Теплий погляд бурштинових очей — перше, що привернуло мою увагу, коли ми увійшли до будинку і пройшли у затишну зелену вітальню.

На мене з цікавістю дивилася жінка, з досить світлою шкірою, на відміну від Чеда, і м'якими рисами обличчя. Я оглянула її з ніг до голови і, помітивши каблучку на безіменному пальці, зрозуміла, ким вона була. Ну, сім років все ж таки великий термін, і за цей час він міг би одружитися. В тридцять п'ять років як раз час будувати сім'ю.

— Айрін, це Кейтлін, — промовив Чед і той з любов'ю подивився на дружину. Та привітно посміхнулася і поправила рукою темно-руде волосся.

— Приємно познайомитися. — Я простягнула долоню і вона, на щастя, відповіла тим самим. Я посміхнулася, зазначивши, що Кейтлін досить мила.

— Ми одружилися два роки тому, — мабуть, побачивши моє німе запитання, сказав Чед і, підійшовши до дружини, обійняв її. — Приготуєш їй чай, люба?

Я ніяково покосилася на жовтий торшер, що стояв у кутку, біля старенької невеликої книжкової шафи.

— Чай? Може, ти хочеш їсти? — звернулася Кейтлін до мене. Я перевела погляд на неї і легенько кивнула.

На обличчі Кейтлін з'явилася тоненька усмішка, дівчина залишила невагомий поцілунок на губах Чеда і, відкинувши волосся, пішла, давши нам можливість поговорити наодинці.

— А твоя дружина в курсі того, що відбувається? — різко запитала я, дивлячись на ті двері, які зачинила Кейт за собою, і суворо кинула погляд на Чеда.

— Ні, але їй необов'язково про це знати, — відповів спокійно Чед і присів на молочного коліру диван. — Сідай. Почувайся як удома.

М'який диван і мила коричнева подушечка, яку я взяла в руки, щоб почуватися більш... спокійнішою, і щоб було, що смикати, крім краю своєї, ітак, старої, але улюбленої футболки. Чед пересів у крісло, і я задоволено підняла ноги на диван і підігнула їх під себе.

— Ми обговоримо все в своєму кабінеті, добре? — запитав він. Його очі висловлювали непідробну тривогу. — Я думаю, що батьки приховували від тебе багато чого, але я завжди вважав, що тобі варто знати про все це. Після того як ти поїси, ми зможемо обговорити те, що було закрито від тебе за сьома замками. — Він склав руки на грудях, і жоден мускул не смикнувся на його обличчі.

— Добре, — я кивнула і спробувала зробити камінний вираз обличчя. — А коли ви з Кейтлін познайомилися? — вирішивши поговорити про щось нейтральне і, таким чином, змінила тему.

— Ну, — Чед задумався і подивися на стелю секунди три, а потім перевів погляд на мене, — це було роки три тому. Чомусь твої батьки вирішили, що краще залишити мене в спокої після того Різдва, і тільки зрідка телефонували. — Він засміявся.

— Ти далеко живеш, — невдоволено заперечила я. — Як би мені не хотілося, а навіть прийти сюди коштувало багатьох зусиль.

— Вірю, — сказав спокійно він і, поклавши руку на лису голову, знову засміявся. — До вас мені ще складніше дістатися.

Я хотіла запитати чому, але в кімнату увійшла Кейтлін і покликала нас на кухню, маленьку, меншу за вітальню, але все ж доволі затишну й милу. Ми сіли за стіл біля вікна, і Кейт подала їжу. Трапеза проходила майже в тиші. Лише зрідка Кейтлін щось говорила і запитувала мене про минуле. Я швидко з'їла те, чим мене пригостили, випила чай, після чого подякувала господині будинку.

— Ти так виросла! — вигукнув друг, коли закінчив їсти. Він злегка обійняв Кейт. — Пам'ятаю, у десять років ти була такою маленькою, що навіть до талії мені ледь діставала.

— Гей! — збунтувалася я. — Між іншим, і ти зі своїм зростом у метр дев'яносто сміливо можеш йти і грати за збірну з баскетболу!

Кейтлін посміхнулася і поцілувала чоловіка в щічку, а потім взялася за неї двома пальцями і загрозливо подивилася на нього.

— До речі, смію тобі сказати, недобре ображати дітей, — підтримала мене Кейт. — Хоча не можу не визнати — щоб до тебе дотягнутися, ще постаратися потрібно.

Тепер я не втрималася від усмішки. Це так нагадувало мою сім'ю, що я мимоволі забула, де перебувала і навіщо. Чедвінгтон — старий і добрий друг мого батька. За словами тата, вони разом колись були сусідами і працювали на одному виробництві. Але все ж, мене досі не давало спокою сумніви, щодо того, ким насправді був Чед.

— А ще ти була тоді з двома короткими хвостиками. Зате, зараз яку косу відростила! — він вказав на моє волосся. — Здається, раніше воно було іншого кольору...

