Чому влітку завжди таке відчуття, ніби сонце хоче вщент випалити все населення Землі? Інакше не опишеш ці аномальні температури, від яких обливаєшся сьомим потом.

Зараз би все віддала за те, щоб зануритися у прохолодну воду, а не обмахуватися віялом на людній площі. Дякувати Предкам, я його взяла та використовувала як елемент по якому Саймон мене пізнає у маскуванні серед цього натовпу. Мені вистачило розуму не надягати вузькі штани, але навіть у широких відчутно як спека проходить крізь темну тканину. У мене банально немає шортів чи юбок, адже у Підпіллі завжди прохолодніше, ніж нагорі.

– Ну де ти швендяєш?

Я ледь чутно видихнула ці слова, підвівши погляд на вежовий годинник. Вже вп’яте так точно.

Саймон обіцяв, що підійде о десятій, а вже минуло п’ятнадцять хвилин. Невдоволення все більше межувало з хвилюванням. Він казав, що хоче щось показати в честь якоїсь дати, на що в мене були певні здогадки.

Минуло вже чотири роки, як я стала членом Підпілля. І вже два, як Саймон запропонував мені зустрічатися. Все починалося та йшло настільки природньо, що я й не помітила, як ми вже поводилися як пара ще задовго до цієї пропозиції. Ми постійно разом, чи то домовляючись про тренування, полювання, або ще щось пов’язане зі справами Підпілля, чи то випадково під час обіду.

Разом з цим підвищувалася сміливість наших дій один з одним.

Прощання в кінці дня чи після нічного полювання поволі перейшло з помаху долоні на короткі обійми. З’являлося все більше причин “випадково” торкнутися руки чи навіть взяти її не тільки у жесті підтримки. Так я отримала тихий сміх, коли відмовила тим, що в кімнаті просто холодно, а він теплий. В той момент там було душно від великої кількості Перевертнів.

Поглянувши на годинник ще раз, я вже не могла відпустити думку, що от-от піду його шукати. Раптом щось трапилося? Хоча кого я обманюю, якщо Саймон і втрапив у халепу, то більше часу витрачає на те, щоб стерти з себе кров опонента.

– Подмухай вище.

Я мало не підскочила, коли хлопець заговорив мені просто над вухом. Саймона це, здається, потішило, адже в медових очах грали веселощі. На відміну від мене, він був без маскування та стояв у цивільному одязі, в брюках та білій сорочці. Не вистачало тільки піджака.

На кілька секунд закрила його обличчя віялом, ніби обдмухуючи, але насправді використала Вплив. От тепер всі, крім мене, бачать зовсім інше обличчя.

– Що ти зробив із волоссям? – я вигнула брову, коли помітила ще одну явну зміну в хлопцеві.

– Погрався зі стилем. Не подобається?

Я б хотіла сказати “так” чи “ні”, але не певна. Його зазвичай хаотично завиті пасма тепер були зачесані назад, і тут точно присутній гель, бо вони аж надто добре тримають пряму форму. Надто ідеально.

– Непогано.

Але все одно простягнула руку та витягла кілька коротких пасм із зачіски, і вони одразу завилися на лобі. Ось так краще. Не можу сприймати його таким вилизаним, наче заможний хлопчина, який живе в батьківському маєтку та сидить у своєму спокійному офісі зі стопкою паперів. Від цього порівняння мене пробрало.

Саймон це про рух, хаос, азарт та запах пилу, що тягнеться за ним після чергової халепи, і аж ніяк не про такі “чисті” речі.

– Потрібно було мати солідний вигляд, – пояснив він, сховавши одну руку в кармані, а іншу обвив навколо моєї талії. – Уявляєш, не хотіли пускати спочатку. Невже я такий непридатний для місць, що вище середнього?

– Вище середнього? Це куди?

Ми йшли далі від натовпу на площі у напрямку, який знав лише Саймон. Я й гадки не мала, що він запланував, але спромоглася не засипати його усіма запитаннями одразу, а просто йти поруч. Чому інтрига завжди має йти у парі з гризучим відчуттям цікавості?

– Логічно припустити, – він зіщулив очі, – що в місце вище середнього.

– Вау, тепер то все зрозуміло.

Саймон засміявся на мій сарказм, але не став говорити правду. Якщо вже йому довелося вигадувати як отримати щось, це виправдовує його запізнення. Частково.

