Минуло п’ять років з того дня, як я забігла за місто та натрапила на Фелета. Він був наче батько у місці, де ховалися такі ж, як я.

Алькор – покинутий готель, власник якого чи то втратив статки, чи то помер. Одним словом, нікому не потрібна будівля, минуле якої вже кілька десятків років нікого не обходило. Головне те, що тут ми в безпеці.

До мене тут вже були перевертні, як дорослі, так і діти. Вони так само втратили когось із сім’ї та змогли втекти від переслідування. Для мене було несподіванкою впізнати когось, кого ще давно бачила у новинах про розшук.

Моїх же однолітків дуже мало, он, наприклад, Меліх – нащадок вовчих перевертнів. І як би там не тлумачили казки, вовк та лисиця досить добре уживаються.

– Тобі варто було хоч трохи уникати його ударів, – почав він після недовгого мовчання.

– Ну хоч ти мозок не винось, – я відвернула голову, але щоб підставити щоку під змочену ліками ватку, і шикнула, коли вона торкнулася подряпини. – Ай! Обережніше!

– Не буду. Може, хоч так відіб’ється у голові, що після такого тренування на тебе чекає обробка ран.

Я фиркнула та замовкла, хлопець продовжив водити ваткою моїм обличчям, згодом зачинивши ту шухлядку тортур під назвою “аптечка”.

Подібні процедури вже стали звичними та тривали всі роки, скільки я тут. Фелет виявився перевертнем лиса, тому й назвав мене «сестрою» при першій зустрічі. Спочатку я вважала, що він так сказав, бо я стала членом цієї великої сім’ї, але ні. З усім тим, він годився мені в отці, а то був й старший за нього – у нього було два хвости. Назвавши його старим, навіть лагідно, не завжди варто було очікувати сміх з його боку.

Оскільки я теж лисиця, при чому дуже «зелена», він узявся вчити мене тому, що знає сам. І тепер час від часу ми тренуємось або над моїми фізичними здібностями, або у магії.

Тепер я можу не просто змінити сприйняття іншими моєї дати народження у паспорті, а й свій зовнішній вигляд. Минулого разу Фелет сказав, що у мене вийшло змінити колір та довжину свого волосся, а також додати на обличчі ластовиння та родимі плями.

Це оберігало мене під час повернення у місто за покупками, адже всім тут потрібно щось їсти.

– Чому ти постійно пропускаєш удари? Ти ж стаєш сильнішою.

– Це ти зрозумів після того, як я тебе вчора на спину поклала? – я засміялася, коли хлопець насупився, адже він був на голову мене вищий, і це вдарило його не тільки фізично. – Він постійно підтримує рівень, не дає мені й змоги вдарити у відповідь… Каже, щоб не розслаблялася, – зітхнувши, сіла на диванчику зручніше та притягнула ноги до грудей, вмостившись підборіддям на колінах. – Взагалі я думала, що швидко втрачу мотивацію, бо не бачу результату, але він є. Варто подивитися у дзеркало або зрозуміти, що мене вкотре не впізнали, я відчуваю, як стаю сильнішою.

Меліх кивнув, як завжди буває після розмови щодо тренувань, а потім відійшов за свій стіл, а я за ним. Я дослідила його робоче місце до кожної подряпини та пропалу на дереві, але кожного разу все одно підходила та передивлялася все, що там стояло. Ось якісь записи, які я не розумію, а там недороблений механізм, а ще десь у шухляді, пам’ятаю, була цукерка. Цікаво, він її вже з’їв?

Відчувши на собі погляд, зустрілася із зеленуватими очима, на які падало трішки задовге русяве волосся, а потім гойднулася з п’ят навшпиньки, заводячи руки за спину. Хлопець зітхнув, відкрив шухлядку та віддав цукерку, яку я з посмішкою узяла, але стара рана на щоці неприємно стягнула шкіру.

– Я тут доробив дещо, – Меліх відкрив іншу шухляду і показав мені записи та креслення, так що в мене трохи попливло перед очима від такої кількості незрозумілих математичних завитків, а сам продовжив, ткнувши пальцем на найбільший малюнок. – Ось.

– Під «доробив» ти маєш на увазі «домалював»? Ну й що це?

– Пам’ятаєш, як ти впустила у калюжу навушник, коли забула, що він у твоєму вусі, та перетворила їх з людських на лисячі?

По моєму виразу обличчя він, мабуть, зрозумів, що так, пам’ятаю. Я й досі відчуваю сором та провину, адже той навушник також виготовив Меліх, щоб бути зі мною на зв’язку під час вилазок. І, як наслідок цього, деякі контакти навушників-рації окислилися, а звук був просто жахливий, ніби ми дійсно під водою.

