Я ні в якому разі не романтизую жодні події в цій книзі. Тут присутні жорстокі та негуманні способи вбивства – згадки про братські могили та дію хімічних речовин – психологічний тиск та маніпуляції, що відбуваються як спосіб помсти та дія системи, до якої звикли герої. Проблема людської та міжрасової боротьби не підлягає романтизації.

Якщо ви чекаєте на ярко виражену романтичну лінію, її немає. Між героями присутня закоханість, близькість, одностороннє кохання та одержимість, а також їх нездорове втілення. Також присутні прояви стокгольмського синдрому (закоханість жертви у кривдника, який може наносити як фізичний, так і психологічний біль та тиск). Думаю, ви одразу зрозумієте, між ким, коли будете читати. Якщо ж подібне відбувається у реальному житті – тікайте від людей, які проеціюють подібне на вас.

Прошу, якщо вам важко читати подібного роду тексти й це викликає в вас негативні почуття, не потрібно продовжувати. Ваше ментальне здоров’я важливіше.

Запах крові в'їдається в легені терпким залізом, і якби не страх, що охопив моє тіло, мене б точно знудило.

Мій погляд був прикутий до темних плям на підлозі, які я також залишила за собою, і тільки зараз помітила, що пройшла по великій в’язкій калюжі. Якби не сяйво вечірнього сонця з вікна та цей запах, я навряд чи б зрозуміла у напівтемряві, що це насправді таке.

Я затрималася лише на годину, а зустріла мене не моя сім’я за запашною вечерею, а результат безжалісної бійні.

· · • • • ✤ • • • · ·

Батьки казали, щоб ми жили як люди, стримували себе, вчилися контролювати силу. Але це збіса важко, коли твій організм росте, і навіть у людських підлітків у цей час всередині штормить від гормонів. Втім, я навчилася стримувати коротке гарчання, коли була незадоволена, адже люди не роблять це в парі з шипінням. Навіть вдома тримала цю звичку, аби одного разу не забути й не видати себе.

В той самий час моя наймолодша сестра Майя тільки почала перетворюватися на ходячу бомбу, так само як і середня. Я, як старша, взяла на себе тягар «прикладу».

– Як же він дістав! – Емма роздратовано кинула свій телефон на моє ліжко, на якому сиділа, поки я підмальовувала свої губи олівцем біля дзеркала. – Чому хлопці такі дурні, Айро?

– Бо твій екземпляр дійсно такий?

– Дуже смішно.

Але усмішка з’явилася на моєму обличчі не через це, а тому, що у відображенні я бачила, як на чужій голові нервово дриґнуло лисяче вушко, що робило дівчину милішою. Емма ще не дуже добре контролювала те, що її тіло перетворюється в емоційні моменти, показуючи, ким вона є насправді.

Перевертні лисиць – саме ними є вся моя родина. Батькам вже за сімдесят, але на вигляд їм не даси й тридцяти, адже вони припинили старішати, коли досягли двадцяти п’яти років. Ми з сестрами також перестанемо старішати після цього віку, а поки що зовнішньо нічим не відрізнялися від інших підлітків. Хоча, ними ми, по суті, і є.

– Ну й у чому проблема? – закінчивши з губами, я розпустила волосся, яке лише трошки відливало вогнем у промінні ранкового сонця, тоді як Емма та Майя були більш руді. – Ніл відмовився на твою пропозицію погуляти?

– Так… Сказав, що сьогодні зайнятий, і краще нехай я проведу вечір із сім’єю. – певно, побачивши моє мовчазне незадоволення у дзеркалі, Емма засміялася. – Ось і я про це.

– Не розумію, як ви досі зустрічаєтеся. Він постійно зайнятий і нікуди не ходить з тобою.

