усмішку просто не втримала.

Її лагідний голос просто заворожував і заставляв приймати й надалі участь у цьому каламбурі

— Не зараз, — здалась вона й тяжко видихнула. — Спочатку, мабуть, тобі треба дізнатись, хто я і як мене звати, — ніяково розгладила вона спідницю чорного кольору, що ледь прикривала її коліна, склала після свої руки на них. — Я — Арія Блейк. Мені дуже шкода, але все, що я тобі зараз розкажу — правда. Я і дуже прошу тебе, вислухати мене до кінця, — Арія підняла голову і зі смутком подивилась на мене, хотілось провалитися крізь землю.

Жінка тяжко набрала повітря у легені і її лице стало дуже похмурим. В мене склалось таке враження, наче мене поховають живцем. Я мовчала, поки вона збиралась з думками та нічого не казала. В голові чомусь відмічала у чому ми схожі.

— Твої батьки працювали в «Фенікс», — не вагаючись вимовила Арія.

— Я це й так знаю, — вставила свої п'ять копійок, щоб вона не думала, що може мене здивувати таким. Арія лише кивнула.

— Вони отримали завдання від організації. 18 років тому, Леслі та Конор мали отримати на виховання дитину і навчити її всіх навичок агентів. А після віддати цю дитину назад. І це не було чимось незвичайним. Так робили досить часто з сиротами.

— До чого тут я?

— Розумію, що таке складно прийняти так одразу й тобі треба буде час, — продовжила вона тихо, — але ця дитина — ти. Вони мали виростити тебе. Ти не їх дитина.

— Дуже смішно, — посміхаючись відповідала я, — гарний жарт.

— Я не жартую, Айрін, — суворо приголомшила мене та, — річ у тім, що твої батьки, узагалі інші люди. А Конор і Леслі просто ростили тебе для завдань «Фенікс». Ідеального агента.

— Це брехня! — заперечила я.

Перед очима, немов би виросла стіна. Не хотілося нічого слухати й бачити. Просто повернуться в часі й вигнати Арію з амбара до того, як та відкриє рота знову.

— Ти — моя дочка. І я саме тебе шукала, Айрін.

— НІ! — різко вставши з місця, я гнівно подивилася на жінку. — Ні! Я не ваша донька! Ви з кимось мене сплутали. Я анітрохи не вірю вашим словам!

Хоча краєм вуха, я чула, що мені каже Арія, але насправді більше нічого я слухати не могла. Мій світ знову розламувався на маленькі запчастини, які просто не підходили до цього складного Лего. Все не могло бути насправді так жахливо. Мої батьки не могли так багато брехати мені. Ще й стільки років? Як... Вони ж...

Здавалося, що останні тижні я знаходжусь у якомусь коматозному кошмарі. Я маю вже проснутись. Але ніяк. І справи стають все гірше. А що далі? Я насправді інопланетянка з іншої системи, про яку ніхто не знає?

Батьки не могли мене так зрадити. Вони любили мене. Я це знаю і відчуваю! Вони не могли так просто віддати мене «Фенікс». Невже вони могли брехати про свою любов до мене так гарно? Було складно думати про таке, але чи можливо, що всі ці роки мною просто помикали? Я намагалась скласти усі слова цієї незнайомки, щоб виправдати хоча б якось поведінку своїх батьків. І чому я взагалі я вірю їй без доказів?

— Чому... — я не могла зв'язати і декількох слів. Але без відповідей я не хотіла звідси йти. Пальці охололи, всередині, наче серце вирвали. — Це неправда. Ти не можеш бути моєю матір'ю. А навіть якщо й так, мені все одно хто мої справжні батьки. Зрозуміло?

— Ти знаєш чому «Фенікс» прийшов до вас додому? — рішуче запитала вона, також вставши та зі співчуттям поглядаючи на моє обм'якле тіло.

— Мама зробила щось не те, — це все що я могла сказати. Деталі мені не були відомі. Здавалось, що мене створили із пластиліну.

— Леслі та Конор не захотіли віддавати тебе. Вони опікали тебе і вирішили, що мають право вирішувати, що з тобою робити, — її слова, наче переконували мене у своїх же почуттях. — Ось що насправді тоді сталось. І через це ти повинна піти зі мною.

— Ха, дуже смішно. Чому це я маю йти з тобою? — моєму обуренню не було меж. Та ким вона взагалі себе вважала? — Якщо вони не зробили того, що їм сказали, значить, вони мене любили. А ти та хто не була зі мною поруч. Ти мені ніхто. І я тобі не вірю.

Очі Арії округлились від образи, які я говорила без перерви. Але мені не було її жаль. Слухати все це було за межами моїх сил. Я просто не могла їй повірити. А може це взагалі все неправда? Може вона агент, який старається мене по-доброму забрати з собою і відвести у їхній якийсь штаб?

