Перш за все, дійсно потрібно було б бачити завчасно куди саме переміщатися, бо цього разу я мало не врізалася, в якусь шафу, з купою приладдя для прибирання. Добре, що тут було увімкнене світло. Здається, ми опинились в потрібному місці й це дійсно втішало мене, бо скоро зможу побачити тата.
    Я подивилась на маму і помітила в її очах блиск. Може до цього вона виглядала налякано, але зараз, я знала, що вона дуже зібрана.
  — Тут працюють те-чіпи*, тому розділятися не можна. А я не маю  деблокатору**, через що не можу використовувати свою силу.
    — Пам'ятаю, Чед щось про це казав. Тоді тримайся мене. Я наче нікого не відчуваю поруч.
    — Це добре, тоді візьми халат, — вона простягнула його мені, і сама наділа такий самий. — Щоб на камерах ми не так сильно впадали в очі охоронцям.
    Мама кивнула і я пішла попереду. Якщо щось піде не так, мені потрібно забрати хоча б її. Але насправді, все виглядало досить спокійно, занадто спокійно. В сірих величезних коридорах нічого й нікого не було. Тому я спокійно оглядалась, намагаючись сконцентруватися на тому, куди саме повертати.
    — А тут досить складно орієнтуватись, — тихо помітила я, повертаючи направо.
    Багато дверей. Величезні стелі та легкий стукіт, приводив мене у якийсь стан передчасного страху. Щось мене так лякало у всіх цих речах. Але не було часу про таке думати.
    — Тише, — зупинила її я, — я когось чую.
    Ми заховалися в іншому проході. І чоловік повернув наліво, нам треба було направо. Але здавалось, що ми ходимо по кругу.
    — Айрін, — тихо вона прошептала мені на вухо, — думаю, краще включити сирену. Всі люди підуть, і в нас буде час врятувати Конора.
    — Добре.
    Я зосередилась, аби подумки знайти когось біля нас, але з превеликим подивом — нікого не відчула. Мені здавалось, що це буде трошки складніше. 
    — Треба спочатку знайти саме ту лабораторію, бо я не можу знайти батька, не знаю куди телепортуватись, — відповіла їй.
    Ми переглянулись і я зрозуміла, що мамі ніяково. Мені теж не подобалось все це, але іншого вибору не залишалось.
    Лінкольн досить гарно пояснив, куди могли закинути батька, але гірше було те, що я взагалі не могла уявити, як одразу потрапити туди. Тому ми минули усіх вчених та охоронців. Їх було не так багато. Та як раз опинились перед дверима за якими, як я думала й була та сама лабораторія, де мали ховати батька. Мені не треба був ключ. Але... Я відчувала, що всередині знаходяться близько двох десятків людей і чомусь не могла зрозуміти, чому серед них я не можу знайти саме того, хто мені так потрібен. Що з моїми силами не так? Може я погано тренувалась. 
    — Що робити? Здається, просто так туди не потрапити, — говорила я, ховаючись з мамою знову. — Там багато хто є.
    — Тоді мій план. Я вмикаю сирену та ти його рятуєш.
    — Добре, але вони точно покинуть приміщення? — дивилась на неї з тривогою.
    — Айрі, все буде добре, не хвилюйся, — запевнила вона, ніжно стискаючи мої плечі.
    Я кивнула, розуміючи, що іншого шансу в нас не буде та більше нікому рятувати мого батька. Тому зібралась з силами та підійшла ближче, поки мама шукала де увімкнути пожежну сигналізацію. Я намагалась за нею стежити, аби з нею нічого не трапилось.
    Раптово, я почула саме той звук, який попереджав про небезпеку. З радістю почала чекати, поки всі люди звідти підуть. Але спершу, вирішила все-таки забрати маму. Думала, що якщо хтось її помітить, то потім точно доведеться рятувати двох. Тому швидко опинилась біля неї, схопила її руку і телепортувалась до тієї кімнати.
    Велика лабораторія, яка складалась з великих блок-кімнат, скло яких показувало, що всередині сидять люди. Я намагалась знайти очима тата аби точно його забрати з собою, але не могла зрозуміти, як мені далі діяти.
    — Айрі, йдемо, мені здається треба...
    — Я хочу врятувати їх всіх, — сказала я та очима почала шукати, де можна відкрити ті двері, які цих людей тримають у цьому жахітті.
    Сирена волала так, що хотілось закрити вуха, але мені було майже байдуже. Часу, знала, залишалось не так багато. А мені ще треба зрозуміти де тримають мого батька.
    — Айрін, на це не має часу, хутчіше, — квапила мене мама, тримаючи міцно мою руку.
    Я з відчаєм розуміла, що вона має рацію, але не могла отак піти. Цих людей ніхто не врятує... Можливо, це їх єдина можливість знову опинитись на волі.
    Мені здавалось, що це лабіринт ніколи не закінчиться, поки ми все-таки не дібрались до потрібної кімнати. Тато дивився на мене і я розуміла, що зараз він виглядає дуже схвильованим. Він щось казав, але я нічого не могла почути. Я тільки-но хотіла телепортуватись до тата, як мене зупинила чиясь рука. Я різко повернулась та зустрілась зі знайомими очима. Це був Лінкольн.