– Так от, за планом, цей не потрібно буде сунути у вухо. Він кріпиться до голови у двох місцях: близько місць, де зазвичай знаходяться людські та лисячі вуха. Звук йде не напряму, але вібрація проходить до барабанної перетинки, тож ти будеш чути, що кажуть.

– І ти думаєш, що можеш це зробити? Ідея, звісно, чудова, а от реалізація… – я знову поглянула на малюнок, уявивши, який вигляд цей прилад буде мати на мені, але все одно були сумніви. – Може, мені все ж знайти роботу й купити нам телефони?

– Ага, і вмерти від гніву Фелета. Тебе він вб’є за цю ідею, а мене – за підтримку.

Я закусила щоку зсередини, проковтнувши згоду і відводячи погляд. Хоч би як не було тяжко з грішми, Фелет та інші дорослі не давали нам працювати, хіба що онлайн. На це у Меліха був ноутбук, на який ми всі змогли накопичити. Тепер хлопець час від часу допомагав учням на форумах з домашкою та іншими математичними проєктами за гроші. Довелося добряче вивернутися, щоб оформити йому банківську картку, як і іншим перевертням.

Поки дорослі виїжджали на роботу, а мій наставник використовував магію, аби змінити їх зовнішність, ми лишалися на захисті та догляді за малечею. Мені не складно, можна сказати, що я знайшла в них своїх сестер. Перший час я сильно убивалася за ними, закрившись у кімнаті, яку мені надали поруч з кількома іншими дівчатами. А знову відчувши знайому атмосферу під час догляду за ними, усі казали, що я ніби розквітла, а згодом все ж прийняла пропозицію Фелета щодо тренувань.

Попри свою зовнішність як доволі приємного чоловіка, якщо щось стосується нашої безпеки та тренувань, він дуже жорстокий. Фелет змушує мене обливатися сьомим потом і кожного разу виходити з імпровізованої зали для тренувань із синцями та подряпинами. А це лише фізична частина, про практику магії взагалі не хотілося згадувати. І все ж із ним я росла, дійсно переставала бути «зеленою».

– Ти сьогодні підеш за продуктами? – хлопець знову взявся за доробку креслення навушників, записуючи потрібні для них матеріали, а його голос тепер звучав розслаблено. – Чи мені піти?

– Ні… Я піду, – розвернувшись до виходу, я на мить зупинилася і подивилася у креслення. – Тобі знайти щось із цього?

– Знайти? І де ж?

Я зімкнула губи у лінію, стримуючи посмішку, і саме цей жест завжди змушує Меліха напружитися. Якщо я хочу щось знайти, то є два варіанти: «купити» за несправжні гроші, які насправді можуть бути простим листям з дерева, або ж знайти на смітнику. І саме останнє хлопцю мало коли подобалося. Але ж там можна знайти щось дійсно цікаве та потрібне, особливо серед металобрухту.

Я б із радістю купувала нормальні матеріали за справжні гроші, але хобі хлопця настільки масштабне, що якби зароблене йшло на все це, ми б померли з голоду. Зате з новими навушниками.

Попросивши написати мені повний список, я вийшла з кімнати хлопця, яка була йому також за майстерню, та рушила далі по коридору в бік дверей до печери.

Хоч Алькор і був покинутою будівлею, поселитися прямо в ньому було б справжньою дурістю. Тому ми й зайняли підземний поверх, що простягався, наче тунель, із багатьма кімнатами та був схожий на бункер. Дуже заможний на час будівництва бункер. В ньому було кілька виходів як у готель, так і поза ним, який проклали ще до моєї появи тут. Якщо одного дня готель все ж знесуть або відновлять користування ним, ми зможемо вийти непоміченими.

Всього нас тут було двадцять. Дітлахів була невеличка купка, а вже з ними їхні батьки, або один з них, або взагалі брати чи сестри. Дивлячись на них, я мимоволі уявляла, що було б, якби Емма та Майя вижили й ми втекли сюди разом. Були й ті, хто поодинці, як я та Меліх. А ще Лія, дівчина трошки молодша за нас двох, і коли ми дізналися, чиїм нащадком вона є, я ледь стримала сміх. Факт того, що в одному місці зібралися перевертні вовка, лисиці та зайця, сам по собі дуже комічний.