Єдине чого мені дійсно хотілось — це просто забратись звідси. Нехай мене буде шукати Чед, і Лінкольн більше ніколи не прийде, але мені просто необхідно було позбутись думок про все це. В голові не вкладалось, що зрада близьких людей може бути наскільки болючою.

Я хотіла втекти. І якби змогла опинитися на Луні, де не має ні єдиної живої душі, було б чудово. Але цього ніколи не трапиться. Сльози зрадницьки хотіли вже покотитись, але я ще могла стримувати їх, щоб опинитись саме в такому місці.

Кинула останній погляд на заціпенівшу Арію, і закрив очі телепортувалась біля майже безлюдного місця. Озеро Уллокрик, тут прогулювалися лише власники собак. А ще саме тут, ми дуже часто бували з батьками, коли жили в цьому місті. Це озеро — нагадувало мені про все хороше, що було саме з моїми батьками. Я знала, що вони мене люблять і цього ні що не змінить у моїх думках. Все е не могло бути лише грою, яку вони вигадали для "Фенікс". І саме через їх небажання віддавати мене вони й постраждали.

Я підійшла ближче до води. Хотілось доторкнутися рукою до минулого і всього того, що я так любила.

Я завжди терпіла і не дозволяла собі просто так лити сльози. Але зараз я не могла більше стримуватись. Це все здавалось занадто. Наче мене просто руйнували та розкладали на атоми. Цей біль пронизувала усе моє тіло заставляла його здригатися. Не витримавши, я сіла на траву. Ноги зовсім не слухались. Мені наче більше й нічого не залишалось, як просто сидіти й ридати думаючи про все те, що колись було для мене важливим. Таке враження, наче кожного дня в мене встромляли нові голки у легені, і дихати ставало все складніше. Холод проник в усі мої кісти й катував мене.

Всі ці слова не могли бути правдою. І я не хотіла жити знаючи все це.

Небезпека на кожному кроці. Зброя, яку на тебе наставляють, щоб привести до ворогів. Брехня, що поглинала увесь розум. І зрада тих, хто був тобі найдорожчий в цілому світі. Як з таким можна жити далі?

Істерика охопила мене повністю. Я піддавала кожне слово аналізу, кожну дію всіх довкола. Хто міг мені брехати або зробити таке потім? Кому мені довіряти, якщо навіть мої близькі не заслуговують на це?

Мозком я розуміла, що мені треба взяти себе в руки і просто забути про всі слова, що почула. Відпустити образи. Але не дивлячись на все це, не могла просто так позбутись нав'язливих думок.

Я опустила голову, подивившись на мої руки, не розуміючи хто я і ким була всі ці роки, а потім озеро само привернуло мою увагу.

— Тато, мамо, — тихо шепотіла я, сподіваючись, що вода донесе до них усі мої сльози, — я хочу побачити вас ще. Хочу дізнатись про все від вас. Я просто хочу...

Я не могла вірити Арії. Хто вона взагалі така і звідки все це знає? Вона не могла бути моєю матір'ю. Чому тоді ніколи не приходила? Не шукала мене? Звідки вона дізналась де я? Вона теж має здібності, як і я?

Стільки питань. Стільки невідомих мені літер. Все довкола здавалось не мало ніякого сенсу, але сльози, однак продовжували литись.

— Ненавиджу! Як я все це просто ненавиджу, — йшло зсередини, але ніхто не почує те з яким відчаєм було сказано. Нікому це не було потрібно. Я була сама.

На хвильку, я застигла прислуховуючись до шелесту дерев та хвиль, що бились об берег. Всередині стало якось тривожно. Я повернулась.

— Як ти мене знайшов? — намагалась спитати нормальним голосом. Швидко глянула на нього й опустила очі, щоб він не побачив, що я плакала.

До своїх слів його ще тут не було. Але мені не було все одно. Не хотіла, щоб він чув про що я тут думаю. Тим паче йому навряд чи зрозуміти мене. Він виріс «Фенікс», а мабуть, про нормальну сім'ю він й нічого не знає. Батьків, що були для тебе цілим світом.

— Як тебе знайшов? — перепитав той, поки я намагалась рукавом стерти залишки сліз, — це було нескладно, — зі співчуттям посміхнувся той? — Твої думки... Можливо, це наш зв'язок? Чомусь я чув тебе навіть на відстані сотні кілометрів, — ніяково відповів той.

Він чув мене? Як таке було можливо? Мої думки ніхто не міг прочитати, а тепер він знову це робив, наче в цьому не було нічого складного. Я нічого не розуміла.