– Цій солідності краще вартувати того, скільки я тебе чекала, – склавши віяло, я легенько вдарила пластиковим корпусом Саймону по лобові. – Це не ввічливо, якщо забув.

– Перепрошую, міледі.

Я відвела погляд та стисла губи, коли не почула в цих словах сарказму. Але хлопець точно помітив моє зніяковіння, адже стис мою талію сильніше, а іншою рукою взяв зап’ястя та поцілував тильну сторону долоні з віялом. Через спеку я відмовилася від рукавичок, що закривали мої шрами з внутрішньої сторони, через що доторк губ був ще відчутніший.

Він катає мене на чортових емоційних гойдалках своїми діями. Ось він суворий та непохитний під час “роботи” у Підпіллі та з усіма навколо – навіть зі мною, – а потім стає саркастичною скалкою в моїй дупі, щоб пізніше дати ось такі ніжності. І при цьому Саймон не перетворюється на когось іншого, на чиюсь пародію. Він просто…він. І це мене розпалює в абсолютно різних сенсах.

Його губи розтягнулися у посмішці, коли моя реакція відобразилася на щоках. Я могла бути не менш суровою та гратися у перетягування каната, але тільки цей хлопець викликав у мені відчуття, ніби я не доросла дівчина, а підліток у пубертаті.

– То ж куди ми йдемо, – мені необхідно змінити тему на більш насущну. – Ти казав, що хочеш щось показати.

– Є дещо для святкування річниці.

– Але ж вона завтра, – раптом згадала я. – Нічого не наплутав?

– Ніскільки, – його очі блиснули веселощами, – саме те, що треба.

Отже, не хоче розповідати. Хай так, я почекаю, але це не значить, що наступного разу я не буду гратися з його цікавістю так само.

Ми йшли міськими вуличками, все далі й далі, і хоч вбий, я ніяк не могла зрозуміти кінцевий пункт. Якщо він хоче святкувати річницю, то чому сьогодні? Чи може перед цим буде щось інше? Гаряче відчуття у животі розгорілося від деяких здогадок, але я швидко відштовхнула їх. Ні, це навряд буде кілька ночей до ряду у готелі, навіть враховуючи нашу витривалість та запал. І не може ж він запропонувати кошмарити мисливців, як ми іноді робимо, правда?

– Заплющ очі, – раптом почувся майже шепіт біля вуха, і я мимоволі повернула голову в його бік. – Я проведу, тільки якщо не підглядатимеш.

Зіщуливши очі, я не підкорилася одразу, а озирнулася. Але коли не знайшла явних підказок, все ж зробила, що просили. Саймон так і тримав свою долоню на моїй талії, і чим далі ми йшли так, тим більше відчувала яке від нього йшло тепло. Це майже п’янило.

Довіривши вести мене, разом з цим прислухаючись до оточення, я зупинилася, коли тепло раптом зникло. Спокуса піддивитися майже підштовхнула мене до цього, але я не піддалася. Замість цього слухала, як Саймон пішов далі, спочатку прямо, а після трохи праворуч. Мої пальці вже грали з ниточками тканини віяла, і певна, Саймон дав собі час, щоб поспостерігати за моєю нервовою нетерплячкою.

– Дивися, – нарешті почулося з усмішкою.

І я розплющила очі. Спочатку увагу привернули машини, що стояли поруч, а після й шум якоїсь з них поодаль. Парковка? Але навіщо…

Думка обірвалася, коли я помітила, біля якої машини стоїть Саймон. Легені ніби обпекло та заморозило водночас, роблячи моє зітхання нерівним.

Сірий Фольксваген Бітл з відкидним дахом, достатньо великий для п’яти людей, але не громохкий. Автомобіль, який заворожує своїм на диво новим виглядом під літнім сонцем.

Але я пам’ятаю його у вечірньому світлі, коли десять років тому тікала з власного будинку.

Автомобіль моєї сім’ї.

Сльози запекли у переніссі, змусивши часто кліпати. Лише один погляд на нього пробудив у мені стільки спогадів, які я вважала забутими.

Мої батьки не були заможними та не мали престижної роботи, але роки накопичень дозволили їм купити цю машину після того, як осіли в цьому місті. Коли нас стало п’ятеро, вони постійно возили мене та сестер чи то в садочок та школу, чи то гуртки або для щотижневих закупівель.

