Батьки казали, щоб ми жили як люди, стримували себе, вчилися контролювати силу. Але це збіса важко, коли твій організм росте і навіть у людських підлітків у цей час всередині штормить від гормонів. Але я навчилася стримувала коротке гарчання, коли була незадоволена, адже люди так не роблять, навіть вдома розвивала цю звичку, аби одного разу не забути й не видати себе. В той самий час моя наймолодша сестра тільки почала перетворюватися на ходячу бомбу, так само як і середня. Я, як старша, прийняла на себе тягар «прикладу».

– Як же він дістав! – Емма роздратовано кинула свій телефон на моє ліжко, на якому сиділа, поки я підмальовувала свої губи олівцем біля дзеркала. – Чому хлопці такі дурні Айро?

– Бо твій екземпляр дійсно такий?

– Дуже смішно.

Але посмішка з’явилася на моєму обличчі не через це, атому, що у відображенні я бачила, як на чужій голові нервово дриґнуло лисяче вушко, що робило дівчину милішою. Емма ще не дуже добре контролювала те, коли її тіло перетворюється в емоційні моменти, показуючи ким вона є насправді. Перевертні лисиць – саме ними є вся моя родина. Батькам вже за сімдесят, але на вигляд їм не даси й тридцяти, адже вони перестали старішати, досягнувши двадцяти п’яти років. Ми з сестрами також перестанемо старішати після цього віку, а поки що зовнішнім виглядом нічим не відрізняємось від інших підлітків. Хоча ними ми і є.

– Ну й у чому проблема? – закінчивши з губами, я розпустила волосся, яке лише трошки відливало вогнем у промінні ранкового сонця, тоді як Емма та Майя були більш руді. – Ніл відмовився на твою пропозицію погуляти?

– Так… Сказав, що сьогодні зайнятий і краще нехай я проведу вечір із сім’єю, – дівчина засміялася, певно побачивши відображення мого мовчазного незадоволення у дзеркалі, – ось і я про це.

– Не розумію, як ви досі зустрічаєтесь. Він постійно зайнятий і нікуди не ходить з тобою.

По тому, як затягнулося мовчання, а лисячі вушка понурилися, я вирішила більше не говорити про це. День тільки починався, а ми вже встигли почати перемивати кісточки її хлопцю. Не сказати, що Ніл погана партія, не дивлячись на зайнятість, він все ж піклується про Емму, у нього водяться гроші, а також він не такий дурний, як більшість наших однолітків. Особливо моїх, адже він мого віку. І все ж, щось у ньому мені не подобається. Можливо це проста сестринська розбірливість, адже я дуже люблю своїх молодших лисичок. Підійшовши ближче до Емми, я торкнулася її м’яких вушок, які від цього майже миттєво піднялися, а сама дівчина нахилилася до моєї руки. Вона любить дотики.

– Отже, потрібно провести вечір настільки добре, щоб йому аж повилазило, що ви знову не були разом. Купити тобі трішки випити?

– Батьки тебе вб’ють, – і все ж на чужих губах з’явилася посмішка, – ти знову використаєш магію? Хоча, чого питаю, тобі лише п’ятнадцять, відпустять хиба що з енергетиком.

– Або я знайду когось, хто купить. Хоча я б не проти попрактикувати свої навички.

Емма фиркнула, точно як лисичка. Здатність до створення ілюзій передалася мені від матері – і навіть так ми не вміли багато – тоді як у дівчат поки була лише здатність до часткового перетворення. Можливо у них буде щось інше, а можливо ще просто не час, чи така магія й зовсім не проявиться, як у тата. Ми можемо трансформувати свої вуха з людських на лисячі, і у цей час наш слух покращується у кілька разів, хоча й без перетворення наші можливості у силі, спритності та гостроті зору залишаються постійно на висоті. Магія тече у наших жилах безперервно. А ось у батьків є ще й хвіст. Вони сказали, що кожні п’ятдесят років у нас додається по хвосту, а досягнувши п’ятисот років, ми зможемо приймати повну форму лисиці. Але такого вже давно не було. Подібні перетворення повинні бути у всіх нинішніх нащадків перевертнів, але не знаю як це проявляється в інших видів, адже ще не бачила їх. Ми звикли ховати те, ким ми є, і навіть гадки не маємо, чи є поруч хтось “наш”.