По тому, як затягнулося мовчання, а лисячі вушка понурилися, я вирішила більше не говорити про це. День тільки почався, а ми вже почали перемивати кісточки її хлопцю. Не скажу, що Ніл погана партія. Попри зайнятість, він все ж піклується про Емму, у нього водяться гроші, а також він не такий дурний, як більшість наших однолітків. Особливо моїх, адже він мого віку. І все ж, щось у ньому мені не подобається. Можливо, це проста сестринська розбірливість, адже я дуже люблю своїх молодших лисичок.

Підійшовши ближче до Емми, я торкнулася її м’яких вушок, які від цього майже миттєво піднялися, а сама дівчина нахилилася до моєї руки. Вона любить дотики.

– Отже, потрібно провести вечір настільки добре, щоб йому аж повилазило. Купити тобі трішки випити?

– Батьки тебе вб’ють, – і все ж на чужих губах з’явилася посмішка. – Ти знову використаєш магію? Хоча, чого питаю, тобі лише п’ятнадцять, відпустять хіба що з енергетиком.

– Або я знайду когось, хто купить. Хоча я б не проти попрактикувати свої навички.

Емма фиркнула, точно як лисичка.

Здатність до створення ілюзій передалася мені від матері – і навіть так ми з нею не вміли багато – тоді як у дівчат поки була лише здатність до часткового перетворення. Можливо, у них буде щось інше, а можливо, ще просто не час, або ж така магія й зовсім не проявиться, як у тата.

Ми можемо трансформувати свої вуха з людських на лисячі, і в цей час наш слух покращується у кілька разів, хоча й без перетворення наші можливості у силі, спритності та гостроті зору залишаються постійно на висоті. Магія тече в наших жилах безперервно. А ось у батьків є ще й хвіст.

Вони сказали, що кожні п’ятдесят років у нас додається по хвосту, а досягнувши п’ятисот років, ми зможемо приймати свою повну форму. Що б це не значило. Але такого вже давно не було. Подібні перетворення повинні бути у всіх нинішніх нащадків перевертнів, але не знаю, як це проявляється для інших видів, адже ще не бачила їх. Ми звикли ховати те, ким ми є, і навіть гадки не маємо, чи є поруч хтось “наш”.

Отримавши від сестри слабкий удар у бік, я засміялася й повернула його, а коли вже зібралася йти з кімнати, помітила, як її лисячі вуха змінилися на людські. Сьогодні ще середина тижня, тож нам потрібно йти в школу, а не відсиджуватися вдома.

На кухні глухо гримів посуд, а з крана текла вода, поки мама мила для нас яблука. За столом сиділа Майя, поїдаючи свій сніданок за обидві щоки, її вогняне з темним відливом волосся сяяло на сонячному світлі з вікна. Вона була на три роки молодша за мене, але інколи було відчуття, ніби не я тут старша. Емма ж повністю відповідає своєму віку, ото дивина.

– Сьогодні тато отримує зарплату, тож влаштуємо більш вишукану вечерю. Тому прошу вас, юні леді, дуже не затримуватись.

Голос мами був наче музика, якою я завжди насолоджувалася, а іноді й спеціально виводила її та тата на розмову, аби просто їх послухати. Вона мала такий вигляд, ніби нещодавно закінчила університет, не те щоб мати трьох доньок-підлітків. Цікаво, чи буду я така ж гарна у її віці?

– А я вже думала з дівчатками побачитись… – Майя зітхнула, а її блакитні, як і в усіх нас, очі блиснули сумом. – Треба б вже внести в календар дату видачі зарплатні, щоб не планувати щось на цей день.

Емма засміялася та нахилилася до сестри.

– Ти ще не внесла? Це ж велика щомісячна подія, коли можна випрошувати гроші. Доволі необачно з твого боку, лисичко.

Я сховала посмішку за ковтком чаю, спостерігаючи за «таємною» розмовою сестер, хоча мама стояла поруч і чула це неподобство. Але, звісно, вона не сердилася, вже давно звикнувши, що ми просимо гроші, не дивлячись на кишенькові. Оскільки дівчата мали хлопців і часто гуляли, вони просили більше, ніж я. Але мені все одно, більше або менше – це не така важлива справа для мене, поки всього вистачає.