Але найяскравішим спогадом були поїздки на відпочинок. Це відчуття довгої дороги у маленькому просторі, де постійно шумно від балачок чи музики, а вночі чутно лише сонне сопіння та гул самого автомобіля… Лише спогади про це пробудили в мені гірку та одночасно теплу ностальгію.

– Де ти його… – я запнулася, виявивши, як тремтить голос. Мені знадобилася хвилина, щоб роздивитися машину ближче та опанувати себе. – Я думала нічого…

“Я думала нічого з речей моєї сім’ї не залишилося,” – завершила я подумки.

– Коли справу завершено, – почав Саймон, похмуро дивлячись на сірий корпус, – мисливці ліквідують майно. Можуть викинути, спалити, але не таке дороговартісне. Треба визнати, розуміння цінності ресурсів в них ще є. Автомобілі Перевертнів йдуть у перекуп, але мало хто хоче купувати таке. І щоб не втрачати гроші, віддають в салони оренди. Там і знайшов.

Біль від того, як я закусила губу, не дав мені пропустити нову хвилю прошених сліз. Не уявляю, скільки Саймон шукав її, і як взагалі дійшов до такої ідеї, але сам факт щось робив зі мною. Щось таке, що навряд чи можна описати та перевести у слова. Тому я нічого не казала. Просто підійшла та обійняла його настільки міцно, що почула зверху здавлений видих.

– Ти божевільний, – пробурмотіла у плече без докору.

– Ніби це новина.

Я посміхнулася, підійшовши ще ближче, коли Саймон також обвив моє тіло руками. Хотілося одночасно дякувати й водночас посварити, що це не вартувало ризиків. А якби його впізнали? А якби щось пішло не так? Втім я не казала цього. Не могла, коли відчувала більше радості від цього, аніж злості.

– Навіщо ти її взагалі взяв? – нарешті відсторонившись, поглянула йому в очі. – Не просто ж так показати. І ти дійсно її орендував чи…?

– Все офіційно, – гмикнув хлопець, а після дістав з карману посвідчення.

На фото був він, хоча змінений стиль заважав одразу впізнати, але інформація якась не така. Лише придивившись, стало зрозуміло, що це фальшивий документ.

– Випереджаючи твоє питання, – почав він, коли я відкрила рот, – Амір.

Ну звісно. Одного лише фізичного посвідчення недостатньо, потрібен ще й офіційний реєстр для підтвердження особи. І хто як не Амір може залізти туди та підробити потрібну інформацію, а потім вдало видалити? Особисто я більше таких не знаю.

– Який детальний план, – відсторонившись повністю, я підійшла до машини, обережно торкаючись її та згадуючи те знайоме відчуття під пальцями. – То куди ж ми їдемо?

Саймон посміхнувся, ніби тільки й чекав цього питання. Лише в кілька кроків він знову опинився поруч та підхопив мене на руки так, що я була змушена обхопити його ногами за торс. Його обличчя тепер було на рівні з моїм, гарячий шепіт торкнувся моїх губ.

– Туди, де можна ненадовго забути про цей гнилий світ, люба моя.

***

Навіть не пам’ятаю, коли востаннє мала можливість їздити ось так. Останні роки тільки й пересувалася пішки, не ризикуючи користуватися громадським транспортом, коли ще була в Алькор та тільки вчилася маскуватися. Відчуття того, як прохолодний вітер дме в обличчя з відкритого вікна здається майже чужим.

Поволі види на місто та приватні будинки змінилися на менш цікаву трасу, де швидкість нашої їзди помітно збільшилася. Оскільки мені відомі всі потенційні місця для розваг та відпочинку лише в місті, тепер я полишила спроби вгадати, куди ж Саймон вирішив поїхати. Зрозуміла лише те, що далеко. І це бентежило. Невже ми дійсно ось так поїхали та залишили все в Підпіллі та щодо мисливців, хоча й ненадовго?

Перевівши погляд з дерев вздовж дороги на хлопця, вкотре оцінила його зовнішній вигляд. Волосся вже не так обережно зачесане – я та вітер потрудилися над цим, – біла сорочка розстібнута ще на один гудзик, руки лежать на кермі та коробці передач, поки увага зосереджена на дорозі. Здається, я починаю розуміти ті розмови про чоловіків за кермом. А усвідомлюючи, що Саймон ще й за кермом машини моєї сім’ї…

– З мого боку дерева такі ж самі, – раптом заговорив він, висмикнувши мене з думок.

Дідько, і скільки ж я витріщалася?