Отримавши від сестри слабкий удар у бік, я засміялася й повернула його, а коли вже зібралася йти з кімнати, помітила як її лисячі вуха змінилися на людські. Сьогодні ще середина тижня, тож нам потрібно йти у школу. На кухні глухо гримів посуд, а з крана текла вода, поки мама мила для нас яблука. За столом сиділа Майя, поїдаючи сніданок, а її вогняне із темним відливом волосся сяяло на сонячному світлі з вікна. Вона була на три роки молодша за мене, але іноді виглядала так, ніби не я тут старша. Емма ж повністю відповідає своєму віку, ото дивина.

– Сьогодні тато отримує зарплату, тож влаштуємо більш вишукану вечерю, тому прошу вас, юні леді, дуже не затримуватись.

Голос мами був наче музика, якою я завжди насолоджувалася, а іноді й спеціально виводила її та тата на розмову, аби просто їх послухати. Вона виглядала так, ніби нещодавно закінчила університет, не те щоб мати трьох доньок-підлітків. Цікаво, чи буду я така ж гарна у її віці?

– А я вже думала із дівчатками побачитись… – Майя зітхнула, а її блакитні, як і у всіх нас, очі блиснули сумом. – Треба б вже внести у календар дату видачі зарплатні, щоб не планувати щось на цей день.

Емма засміялася та нахилилася до сестри.

– Ти ще не внесла? Це ж велика щомісячна подія, коли можна випрошувати гроші. Доволі необачно з твого боку, лисичко.

Я сховала посмішку за ковтком чаю, спостерігаючи за «таємною» розмовою сестер, хоча мама стояла поруч та чула це неподобство. Але звісно вона не сердилася, вже давно звикнувши, що ми просимо гроші не дивлячись на кишенькові, а оскільки дівчата мали хлопців та часто гуляли, вони просили більше, ніж я. Але мені все одно, більше або менше, то не така важлива справа для мене, поки всього вистачає. Блакитні очі жінки зупинилися на мені, так що я не могла втримати нову посмішку, вдивляючись у них та ніби роздивляючись щось магічне, не з цього світу. І як би довго мені не хотілося їх роздивлятися, але потрібно було вже йти, тож ми швидко доїли та вхопили речі, зникаючи із кухні, а після й домівки.

Все ті ж люди, все ті ж заняття, що день ніби промайнув повз мене, і ось я вже йду додому. У Емми та Майї заняття закінчуються трішки раніше, тому до школи ми йдемо разом, а от додому вже окремо. У цей момент у мене з’являється час на те, щоб подумати про щось у тиші, або взагалі не думати. Мою увагу привернула групка підлітків, що була одягнена чи не повністю в чорне та каталися на скейтах. Дивлячись на те, як живуть люди, як вони показують себе та не ховають істинні бажання та навички, у грудях неприємно пече, але я звикла. Усі ми звикли. Повинні були. У такі моменти згадувалась історія тата про минуле перевертнів, яку він одного разу розповів нам, і тепер час від часу, коли ми сидимо усією сім’єю разом, він знову згадує про це, хоч і не бачив тих часів, а лише чув від батьків та дідів.