Блакитні очі мами зупинилися на мені, так що я не могла втримати нову усмішку, вдивляючись у них і ніби роздивляючись щось магічне, не з цього світу. Але як би довго мені не хотілося їх роздивлятися, потрібно було вже йти, тож ми швидко доїли та вхопили речі, вибігаючи з домівки під звук одного зі дзвіночків Фурін біля дверей.

Все ті ж люди, все ті ж заняття, що день ніби промайнув повз мене, і ось я вже йду додому. У Емми та Майї заняття закінчуються трішки раніше, тому до школи ми йдемо разом, а от додому вже окремо. В цей момент у мене з’являється час на те, щоб подумати про щось у тиші або взагалі не думати.

Мою увагу привернула групка підлітків, що була одягнена чи не повністю в чорне та каталися на скейтах чи просто сиділи та про щось говорили. Дивлячись на те, як живуть люди, як вони показують себе та не ховають істинні бажання та навички, у грудях неприємно пече, але я звикла. Усі ми звикли. Повинні були.

У такі моменти згадувалася історія тата про минуле перевертнів, яку він одного разу розповів нам. Тепер час від часу, коли ми сидимо усією сім’єю разом, він знову згадує про це, хоч і не бачив тих часів, а лише чув від батьків та дідів.

«У минулому перевертні були невіддільною частиною світу людей. Вони боролися з Духами та темними силами, але згодом не залишилося жодного з них, і нашим предкам вже не потрібно було боротися та захищати себе та людей. Тому перевертні продовжували жити як прості люди. Через схрещування, чистих перевертнів майже не залишилося, у нащадків були лише залишки здібностей, але не перетворення, а згодом й це не проявлялося. Сотні років потому люди перестали сприймати перевертнів та магію як норму, почали боятися, що через свою природу ті почнуть знищувати вже їх, якщо Духів нема, тому самі почали вбивати наших предків, якщо знаходили. Через це ті, у кого знову почали з'являтися здібності через наявність у роду перевертнів, й досі ховають свою сутність. Ось чому ви повинні навчитися стримувати свої сили, дівчатка».

Так тато розповідав щоразу, і щоразу я відчувала сум та вогники злості. Чому через те, що люди злякалися уявної небезпеки, ми повинні ховатися та видавати із себе тих, ким ми не є?

– Айро! – я здригнулася, почувши, як мене кличуть десь позаду, а потім зітхнула з полегшенням, побачивши шкільну подругу Маргарет. – Ти не зайнята? Я хочу сходити купити кілька речей. Мені потрібен погляд з боку та твій чудовий смак.

– Загалом не дуже, але… – я замислилася, подивившись на дорогу додому, але згодом кивнула. – Добре, зайва годинка у мене буде.

Подруга майже підскочила від радості, а потім підхопила мене під руку та повела магазинами, щось щебечучи мені своїм мелодійним голосом, прибираючи з обличчя біляве пасмо. Я дуже помилилася, коли думала, що ми будемо ходити лише годину, ніби я не знала свою подругу.

Вона страшенний шопоголік, і якщо вже має при собі гроші, не вийде з магазину без купи обновок. Мені ж дійсно довелося бути чи не особистим консультантом, допомагаючи обирати речі, обговорюючи, як те чи інше пасуватиме до вже купленого раніше одягу. Ми майже кожні вихідні гуляємо та скуповуємо все, що бачимо. Ну добре, вона скуповує. Але мені це подобається, у такі моменти я відчуваю себе наче у медитативному стані, а те, як ми взаємодіємо з Маргарет, змушує забути про сумні думки щодо несправедливості між людьми та перевертнями.

Урешті-решт я затрималася на довше, бо дівчина ніби зовсім не хотіла розходитися. Я завжди попереджала батьків, що можу пройтися у магазин або кафе, тому така затримка майже нічого не варта, вони мають це на увазі вже давно.

