Стоячи на місці, з паперовими пакетами у руках, я не розуміла, що повинно трапитись, аби моє життя знову повернулось до мене. Хотілось просто вдягти на себе цей пакет і сховатись від усіх очей, людей і подій, що трапились за ці дні.

Батьків викрали. Мама працювала на "Фенікс" й тато теж. За мною полювали, як за фазаном у лісі. Ще й це нахабний незнайомець, з самозакоханістю величиною з Манхеттен, нізвідки взявшись.

Навколо мене панував хаос. Якби ще декілька тижнів тому, мені сказали, що я буду в бігах, ніколи б не повірила. До того ж мені було ні з ким про це все потеревенькати. Емілі та Чедвінгтон — звичайні люди. Вони не розуміли мої почуття в цій ситуації і як узагалі з цим впоратись. І наче, не я повинна думати про таке, а мої батьки, які знаходяться там-не-знаю-де, при тому примудрилися приховувати так багато від мене. За останнє їм окреме велике дякую.

Я дуже сильно злилась. Гнівилась на батьків, на організацію, що їх забрала, гнівилась на хлопця, якого майже не знала, і на себе. Чому я була настільки наївною? Чому не ставила ніяких питань? Мені треба було зробити хоча б щось. Чинити опір або спробувати зупинити того недолугого, коли він вислизав із моїх пальців. Хоча недолугою можна було назвати тут тільки мене. І як мені тепер його знайти? Ц дуже хвилювало це, оскільки він єдиний, хто міг мені розповісти про "Фенікс" і дати хоч якісь відповіді. Навіщо я піддалася емоціям і просто відшила його?

"Найнебезпечніша зброя, — говорив мій тато, — це емоції. Будь це страх чи паніка, вони дадуть знати про себе найгіршим способом. Вони не дозволять тверезо міркувати й поведуть тебе небезпечним шляхом. Тому краще навчитися тримати емоції під контролем".

Варто було згадати про це раніше. Але, схоже, цей урок я вивчила гірше, ніж усі інші.

Дійшла додому і не помітила як саме. Поклала сумку на невеличку шафу та пройшла на кухню. В моїй голові, наче вирував торнадо, який приніс купу сміття, і не знала як від нього позбутись. Розкладаючи продукти по місцях, я змирилась з думкою, що мені конче необхідно знайти того хлопця. Але навмисно це робити я не хтіла, ба більше, в мене особливо й вибору не було. Завдяки йому я можу врятувати батьків, а це було найголовніше. Краще б раніше про це подумала, а не у останню мить, після того, як щось зробило. Звісно, Айрін, робить так постійно, ні, щоб краще поміркувати, я йду на перекір усьому розуму, а потім сиджу і жаліюсь.
Був лише один варіант...

Чед, мабуть, шукав мене, а я так і не дізналась номер його телефону. Та й, напевно, дуже небезпечно дзвонити йому. А ще я залишила в амбарі свої речі, татову заначку... Ем з'явитися вдома лише у вечері.

Думки не полишали мій розум про те, що треба повертатися. Тому зітхнувши і припускаючи усі варіанти, я все-таки наважилася на це. 

Секунда мого бажання, і я опинилась де хотіла. Дуже темно. Подумки ввімкнула вимикач і світло розкинулось навкруги. Нікого. Мені стало трохи легше, але всеодно тривожне відчуття залишилось. Якщо той хлопець знайшов мене, то як це зробив? Хоча... Чому тут дивуватись, він же «екс»—агент? Хто його знає які методи використовував. І до речі, як його звати? Треба хоча б щось з нього витягнути, а то окрім зовнішності і декількох здогадок, нічого невідомо. Він не був схожий на доглянутих агентів — легка небритість, худощяве лице, осунувшийся вигляд та темні круги під очима, майже як його очі... Здавалось, що він нічого не зможе мені зробити, але я була впевнена, що він дуже небезпечний. І в будь-якій ситуації, зможе спокійно за себе постояти. 
І в загалі, коли це я так багато уваги приделяла незнайомим для мене людям? Треба було закінчувати з цим. 

Подивившись уважно, помітила свої речі. Вони були на тих самих місцях. Окрім легкої пелюки, тут наче нічого не змінилось. Однак, не все... Свічка.

Ой, який він турботливий, сарказм лунав в моїй голові. 
Я відійшла від входу, і пройшла до журнального столику, що примикав до дивану, придивилась — воск тільки-но почав зтікати на поверхність, і як раз хтось затушив полум'я. І це точно було не я. Мабуть, якби вона горіла далі, тут нічого не залишилось. Якщо брати до уваги мій зошит, що лежав поряд. 