— Мама дозволила мені пофарбуватися в чорний, а що? Мені не личить? — склавши руки на грудях, я з підозрою подивилася на друга.

— Ні, дуже навіть добре, — швидко почав виправдовуватися той.

— Не звертай уваги, Айрі. Можна я буду тебе так називати? — Я, схвально кивнувши, викликала посмішку на обличчі Кейтлін.

— Кхм, — Чед обірвав її. — Ми поговоримо в кабінеті?

— Будь ласка. — Вставши з місця, Кейт почала прибирати брудний посуд.

Я пішла за другом, але в моєму мозку роїлося стільки думок з приводу того, що можу почути нагорі, що через це мені не хотілося йти туди. Побоювання і страх поселився всередині мене, і немов, навалився важким тягарем. Дивно, що Чед допомагав мені і при цьому його дружина ні сном, ні духом не знала про те, що відбувалося у неї перед носом.

Я впевнена, що друг сім'ї не просто в курсі наших справ, а й точно замішаний у них. Що ще більш дивно -— Кейтлін навіть не запитала про моїх батьків, не поцікавилася, де вони або з ким я прийшла сюди. Чед сказав, що Кейт не знає, але він не уточнював, чого саме вона не знає.

Піднявшись на другий поверх, старезними дерев'яними сходами, що скрипіли, ми пройшли трохи вперед і завернули наліво, де і розташовувалося те саме затишне місце, без сторонніх очей і вух.

У кабінеті стояв стіл. Біля входу я помітила прекрасне чорне крісло і, не чекаючи схвалення, плюхнулася в нього. Чед пішов за стільцем, що стояв біля великого вікна, потім поставив його навпроти мене. Після, він закрив штори й увімкнув ажурний торшер зліва від себе. Склалося враження, що я на сеансі в якогось психолога і зараз почну розповідати про всі свої проблеми. Хоча в цьому була невеличка частка правди.

— Отже, — почав Чед, — що конкретно сталося?

— Три дні тому, ми збиралися на матч, на бейсбол. — Я скривилася від усвідомлення, що жодного разу не згадала про гру за ці дні. Але ще більше мене засмутило, що довелося згадувати той день. — Вранці я, як завжди, вирушила до школи, а повернувшись, побачила, що батьки збирали речі. Вони сказали, що ми їдемо.

— Цілком у дусі Коннора й Леслі, — тихо зауважив Чед. — Що було далі?

— Я почула, як хтось почав стукати у двері. Потім вони попросили мене піти, що я і зробила. Знайшовши записку в портфелі від мами, я розібралася, куди мені потрібно відправитись. — На цьому моменті мій голос здригнувся, і я зрозуміла, стримуватися все складніше. — Вона думала, що піде зі мною і, що я не опинюся на твоєму порозі. І взагалі, що відбувається, Чед? Чому до мене додому приїхали три величезні джипи з людьми в чорному, немов із якогось блокбастера? — Я в повному не розумінні питала друга. Намагалася відмахнути сльози, але не виходило.

Весь час, я тримала себе у вузді. Говорила про спокій і про те, що потрібно робити так, як сказали батьки. Адже це мене врятує, і ми знову побачимося, але зараз... Здавалося, мій мозок нарешті усвідомив усю реальність картини і те, що, можливо, батьки мені збрехали.

Чедвінгтон не був здивований. Він навіть не замислювався над моїми словами, немов і так це знав. Це ще більше мене розлютило. Чому він залишався таким спокійним, немов удав, який спіймав у свою пащу здобич?

— Ти все знав. — я невдоволено склала руки на животі й докірливо подивилася на старого друга. — Так нечесно.

— Вибач, — винувато відповів Чед і знизав плечима. — Мені потрібно було почути інформацію від того, хто там був. Я вже думав почати тебе шукати, коли зрозумів, що сталося. Але, на щастя, твоя мама розумна жінка і знала, що всяке може трапитися.

— Але це все ще не пояснює мільйон запитань. Як? Чому? А головне — навіщо? — Мої плечі опустилися, і я з очікуванням дивилася в темно-карі очі, сподіваючись почути всю правду до єдиної краплі.

— Ти, — сказав Чед.

— Що — я?

Чед дивився на мене так, немов я винна. Але до чого тут моя персона? Чим я могла насолити якійсь зграї в чорному?

— Твої батьки приховували тебе від таємної організації «Фенікс», вони й самі перебували в бігах, — почав свою розповідь Чед, дивлячись за мою спину. — «Фенікс» ніколи не програє, цю організацію неможливо зруйнувати. Здається, скільки б не старалися, вона немов... з'являється з попелу. Однак усе ж таки, в мене є до тебе запитання. Що ти знаєш про себе?

— Про себе? Ти маєш на увазі те саме? — побачивши, як кивнув Чед, я продовжила: — Ну, наша сім'я має деякі здібності. Хтось назвав нас наступною сходинкою еволюції, хтось фріками, це за розповідями батьків, тому ми вирішили ховатися від людей. Але більше я нічого не знаю. Тато намагався навчити мене контролювати свої здібності, і ніби як у мене непогано виходить. — Я подивилася на зачинене вікно, намагаючись перевести дух. Спогади про батьків завдавали багато болю.