На жаль, купити випивки для Емми у мене не вийшло, адже довелося чи не бігти додому, аби все ж не отримати на горіхи. Та й спільна вечеря відрізала можливість просто посидіти у кімнаті тільки вдвох або й втрьох, та знову перемити кістки хлопцям та вчителям. Нічого, можна й завтра, тим паче, що батьки можуть знову дати трішки грошей.

Я тихо застогнала, поправляючи сумку на плечі, зупинилася, перевіривши сповіщення від Маргарет, що вона вже вдома. Відписавши, що також прийшла, я сховала телефон та увійшла до будинку, подивившись на батькову машину. Отже, всі вже вдома, але дещо всередині здалося дивним.

Ще було не настільки темно, аби вмикати світло, але незвично те, що у коридорі його не було. Тут немає вікон, тому світло горіло чи не завжди, та й перечепитися через взуття Майї у темряві було дуже легко. Вона часто забуває ставити його на місце.

– Я вдома.

Нахилившись, аби зняти й своє взуття, я завмерла, лише торкнувшись шнурівки пальцями, кілька секунд прислухаючись до відповіді. А точніше, її відсутності.

Коли вдома є ще четверо душ, не враховуючи тебе, просто неможливо не почути хоча б щось. Тільки якщо нікого немає. Але ж тато точно вдома, йти кудись пішки не в його звичці, а мама казала про вечерю, тож вони повинні відгукнутися. Втім, з кухні нічого не чути, лише легкий запах сирого м’яса.

Мої брови відчутно зійшлися, а потім я обережно пройшла далі, так і не знявши взуття, але залишила зайву вагу у вигляді сумки на підлозі. Ніби якийсь крадій. Ця думка змусила мене затамувати подих, наче мене дійсно можуть спіймати та посадити за ґрати. Але ж це мій дім. Втім, я продовжила йти далі та відчула, як мороз пройшов по шкірі через цю тишу. І через відчуття, ніби я на мушці.

Слова застрягли у горлі, коли я хотіла знову покликати хоча б когось, зайшовши на кухню. І тут я зрозуміла, чому було тихо. І що це за запах сирого м’яса. Та крові.

Запах в'їдається в легені терпким залізом, і якби не страх, що охопив моє тіло, мене б точно знудило. Мій погляд був прикутий до темних плям на підлозі, які я також залишила за собою, і тільки зараз помітила, що пройшла по великій в’язкій калюжі. Якби не сяйво вечірнього сонця з вікна та цей запах, я навряд чи б зрозуміла у напівтемряві, що це насправді таке.

Я затрималася лише на годину, а зустріла мене не моя сім’я за запашною вечерею, а результат безжалісної бійні.

На підлозі лежали розірвані тіла. Батьки були ближче, на їхніх головах виднілися лисячі вуха, а від попереку – пухнасті хвости у колір темного волосся. Позаду, на перевернутих стільцях – Емма та Майя. У всіх відкриті очі, з яких зник життєвий блиск. Десь помітні сліди від куль, але більше походило на те, ніби по них пройшли чимось гострим, залишивши на тілах та одязі порізи.

Очі запекло від сліз, що грозилися от-от вийти з новим вдихом, і чим більше на це дивилася, тим сильніше було відчуття нудоти та гніву, що все більше наростав у грудях.

Ні, це неправда, це лише моя фантазія через хвилювання, зараз я заплющу очі, а коли розплющу – буду знову в коридорі, де є світло, а з кухні чується гуркіт та розмови. Але цього не сталося, скільки б я не кліпала, а єдине, що змінилося – сльози обпекли щоки.

Їх вбили. Хто? Мисливці? Як вони нас знайшли? Ми добре ховалися, і хоч сестри ще не так добре себе контролювали, давали собі волю лише вдома.

У голові пролітало безліч запитань та здогадок, але коли навіть у цій тиші я відчула, як вона поглибилась, що й думки затихли, я зробила перший гучний вдих. Вони ще тут, ось у кого я була на мушці увесь цей час.

Моє тіло смикнулося само по собі, і в цей момент у стіні біля моєї голови з’явилася дірка від кулі. А потім усвідомлення пострілу віддало у вуха гучним і довгим писком.