Я сіла на диван, задумавшись про те, що сталось за останні тижні. А саме як опинилась у цій ситуації. Звинувачувати батьків, не входило до моїх планів. Те, що моє життя не було схоже на звичайне, не робить ніякої погоди... Емілі сказала, що мама зробила щось не так. 
Пару хвилин намагалась приглушити радісні спогади з минулого. 

Декілька разів пройшлась по амбару, намагаючись придумати, що робити далі та окрім записки яку я могла залишити другові, нічого в голову не йшло. Повертатись, поки не планувала. Якщо буду в Емілі, можливо, екс-агент завітає і я зможу щось дізнатись? Взяв ручку і відірвавши невеликі шматок паперу, почала писати: "Привіт, Чед. Зі мною все гаразд. Не хвилюйся дуже сильно. Місце для ночівлі є". 
Ім'я та адресу  де я вирішила зупинитись не повідомила. Якщо йому буде треба, він мене знайде і так. Тим паче, не хотілось його підставляти. Якщо агенти знайдуть цю записку то не зможуть зрозуміти звідки вона... хоча... щось підказувало, що ніхто б не погодився жити у амбарі, окрім мене. 

Зітхнувши, почала збирати речі, щоб повернутись. Це не зайняло багато часу, десь біля п'ятнадцяти хвилин. І телепортувалась в свою кімнату. Полишила рюкзак і сіла на ліжко, намагаючись зрозуміти чим би себе ще зайняти. В принципі, мої однолітки ходять до школи, спілкуються одне з одним. Що робить Айрін? Просто сидить роздумуючи про своє минуле. Я подивилачь на годинник, що стояв на невеличкій шафі, не з моїми речами, декілька годин до приходу Емілі. Можна, навіть, прогулятися. Вона звичайно поверталась о четвертій. І тому, швидко накинула на себе сірий худі і вийшла з дому, як нормальна людина, через двері. 

В повітрі витав якийсь приємний запах дощу, наче він ось-ось пуститься на землю. Здавалось, що ще трохи і вулиці потонуть у зливі, бо над домівками нависли темні грозові тучі. Для мене це був гарний момент, щоб насолодитись хоча б чимось. 

Я полюбляла дощ і все, що було пов'язано з водою. Такі дрібниці, як каплі, на моєму обличчі, у мить підіймали мій настрій з асфальту. Нарешті я посміхнулась своїм думкам, і нікуди не поспішаючи двинулась вперед, до нашого старого дому.

Колись давним-давно ми жили у цьому ж місті. Мені дуже кортіло дізнатись, хто тепер живе у нашому затишній хатині. Дорога не зайняла багато часу. Перед очима стояла та щаслива дівчинка з минулого, що розповідала, як у школі їй подобається. На іншому кварталі тато купив мені цукрову паличку. А ще поодаль, ми завжди йшли з мамою на майданчик. Мені було вісім. Такі моменти просто навалювались, як сніжний ком, який зносить з дороги і накриває нестерпною лавиною болю. Чи буде так колись знову?

Мої ноги самі зупинили мене навпроти бежевої дверцяти, що так і не змінилась у кольорі. Ось, з неї вибігає та лялечка, що з повітрянним змієм летить по сходах сподіваючись, що він злетить уверх. І не важливо, що батьки його купили для відпочинку. Тато мене хапає, бере на руки і з посмішкою дивиться в очі. Він не сердиться, лише хитаючи головою показує на дорогу, пояснює, що треба бути обережною. Але ні слова про те, що той дурний змій не злетить тут. Він обіцяє запустити зі мною його наступного тижня. Так і було. 

Я відчула соленкуватий присмак на губах і хлюпнула носом. Тепер, якийсь незнайомий чоловфк виводить з дому свою дівчинку трьох років у машину. Його дружина, мабуть, вивезла валізу. Може вони теж їдуть на відпочинок? Або до рідних у інше місто? 

Саме в цьому місті склались усі пазли про наші переїзди. Бо саме звідси вони й почались. Ми колесили по різних штатах. В дитинстві, мені здавалось це забавним, грою. Але з часом, я зрозуміла, що більше мені це не подобається. Що це не є нормою. В мене ніколи не було нормальних друзів. Звісно, я намагалась з кимось сблизитись, але це завжди кінчалось не дуже гарно... 