— Мені здається, — він подивився на мене, а я на нього. — Що я єдиний, кого б ти хотіла бачити. І... Чесно кажучи, я й сам не знаю, як це працює, вибач, — Розгублено говорив той, розмахуючи руками, ніби я збираюся його катувати, щоб дізнатись усі деталі.

Він все-таки наважився підійти до мене і сісти поруч, поклавши одну ногу на іншу. Я нічого не сказала, просто спостерігала за ним і думала. Мені дотепер було нестерпно боляче. Думки хаотично бились всередині залишаючи шрами.

— Я чув, що твоя мама — та жінка, що прийшла, — почав Лінкольн, — Арія казала правду. Конор і Леслі не твої біологічні батьки. Я дізнався про це випадково.

Не розуміла навіщо він мені про це говорить. Наче я погано почула це від Арії. Але чомусь хотілось просто дати йому слово і нічого не казати. Лінкольн дивися вперед, а я проковтуючи всі емоції, уважно спостерігала за ним.

— Я думаю, вони вважали тебе своєю дитиною, і тому вирішили ризикнути, щоб вберегти тебе, — він раптово поглянув на мене, наче боявся, що я погано його почую. — Я не можу сказати щось більше про них. Тобі потрібно спитати когось іншого. Але я розумію тебе, — тут я вже зрозуміла, що він і останні мої думки теж чув. — В дитинстві... Моя мати пішла, і я залишився жити з батьком алкоголіком. Думаю, це теж свого роду зрада. І ще гірше, — він подивився вперед, думаю, йому було складно про це говорити, я бачила, як його кадик дригнув, — мій татусь заставляв робити різні жахливі речі, тому що знав про мої здібності. Це життя було гірше за пекло. «Фенікс» — дав мені новий дім. Взагалі-то, — посміхаючись продовжив той, — в мене не було вибору. Або я став би агентом, або б мене віддали на досліди. І так, я обрав перше, — тяжко видихнув той, спустошеним поглядом дивлячись на цей світ.

Я й подумати не могла, що він пережив щось таке. Агенти мені здавалися лише роботами. Та й сам він спочатку налякав мене дуже. Але це... Занадто. Невже цей світ має бути таким безжалісним до нас?

— Мені дуже жаль, Лінкольн, — тільки й могла тихо промовити дивлячись на хлопця, — тобі не треба було мені розповідати про це, — стиснувши губи, обвила себе руками та уткнулася підборіддям в коліна, розглядаючи старенькі чорно-золотисті кеди.

Думала, що вже нічого не буде мені так сильно розбивати серце. І треба, мабуть, закінчувати з фразою: "Куди ще гірше?". Завжди знайдеться.

— Я сам захотів, — чесно признався той і я з подивом подивилась на нього, а він на мене. — І все-таки Айрін, як я і казав, твої знання — верхівка айсберга, — на секунду він затих, зі співчуттям дивлячись на мене. — Якщо хочеш, я можу побути тут і просто посидимо в тиші?

Не знала, що він вміє так. Та й взагалі, я про нього нічого не знала. Але було дійсно приємно, що хоча б хтось піклується про мої почуття і питає, що хочу я. Тому я просто кивнула, погоджуючись з його пропозицією.

Мені справді треба було просто подумати та посидіти в тиші, і спокої. Особливо після всього.

Я почула, що позаду, десь на дрожці, прогулюються люди. Вони між собою про щось спілкувались. А ми тут сиділи, і дивились на озеро. Мама завжди називала мене — дитям води. Де б я не була, куди б не йшла, я завжди знаходила озеру чи річку. Мені просто було необхідно, бути там допоки мене не шукали та не забирали насильно. До того ж я обожнювала дощ і гуляти під ним, коли той йшов. Це приносило мені задоволення.

Сум по тому часу накрив повністю. Колись, єдине, що мене засмучувало було те, що ми знову кудись їдемо. Я дуже часто хотіла розповісти про свої здібності. І навіть, коли про це стало відомо, друзів в мене не залишилось. І я зрозуміла, що мені нічого не вартує того, щоб над тобою знущались. Це був лише четвертий клас. Але тоді я вже зрозуміла істину — якщо ти чимось відрізняєшся від інших, то тебе знищать.

Я була вдячна Лінкольну за те, що він тут зі мною і мені не треба знову думати про, те що я буду сама. Від такого дійсно ставало тепліше на душі. Я відчула, як він трошки посунувся до мене і поклав свою руку мені на плече, наче обіймаючи. Я знала, що йому ніяково, але це було дуже мило. Здавалось, що тепер я не одна. І цей світ, дав хоча б друга на цей момент. Про такого якого я мріяла, я знову не витримавши почала плакати.