    — Що ти тут робиш? — спитала я з радістю та подивом, бо думала, що він не хоче мені допомагати.
    — Не має часу пояснювати. Добре, що я встиг... Я відключу деякий захист. Потім ти зможеш забрати Конора, але не раніше, добре? — він кивнув у сторону батька і посміхнувся. Але в його очах відчувались якісь незрозумілі емоції.
    — Стій, а ти не знаєш, як можна відкрити всі двері? — спитала його те, що мене не менше хвилювало.
    — Так, можливо зможу щось зробити, — спокійно оглянувся Лінкольн та подивився на мою маму, наче щось пригадав.
    — А як ти сюди потрапив? — вирішила запитати я. 
    — Потім, Айрін. Часу дійсно мало. Вони будуть тут через хвилину, тож коли скажу, одразу всіх забирай, добре?
    — А ти?
    — Я зможу піти сам.
    Знову кивок головою і подивилась на тата. Все було таким дивним. Лінкольн тут і він мені допомагає, коли сказав, що не хоче цього робити. Чому він виглядав так розгублено? Що трапилось за цей час? І чому він раніше не сказав про якийсь захист, який може мені перешкодити забрати тата? Мама виглядала теж спантеличено, але нічого таки не сказала.
    "Айрін, можеш діяти!" — нарешті почула голос Лінкольна.
    "Дякую!".
    Я телепортувала нас з мамою до тата. Міцно обійняла його однією рукою, поки він нічого не зрозумів та знову перенесла нас у те місце, де раніше ми домовлялись зустрітись з Лінкольном. Відпустивши мамину руку, я силоміць обійняла тата, намагаючись не плакати, але нічого не вийшло. Він зробив так само. Тато теж не міг втримати сліз і я знала, що ця мить коштувала всіх моїх зусиль. Його ніжні обійми, його голос, який казав мені, що дуже сумував за мною. Здавалось, що час зупинився. Ми знову разом. Нічого більше не загрожує. Просто хотілось залишитись от так назавжди. І мені було абсолютно байдуже, що трапиться далі. Але разом з тим в думках з'явилось ім'я...
    "Лінкольне?" — спитала я, намагаючись знайти його очима, поки серце застигло в грудині.
    "Зі мною все гаразд", — відповів він не одразу, але мені стало легше.
    Я витерла всі сльози рукою і подивилась на тата.
    — Я так сумувала за тобою, — нарешті в мене з'явились сили аби сказати це йому. — Більше не робіть так, — і я кинула погляд на маму.
    — Не будемо, — сказав за них двох тато і поцілував мене у лоба.
    Він виглядав досить худорляво і змученим. Як до нього там ставились? Невже йому робили боляче? Його очі мали щасливий вигляд, але з іншого боку, його наче не полишав страх.
    Можливо, це була найепічніша зустріч нашої сім'ї за всі ці роки. Я ніколи не думала, що опинюсь в такій ситуації. Але це спонукало мене врятувати не тільки тата. Сьогодні, ми зробили трохи більше ніж просто змогли возз'єднатись. Тепер я більше не могла думати лише про себе. Можливо, вся ця ситуація мала мене до чогось навчити?
    — Айрін? — тато дуже ніжно окликнув мене і подивися мені в очі, а я лише змогла посміхнутись. — Ти вже все знаєш чи не так?
    — А це має значення? — подивилась на них з мамою.
    Після того, як в нашому будинку опинились ті агенти та забрали їх, здавалось, наче все моє життя несеться з якоюсь неймовірною швидкістю. Наче з останньої нашої розмови у вітальні минуло багато років. А після появи Арії, мені взагалі здавалось, що все це лише сон, який мені наснився під температурою 40°С. Можливо я забагато хотіла в цей момент, але розуміла, що не можу полишити тих людей, які були в блоках. І мені потрібно було сказати декому дякую, може трошки пізніше.
    — Якщо для тебе не має значення, для мене теж, — запевнив мене тато і ніжно глянув на маму, а потім на мене.
    Але мама не погодилась з цим, вона лише кивнула, але по її обличчю було видно, що вона не згодна з татовими словами. В принципі, я знала, що коли мама має що сказати йому, вони це обговорювали між собою, за закритими дверима.
    Тато знову мене міцно обійняв, а потім покликав маму й ми втрьох стояли от так, ще декілька хвилин. 
    Тепер нам треба було почати жити наново. Зі всіма знаннями про нас самих та про організацію, що не полишить нас у спокої. Але до тих пір, в мене з'явилась ще одна ціль. Хочу знайти побільше, таких як я. Хочу допомогти їм не потрапити до лап "Фенікс". Ми повинні навчитись захищати себе, а не бігати все життя сподіваючись на щасливий випадок. Я не знаю нащо, я дійсно була потрібно "Фенікс", що вони хотіли зробити зі мною. Відповідь на це питання хвилювало мене дуже сильно. Вони точно не полишать спроби знайти мене і закрити в одному з тих блоків.
    І тому, я мала щось зробити аби цієї організації більше не існувало. Звісно не сама. Точно ні. Але віднині моя ціль — знищити «Фенікс». Яким чином вигадаю потім. Але врятувати тих людей було правильним. І я не збиралась на цьому зупинятись.