Я тяжко зітхнула, провожаючи поглядом від'їзжаючий мерседес. І направилась у сторону місця де тепер я збираю хрити полишившої надії на майбутнє. По асфальту бив дощ і мені це було тільки на руку, бо ніхто не помітить сліз. Людей ставало все менше і менше, а машини зі швидкістью світла, проїджали повз.

Минувши три квартала, я відчула дивне. Здавалось, наче хтось сверлить мене поглядом від чого волосся на потилиці встало дибки. Дуже обережно, я опустилась, щоб наче зав'зати взуття і трохи повернула голову. З пильністью підняла погляд і помітила пару людей. Вони зробили вигляд наче розмовляли між собою і нічого такого страшного не відбувається. Але мені точно не треба було пояснювати різницю між агентами і звичайними офісними працівниками, вони не носуть з собою зброю. Один з чоловіків поправив свій піджак так, що було видно кобуру. 

Всередині все зжалось, від розуміння того, наскільки вони можуть бути небезпечними. Мені не можна звератати на себе більше уваги, ніж вона є. І тим паче, телепортуватись на очах у цих людей. Можливо, мені вдасться їх перехитрити, і скрити той факт, що можу переміститись не дивлячись на ту штуку? Цей козир я б хотіла приберегти на майбутнє. Хто знає, може вони винайдуть, щось, що все-таки зможе мене зупинити? І також, що ще гірше, агенти могли знати про Емілі. І, якщо я туди повернусь, вони, мабуть, зрозуміють, де мене шукати. 

Я встала і без паніки направилась до центру. Сподіваючись, що саме там зможу сховатись у натовпі. Залишалось тільки скоріше йти і намагатись їх збити з мого сліду. Відвести подалі від Ем. А після швиденько забрати речі і тікати навпростець. Якщо вони подумають, що я втікла, то можливо не стануть переслідувати моїх рідних. Мені хотілось у це вірити.

Домівки пролітали повз мій погляд. Все перед очима пливло через дощ. Хлюпання води позаду було гучним. Серце вистрибувало від бажання свободи і спокою. Але я не могла зупинитись: "Біжи до підземного переходу", — почула голос у своїй голові і швидко подивилась по сторонах, в пошуках того, хто це був. Але я нікого схожого не побачила. Впевнена, це саме той хлопець. Можливо, через хвилювання, мій бар'єр пав? Тому йому вдалося передати мені повідомлення? 

На бігу, я швидко повернулась, щоб оцінити наскільки далеко агенти і дуже пожалкувала про це. Чоловік дістав зброю, в такому вигляді, він більше схожий на якогось дуже карикатурного агента ФБР. 

"Якщо ти не хочеш опинитись у їх пастці, спускайся у метро. Я буду чекати", — знову прозвучало у голові. Повірити йому чи тим людям позаду? Вибір був очікуваний. До того ж, я сама шукала незнайомця. А що може бути кращим, коли він й сам непроти? Що правда, ситуація трохи не підходила для душевних розмовин. Але сьогодні, вдача була на моєму боці. 

Завернувши за ріг, де розташовувалась найближча станція метро, я почала одразу ж біжати. Вони були повинні направитись за мною, але останнього не бачити. Як мої ноги, не віддаючи звіту мозку, просто понесли мене по сходах. Декілька людей, я майже не збила, тому що бігти по ескалатору, то ще та цікава пригода. Безглузді вибачення на їхню адресу, і мої очі розбігалися. Куди далі? Тут так багато усіляких ходів, табличок, виходів. Вхопившись поглядом за вивіску, зрозуміла, що наліво і швиденько направилась у ту сторону. Біжати прийшлось достатньо. Озираючись, побачила агентів і дала дьору. Повітря закінчувалося. 

Секунда і ще одна, до самої станції, залишалось лише декілька сходинок. На вивісці світилось, що потяг буде через хвилину. Мене заполонила паніка. Я зовсім не знала, що робити. Очі чеплялись за обличчя схвильованих людей, в пошуках того самого. Він перехитрив мене? Не треба було йому довіряти? Він же був агентом, може це лише прикриття? А якщо він досі на них працює? 

Серце метушилось у грудині. Я була готова вже зробити дурницю, але не встигла. Несподівано почула гучний постріл через, що я заціпініла. Мені було лячно повертатись до агентів, які я знала, стояли позаду. Ковтнувши, наче камінь, все-таки подивилась за спину і зрозуміла, що тікати більше нікуди. Надіїї не має.