— Так я й думав, — похитав головою той і стиснув пальці в кулак. — Ти занадто мало знаєш про себе, і ще менше про те, що відбувається навколо.

Уперше я зрозуміла, що насправді це так і було. Я ніколи не ставила зайвих запитань. Та й навіщо? Все було логічно і ясно. Мама й тато ніколи особливо не намагалися приховати від мене щось. Мабуть, я помилялася. Сильно помилялася.

— Добре, Айрін, — Чед задоволено посміхнувся і поклав руку мені на плече, від чого стало трохи важко дихати. — Зараз ти маєш уважно слухати й запам'ятовувати. Твої батьки, як і ти, але не я, володіють силами. Це правда, що на вас відкрито полювання. Але «Фенікс» не просто забирає здібних і знищує, хоча й це буває, вони вербують або вивчають. З тобою, я вважаю, хочуть зробити друге, оскільки твої сили дещо неприродні для твого виду.

— Неприродні? Батьки мені про таке не говорили. Адже вони теж могли читати думки і пересувати речі силою думки, хіба ні? — я здивовано подивилася на нього, не розуміючи, що взагалі відбувається.

— Вірно. Я не хочу про це говорити. Але вони могли читати думки всіх, навіть собі подібних, проте твої... Хм-м-м... — він похитав головою і подивився на мене дуже задумливо. — Ще відстані, на які ти стрибаєш, також набагато більші за те, що могли робити твої батьки. І є ще дещо. Кажеш, ти втекла, коли у двері вже стукали, вірно?

— Так, — нерішуче відповіла я.

Власне, чому це мої сили були значно більшими, ніж у тата з мамою? Та й яка різниця, якщо це насправді так?

— «Фенікс» посилає своїх агентів, а без блокувальних пристроїв вони нікуди не виходять, навіть до туалету, — зовсім не жартував Чедвінгтон. — Цей механізм не дозволяє нікому в радіусі кілометра використовувати свої сили, окрім них самих же. Але ти змогла, і твої батьки знали про це. Для мене лише залишається загадкою, чому вони не пішли за тобою...

— Тобто тато й мама не втекли, бо не могли? Але ж я...

У цей момент я все зрозуміла. Вони... справді не мали змоги звідти піти, бо їхні сили не працювали? І я стояла там, і могла забрати всіх вмить, за сотні миль від дому? Чед мав рацію — чому вони не пішли зі мною? Чому залишилися?

— Це не може бути правдою! — вигукнула я. Усередині мене наче всесвіт руйнувався на частини. — Вони мали піти зі мною.

— Айрін, — Чед подивився на мене дуже твердим поглядом, і я трохи притихла. — Я й гадки не маю, навіщо твої батьки здалися цій паршивій організації, але якщо вони це зробили, то в них точно були на те, дуже вагомі причини. Тож найкраще, що ти можеш зробити — сховатися і чекати, коли Леслі та Коннор повернуться.

— Ти думаєш, що, незважаючи на ситуацію, вони зможуть вирватися? — Я глянула на Чеда так, наче від цих слів залежало все моє життя. Чомусь мені не вірилося, що вони справді зможуть це зробити.

— Не самі, — почав друг. — Їх підтримають, можеш не сумніватися. — Його посмішка в той момент коштувала всіх грошей світу.

Мені так хотілося, щоб це виявилося черговим кошмаром із моїх снів. Хотілося, щоб батьки опинилися вдома, а потім ми разом пішли б на бейсбол. Але... Щодня я прокидалася, і нічого навколо не змінювалося.

— І ось ми підходимо до того, чому батьки сказали тобі йти. Тебе не повинні були побачити і схопити. Найімовірніше, з їхньою допомогою «Фенікс» хотів контролювати тебе.

— Батьки не могли допустити, щоб таке сталося. Ти думаєш, у них був план? — уже більш жваво почала говорити я, сподіваючись, що все так і було, і головоломка в моїй голові склалися правильно.

У мами й тата був план? І якщо я правильно зрозуміла, вони хотіли зробити так, щоб «Фенікс» залишив їх у спокої. Але яким чином? І це ніяк не пояснювало їхній вчинок. Якщо я могла перемістити себе, чому вони не пішли зі мною? Було кілька варіантів, і жоден із них не вселяв довіри.

— Думаю, так, — Чед похитав головою і задумливо подивився на мене. — Упевнений, так і є. Але, повторюся, тобі потрібно сховатися.

— Добре. Тільки де?

— У мене є одна думка. Повір, там тебе ніхто не знайде.

Я готова була посперечатися, що ця посмішка означала таке — швидше люди полетять на Марс, ніж хтось розкриє його секретне місце. Залишалося сподіватися, що це так, і план не піде коту під хвіст, як завжди.