«У минулому перевертні були невіддільною частиною світу людей. Вони боролися з духами та темними силами, але згодом не залишилось жодного з них, і нашим предкам вже не потрібно було боротися та захищати себе та людей. Тому перевертні продовжували жити як прості люди. Через схрещування, чистих перевертнів майже не залишилось, у нащадків були лише залишки здібностей, але не перетворення, а згодом й це перестало проявлятися. Сотні років потому люди перестали сприймати перевертнів та магію як норму, почали боятися, що через свою природу ті почнуть знищувати вже їх, якщо духів нема, тому перші почали вбивати наших предків, якщо знаходили. Через це ті, у кого знову почали з'являтися здібності через наявність у роду перевертнів, й досі ховають свою сутність. Ось чому ви повинні навчитися стримувати свої сили, дівчатка», – так тато розказував щоразу, і щоразу я відчувала сум та вогники злості. Чому через те, що люди злякалися уявної небезпеки, ми повинні ховатися та видавати із себе тих, ким ми не є?

– Айро! – я здригнулася, почувши як мене кличуть десь позаду, а потім зітхнула з полегшенням, побачивши шкільну подругу Маргарет. – Ти не зайнята? Я хочу сходити купити кілька речей. Мені потрібен погляд зі сторони та твій чудовий смак.

– Взагалі не дуже зайнята, але… – я замислилася, подивившись на дорогу додому, але потім кивнула. – Добре, зайва годинка у мене буде.

Подруга майже підскочила від радості, а потім підхопила мене під руку та повела по магазинах, щось щебечучи мені своїм мелодійним голосом, прибираючи з обличчя біляве пасмо. Я дуже помилилася, коли думала що ми будемо ходити лише годину, ніби я не знала свою подругу. Вона страшенний шопоголік, і якщо вже має при собі гроші, не вийде з магазину без купи обновок. Мені ж дійсно довелося бути чи не особистим консультантом, допомагаючи обирати речі, обговорюючи як те чи інше пасує до вже купленого сьогодні, й до цього, одягу. Ми майже кожні вихідні гуляємо та скуповуємо все, що бачимо. Ну добре, вона скуповує. Але мені це подобається, у ці моменти я відчуваю себе наче у медитативному стані, а те, як ми взаємодіємо із Маргарет, змушує мене забути про сумні думки щодо несправедливості між людьми та перевертнями.

У решті решт я затрималася на довше, бо дівчина ніби зовсім не хотіла розходитися. Я завжди попереджала батьків, що можу пройтися у магазин або кафе, тому й така затримка майже нічого не варта, вони мають це на увазі вже давно. На жаль, купити випивки для Емми у мене не вийшло, адже довелося чи не бігти додому, аби все ж не отримати на горіхи. Та й спільна вечеря відрізала можливість просто посидіти у кімнаті тільки вдвох або й втрьох, та знову перемити кістки хлопцям та вчителям. Нічого, можна й завтра, тим паче, що батьки можуть знову дати трішки грошей.

Я тихо застогнала, поправляючи сумку на плечі, яке вже трішки боліло від її ваги, а потім зупинилася, перевіряючи сповіщення від Маргарет, що вона вже вдома. Відписавши, що також прийшла, я сховала телефон та увійшла до будинку, подивившись на батькову машину. Отже, всі вже вдома, Але дещо всередині здалося дивним. Ще було не настільки темно, аби вмикати світло, але незвично те, що у коридорі його не було. Тут немає вікон, тому світло горіло чи не завжди, та й перечепитися через взуття Майї у темряві дуже легко. Вона часто забуває ставити його на місце.

– Я вдома.

Нахилившись, аби зняти й своє взуття, я завмерла, лише торкнувшись його пальцями, кілька секунд прислухаючись до відповіді. А точніше її відсутності. Коли крім тебе вдома ще чотири людини, просто неможливо не чути хоча б щось, тільки якщо нікого немає. Але ж тато точно вдома, йти кудись пішки не в його звичці, а мама казала про вечерю, тож хоча б вони повинні відгукнутися. Втім, з кухні нічого не чути, лише легкий запах сирого м’яса. Мої брови відчутно зійшлися, а потім я обережно пройшла далі, так і не знявши взуття, але залишила зайву вагу у вигляді сумки на підлозі. Ніби якийсь крадій. І ця думка змусила мене затамувати подих, наче мене дійсно можуть спіймати та посадити за ґрати. Але ж це мій дім. Втім я продовжила йти далі, і відчула як мороз пройшов по шкірі через цю тишу. І через відчуття, ніби я на мушці.