Мені в очі вдарило сонячне світло, яке потрапляло у печеру ближче до її входу. Дорослі казали, що було доволі складно обрати, куди вивести додатковий хід, щоб врешті це було непомітно, але одного разу натрапили на печеру, що й стала замаскованим виходом.

Двері за мною з ледь чутним скрипінням зачинилися, після чого я пройшла трохи далі, прикриваючи рукою лице вже від прямих променів. Все те ж нікому не потрібне місце з покинутими домівками, дорогу сюди так і не проклали, то й добре. Останнє, чого б хотілося, так це мати людей-сусідів, а ще гірше – шукати новий сховок.

Можливо, колись ми зможемо жити нормально, підробимо особисті дані та повернемося до життя серед людей. Але життя до цього настільки зламало більшість з нас, що навряд чи ми ризикнемо повторити таке. Я так точно не маю бажання.

Трава у полі була доволі суха, зараз почалася спека, а дощів давно не було, тож іноді мої ноги дряпало до ледь помітних білих смужок. Мені подобається тут гуляти, особливо перед походом у місто. Було тут щось заспокоююче. Іноді навіть давала собі волю та нагострювала вже лисячі вуха та уловлювала кожен звук у полі: те, як колихається трава та шелестить від вітру листя чи гілочки дерев у лісі неподалік; тихе щебетання пташок; ледь чутне журчання річки, якщо пройти трішки далі.

У таку спеку хотілося не вилазити з прохолодного сховку, а ще краще – піти купатися.

Здається, зараз малеча мала б піти разом із Лією до ставка, то і я піду, поки Меліх пише список у додаток до продуктів. Хоч би як ми не сперечалися щодо пошуку матеріалів, але навушники мені потрібні.

– Тітонько Айро! – малеча помітила мене майже одразу, коли я підійшла до ставка, а їхня гра у воді ненадовго припинилася, щоб подивитися в мій бік. – Ідіть до нас!

Я похитала головою, адже як би не хотілося також зануритися у воду, мені скоро йти. Мою увагу привернула Лія, що сиділа на піску і тепер дивилася на мене, закликаючи рукою вже до себе. Її темне коротке волосся було зв’язане в низький хвіст, і згодом я також зібрала своє, але вище.

Тут доволі волого, а спека ще більше додавала відчуття задухи. Тепер я дійсно думала над тим, щоб стрибнути у воду.

– Тітонько Айро, еге ж?

– Замовкни.

Дівчина засміялася, а я не втрималася, щоб не штовхнути її в бік. Малеча звикла називати старших за них “тітонько” та “дядько”, лише до деяких можна почути щось типу “братику” та “сестричко”, а ще рідше – просто ім’я. У мене з ними близько десяти років різниці, а вони вже вважають мене тіткою, тоді як Фелета лише раз назвали дідом. Більше не називали.

– Тебе добряче покоцали, – спочатку не зрозумівши, про що каже Лія, я коротко гмикнула, коли згадала про рани на обличчі, – Фелет тебе зовсім не жаліє. Чому ти не кажеш йому бути легше?

– Все нормально… – це була не те щоб брехня, але часткова, і дівчина це зрозуміла. – Якщо я хочу стати вправним перевертнем та допомагати, це необхідно. Я вже можу змінювати свою зовнішність та давати добрячого копняка, але може настати час, коли сил Фелета буде недостатньо, щоб маскувати всіх працівників. Тож я мушу практикуватися. Малеча згодом підросте, і тоді ми з тобою також зможемо приносити гроші.

– Хотіла б я, щоб вони не виростали, – несподіване зізнання змусило мої очі розширитися, а Лія у цей час поклала підборіддя на коліна та знову дивилася на ставок, – тоді їм не доведеться виходити до людей… Удавати, що їх не зачіпає те, що вони втратили когось із близьких через мисливців.

До горла підійшла гіркота, через що я була в змозі лише кивнути, також дивлячись на дітей. Хоч більшість з них вже не діти, а підлітки десь дванадцяти років, але все одно не хотілося, щоб вони залишили безпечне місце та вийшли до людей.

Вони навряд чи пам’ятають, що сталося у той переломний момент їхнього життя, але батьки та старші брати й сестри пам’ятають і найбільше бояться втратити ще і їх. Нам, поодиноким, також було їх шкода, все ж хоч між нами й не було прямих родинних зв’язків, але за п’ять років ми встигли до них звикнути та відшукати втрачене тепло.

Здається, що коли ми разом, час зупиняється, і немає ніякої небезпеки та страху бути знову на мушці мисливської зброї.

Цікаво, чи думали мої батьки так само, коли засинали після кожного прожитого дня?