– Трава завжди зеленіша по той бік паркану, – гмикнула я, підперши щоку долонею.

– Це прислів’я має інше значення, – зауважив з посмішкою.

Він точно отримує задоволення від того, що вибиває мене з колії. Знає, що може, а я дозволяю. З кимось іншим я б швидко забрала контроль назад, але із Саймоном мені хочеться дозволити собі не робити цього хоча б якийсь час.

– Ти так гарно мовчав, – я ткнула йому пальцем у щоку. – Що ти ще такого вмієш, крім як водити? Як не поглянь, золота дитина у батьків виросла.

Саймон не втримав сміх, ненадовго відірвавши погляд від дороги та зупинив його на мені. Цього разу я не відвернулася, витримуючи ці кілька секунд, перед тим як моя долоня опинилася в його. Тепло від його шкіри хвилею пройшла по тілу.

– Доволі базові речі, які можна уявити у середньостатистичного чоловіка.

– Поняття базового може різнитися.

– Он як? І що ж для тебе вважається базовим? – Саймон знову поглянув на мене. – Що має вміти чоловік?

Питання було неочікуваним, тому змусило на деякий час замислитися.

Я вже доволі багато чого знаю про Саймона, адже як до скитання, так і під час життя у Підпіллі встигла побачити його навички. Він не тільки займався тренуванням Перевертнів, а й допомагав батькам зі справами Підпілля, подеколи готував на кухні. 

Якби мені поставили це питання ще при житті серед людей, мені було б простіше відповісти на нього, спираючись на загальні норми та можливості. Але що сказати, коли багатьох можливостей у нас просто немає?

У пам’яті мимоволі з’явилися спогади про мою сім’ю. Точніше про батьків. Вони були чи не єдиною цілісною моделлю поведінки між чоловіком та жінкою, яку я могла спостерігати. Хоча зараз я й маю перед собою не менш теплі стосунки батьків Саймона, але спогади про власних батьків переважали. Ті моменти, коли навіть після важкого дня ми могли сидіти всі разом у залі, а вони давали причини один одному посміхатися, гріли душу. Можливо я занадто ідеалізую, але згадуючи подібні моменти, розуміла причину, як вони могли бути разом стільки років.

– Слухати.

– Чи буде з мого боку іронічним перепитати?

Я не стримала посмішку, примруживши на Саймона очі.

– Це стосується не тільки чоловіків, але й усіх в цілому. Якщо не хочеш бути егоїстичним кретином в очах того, на кого тобі хоч трішечки не все одно, вміння слухати, чути та не перемикати розмову в інше русло, ніби слів співрозмовника секунду тому й не було – це база. Як і вміння розуміти те, що чуєш, а потім використати в тих чи інших цілях.

– Наприклад?

– Ну, – знадобився деякий час, щоб знайти якийсь позитивний приклад, – щоб зробити приємно?

Хоча частіше я використовую почуту інформацію зовсім в інших цілях.

– А що думаєш щодо рівноцінності робити один одному приємно?

– Рівноцінності? Типу “скільки ти мені, стільки і я тобі”?

– Як ось це, так.

– Це… Навіть не знаю. А ти що думаєш?

– Я думаю, – його погляд зосереджений на дорозі, поки так і тримав мою руку у своїй і тепер переклав їх на моє стегно, – що ця схема працює з тими, на кого тобі ні гаряче, ні холодно. Але коли справа доходить до чогось більш серйозного… Мало думаєш про те, скільки отримаєш у відповідь.

Не знаю чи це слова, чи ледь відчутні порухи пальців на моїй нозі, але я відчула як в грудях зростає жар. Хоч слова Саймона й звучали загально, було відчутно й щось особисте, спрямоване ще й на нас. Навіть якщо він не мав на увазі щось таке, я все одно про це подумала.

Що ми даємо один одному? Саймон дає мені відчуття хоча б якоїсь стабільності в цьому світі, спокою, впевненості та любові. А що даю йому я? Ця думка вперше врізалася в мене настільки, щоб викликати занепокоєння.

– Але ж ти отримуєш? – обережно запитала я.

Вираз обличчя Саймона поволі пом’якшав, але чим більше він мовчав, тим більше я напружувалася.

– Отримую, – нарешті відповів він, чим зняв з моїх плечей невидимий тягар. – Ти можеш цього не розуміти, але ти даєш навіть більше, ніж думаєш.