Бігти. Треба бігти, Айро, щоб тебе, тікай!

Я ледь не впала, підковзнувшись на крові, коли побігла з кухні. Поруч знову пролунав постріл, але я не могла озиратися та дивитися на вбивцю. Якщо подивлюся – сповільнюся та помру. Я не помру тут, хоч би як не хотіла бути з сім’єю, але я не дам мисливцям завершити почате.

Вибігла у коридор, залишилися лише двері. Моя рука вже потягнулася до ручки, але, перечепившись через взуття та мною ж полишену сумку, влетіла у двері, а біль спалахом віддав у очі. Можливо, я зламала ніс. Але коли куля врізалася у двері, не попавши мені в голову через це падіння, травма відійшла на останній план. До біса ніс, коли йде гра з усім життям.

Вибігши на вулицю, я одразу подивилася на батькову машину, але побігла далі, ховаючись за будинками. Вбивця вже був у коридорі, я тільки згаю час, та й ключів немає.

Я продовжила бігти між будинками, ноги мов як чужі, а я просто говорила їм, куди повертати, хоча й сама не знала куди. Вітер бив в обличчя, я не зупинялася, навіть коли бачила знайомі подвір’я та чула голоси сусідів, які завжди були до нас привітні. Світло ліхтарів поступово зникли позаду.

Мені більше нікуди йти, навіть до тих, кого вважала кращими друзями. Так траплялося з усіма, кого знайшли. Тепер я буду у вічному розшуці, як перевертень, моє ім’я та обличчя розлетяться новинами із позначкою «вбити», і ніхто не ризикне мене прихистити, якщо не хоче потрапити за ґрати.

Згодом адреналін зійшов, у грудях запалало, в ногах відгукнулося болем після довгого бігу, і я впала. Долоні запекло від здертої шкіри, коли виставила їх уперед.

Подивившись навколо, зрозуміла, що забігла хтозна-куди, можливо, за місто. Навколо не було ні душі, а асфальтована дорога закінчилася. Усвідомлення знову вдарило в голову, і з очей потекло ще більше сліз, поки горло здавило від крику, який вийшов разом із ними.

Мами, тата, моїх маленьких лисичок більше немає.

Я більше не почую татового тембру, коли він розповідає історії; не подивлюся у мамині очі, які відкривали у собі новий світ; не попліткую разом з Еммою; не посварю, а потім не обійму Майю за її кинуте на порозі взуття.

Нічого із минулого життя я більше не зроблю, я – ходяча мішень для мисливців, які будуть мене шукати. Я – труп, якому лише пощастило трохи відтягнути смерть і тепер приречений жити на вулиці та ховатися.

Тепер я жалкувала, що не віддалася в руки переслідувачу, що не померла там, адже тоді б не відчувала цього болю, що кришить душу та серце на шмаття.

– Піднімись.

Сльози миттю перестали литися, а все тіло захололо, коли зверху почувся низький чоловічий голос.

Мене знайшли.

Звісно, вони б не відпустили мене так просто. Я одна, бігла на своїх двох, а їх має бути багато і в них точно є машини для переслідування.

Боячись зробити зайвий подих, я підняла голову, побачивши спочатку просте цивільне взуття чоловіка, а згодом і його обличчя. Молодий, на вигляд не більше тридцяти, але більше мене здивувала відсутність зброї. Його сірі очі пильно дивилися на мене, вивчаючи, а потім зупинилися на маківці. Я здригнулася та підняла руки до волосся, відчувши пальцями м’які лисячі вуха. В якийсь момент я втратила контроль. Тепер він знає хто я, і точно вб’є.

– Лисиці мають гарний слух, а я маю повторювати? – у його голосі почувся холодок, і я не могла більше ігнорувати його через свої думки. Як би не боліли ноги, змогла встати та знову подивитися йому в очі, а після й на простягнуту руку, відсахнувшись від неї. – Йди зі мною, сестро.