До того, як я встигла запитати що ж я йому даю, його рука опустилася на кнопку на панелі, і дах почав поволі відкриватися. Палкі промені та вітер огорнули шкіру наче тепла морська хвиля, і коли я відлила очі після їх адаптації до світла, мало не втратила дар мови.

Ми вже їхали гірським схилом, з якого відривався вид на приморське містечко. Ось чому в мене була асоціація із хвилями. Вже звідси повітря мало солонуваті ноти. Будинки та готелі всіяні тут і там, їх теплі кольори створювали відчуття палкого літа. Все нагадувало мурашник, що оживе та засвітиться вже через кілька годин, варто зменшитися спеці.

Цю частину містечка я знаю як свої п’ять пальців з часів дитинства, адже саме тут батьки замовляли домівку на час нашого відпочинку, тому плани вуличок вже пронеслися в пам’яті. Все ж цікаве знаходиться далі від спальних зон, але спогади про розваги та краєвиди вже не такі свіжі, як хотілося б.

Відчувши спиною погляд, я відволіклася від краєвиду внизу знову на Саймона. Судячи з того, як він посміхнувся трохи більше, зустрівшись зі мною очима, я не дуже й стримувала своєї радості від розуміння, що це реальне.

Я ніби повернулася в те безтурботне минуле, коли батьки давали нам із сестрами можливість жити емоціями та хоча б ненадовго забувати те відчуття, ніби на нас накладені пута.

Але цього разу цю можливість мені дали не вони, а той, хто став не менш близьким моєму серцю.

***

Дарма я думала, що лише факт поїздки буде останнім, що мене здивує. Заселення у готелі під фальшивими іменами та фальшивими грошима було для нас звичною справою. Але коли я побачила, як Саймон протягує справжні купюри жінці на ресепшені, а після й під час покупок смаколиків у місцевих магазинчиках, в голові виникало багато питань. Аж надто багато, насправді. Одним з головних було про те, а чи не очистив він якийсь банк.

Члени Підпілля не можуть похвалитися статками, а тим паче легальними, то ж звідки такі суми? Пізніше Саймон сказав, що це накопичення. Я повірила, але не повністю.

Інші ж питання поволі відійшли кудись далеко, варто було містечку почати оживати. Спека вже не так палила шкіру, тіні від будинків тягнулися в бік моря, а вітер почав доносити жваві біти зі сторони клубів на відкритому повітрі. 

Вулиці йшли донизу, де зверху – розваги, а вже внизу – пляж. Поки людей не так багато, можна було не поспішаючи роздивлятися яскраві квіти, висаджені вздовж доріжок та сходинок. Це створювало приємний контраст зі звичним модерним сірим містом.

Єдине, що про нього нагадувало – це шум місцевих клубів. Люди із задоволенням йшли туди, попиваючи коктейлі та насолоджуючись початком ночі.

Мене ж манило до пляжу. Бажання відчути під ногами мокрий пісок та морську воду майже розривало всередині. Мене ніколи не приваблювало проведення часу в клубах, їх задуха, шум та скупчення людей на підпитку ніколи не викликали довіри. І навіть факт, що тут все ззовні, а поруч той, на кого я можу покластися, не приваблював мене піти в той бік.

Зайва годинка на березі моря, в горах, полі чи лісі – ось, що дійсно приваблює.

– Я вже й забула, як це – чути шум хвиль.

Саймон сидів позаду мене на піску, поки моя спина торкалася його грудей. Я відчувала його спокійний ритм серцебиття та дихання, що підсвідомо заспокоювало й мене. Хоча здавалося, куди більше?

Сонце опускалося все нижче, на небі стали помітні перші поодинокі зірки, а десь далі берегом також парами чи сім’ями гуляли люди. Але нам на них було настільки ж все одно, скільки і їм на нас.

– От би й малечу сюди привезти, – зітхнула я, – не певна, що вони взагалі колись бачили море.

– Організуємо.

Серйозні нотки промайнули у цій відповіді, не лишаючи жодного сумніву, що так і буде. Діти у Підпіллі, чи то зовсім малі, чи вже підлітки, нам наче справжня сім’я, і підсвідомо ми всі шукаємо для них настільки гарні умови, наскільки взагалі можемо створити та дати. Особливо знаючи, що те звичайне життя без турбот та думок про виживання, яке ми самі колись змогли прожити, для них є чимось чужим та нереальним.

– Але спочатку вони мають підрости, – додав Саймон, його пальці гралися з кінчиками мого волосся, зібраного у хвіст, а після й з пелюстками квітки, яку ж сам туди й причепив. – Зараз їх внутрішні звірі так і б’ють.

Пирснувши зі сміху, я кивнула. Навіть згадуючи власний підлітковий вік, можу сказати, що була схожа на бомбу сповільненої дії. Необережна дія чи слово змушували мене бажати розірвати все навколо, але я пам’ятала, що ні в якому разі не мала давати собі волю. У цієї малечі ж ця можливість є, і вони не знають що таке ховати свою сутність. Кожен день це десятки вибухів енергії, які виливалися у масове побиття боксерських груш.

Вивільнивши з волосся квітку, покрутила її між пальців, аби краще роздивитися. Червоні пелюстки лілії переливалися у майже вогняний помаранчевий, чимось нагадуючи язики полум’я.

Аби я була примірною дівчиною, не дала б Саймонові пів години тому зірвати її з куща біля доріжки. Але я далеко не примірна. Хай це буде хоч рослина з Червоного Книги, якщо він захоче зірвати та подарувати її мені, я не скажу й слова проти. Хіба що ради годиться.

Чим більше я дивилася на квітку, тим більше згадувала дещо, пов’язане з нею.

– Подобається?

– Хм?

– Квітка. Скільки тебе знаю, ти ніколи не казала, які квіти твої улюблені, але завжди помічала ось цю.

– У мене немає улюблених, – я знизала плечима. – Всі так чи інакше гарні. Але…

Хлопець позаду посунувся ближче, вага його підборіддя стала відчутною на моєму плечі. Зібравшись з думками, я продовжила.

– Колись я робила закладки для книжок. Клала пелюстки квітів між пластиком, а потім користувалася сама або, що частіше, віддавала Майї. Але одну зберігала в себе, навіть якщо не використовувала за призначенням. Це були такі ж пелюстки вогняної лілії, яку отримала у подарунок.

– І від кого був цей палкий подарунок? – запитав Саймон, наче це був не він.

– Не повіриш, – я примружила очі. – Від того, в кого ховалася від шуму власної домівки.

– Не може бути, – Саймон огорнув мене руками сильніше, в його очах промайнула іскра веселощів. – Ти ще в когось ховалася? А я думав, що особливий.

– В мене була черга охочих, – я закотила очі, брехня лилася далі й далі. – Сьогодні ти, завтра інші. Могла тижнями вдома не бути, поки вирішувала, з ким же мені комфортніше.

Від хлопця почулося лише розуміюче гмикання, і ця згода та подальше мовчання здалися підозрілими. Він точно знав, що я це не серйозно, а просто провокувала у ньому подальшу грайливу суперечку.

Наступної секунди він відпустив мене, і до того, як встигла щось сказати, підняв на руки, чим змусив схопитися за його шию. Коли Саймон без зайвих слів пішов у бік води, вчепилася в нього ще сильніше.

Він же не серйозно?!

– Чого ти туди йдеш? – нарешті видавила з себе, спостерігаючи як він вже по коліно у воді. – Стій, завмри, не треба далі!

– То де ж тобі було комфортно? – ніби не чуючи моїх благань, він хитро примружився та продовжив йти, поки вода не була йому по пояс. – Я ж так тепло тебе у себе приймав, давав простір, смаколики, не чіплявся, а ти он як зі мною.

– Не знущайся! Пусти мене.

– Пустити?

– Ні, – я вмить зрозуміла обмовку, коли він став тримати мене лише однією рукою. – Не пускай, навіть не думай.

Як би спекотно не було, мені не хотілося зараз опинитися у воді. Що мені потім робити з мокрим одягом, заміну якій не взяла? Саймон це також розумів, тому й дражнив, посміюючись з моїх спроб вчепитися за нього міцніше. Якщо й піду під воду, то і його з собою потягну.

…А це ідея.

Повернувши голову, я зрозуміла, що наші обличчя були дуже близько один до одного. І є чудовий спосіб, який лишить цього дужого хлопця рівноваги.

– Що ти...

До того як він встиг завершити запитання, я потягнулася до його губ своїми та палко поцілувала, разом з цим нахиляючись назад. Не хотілося цього робити, але все ж використала трохи Впливу, щоб викликати в ньому запаморочення. Наступної секунди солона вода поглинула нас обох з головою.