Слова застрягли у горлі, коли я хотіла знову покликати хоча б когось, зайшовши на кухню. І тут я зрозуміла, чому було тихо. І що це за запах сирого м’яса. Запах крові в'їдається в легені терпким залізом, і якби не страх, що охопив моє тіло, мене б точно знудило. Але мій погляд був прикутий до темних плям на підлозі, які я також залишила за собою і тільки зараз помітила, що пройшла по великій в’язкій калюжі. Якби не сяйво вечірнього сонця з вікна та цей запах, я навряд чи б зрозуміла у напівтемряві, що це насправді таке. Я затрималася лише на годину, а зустріла мене не моя сім’я за запашною вечерею, а результат безжалісної бійні.

На підлозі лежали розірвані тіла. Батьки були ближче, на їх головах виднілися лисячі вуха, а від попереку – пухнасті хвости у колір темного волосся. А позаду, на перевернутих стільцях – Емма та Майя. У всіх відкриті очі, з яких зник життєвий блиск. Десь помітні сліди від куль, але більше походило на те, ніби по ним пройшли чимось гострим, залишивши на тілах та одязі порізи.

Очі запекло від сліз, що грозилися от-от вийти з новим вдихом, і чим більше я на це дивилася, тим більше було відчуття нудоти та гніву, що все більше наростав у грудях. Ні, це неправда, це лише моя фантазія через хвилювання, зараз я заплющу очі, а відкрию знову у коридорі, де є світло, а з кухні чується характерний гуркіт та розмови. Але цього не сталося, скільки б я не кліпала, а єдине що змінилося – мою щоку обпекла сльоза.

Їх вбили. Хто? Мисливці? Але як вони нас знайшли? Ми добре ховалися, і хоч сестри ще не так добре себе контролювали, волю собі давали лише вдома. У голові пролітало безліч запитань та здогадок, але коли навіть у цій тиші я відчула як вона поглибилась, що й думки затихли, я зробила перший гучний вдих. Вони ще тут, ось у кого я була на мушці увесь цей час. Моє тіло смикнулося само по собі, і в цей момент у стіні біля моєї голови з’явилася дірка від кулі. А потім усвідомлення пострілу віддало у вуха гучним і довгим писком. Бігти. Треба бігти, Айро, чорт забирай, тікай!

Я ледь не впала, підковзнувшись на крові під ногами, коли різко розвернулася та побігла з кухні. Поруч знову пролунав постріл, але я не могла обертатися та дивитися на вбивцю. Якщо подивлюся назад, сповільнюся та помру. Але я не помру тут, хоч би як не хотіла бути з сім’єю, але я не дам мисливцям завершити почате. Вибігла у коридор, залишились лише двері. Моя рука вже потягнулася до ручки, але перечепившись через взуття та мною ж полишену сумку я влетіла у двері, а біль спалахом віддала в очі. Можливо, я зламала ніс. Але коли куля врізалася у двері, не попавши мені в голову лиш через моє падіння, травма відійшла на останній план. До біса ніс, коли йде гра з усім життям. Вибігши на вулицю, я одразу подивилася на батькову машину, але побігла далі, ховаючись за будинками. Вбивця вже був у коридорі, я тільки згаю час, та й ключів немає. Я продовжила бігти між будинками, ноги відчувалися як чужі, я просто говорила їм куди повертати, хоча й сама не знала куди. Мені більше нікуди йти, навіть до тих, кого вважала кращими друзями. Так траплялося з усіма, кого знайшли. Тепер я буду у вічному розшуці як перевертень, моє ім’я та обличчя розлетиться по всім новинам із позначкою «вбити», і ніхто не ризикне мене прихистити, якщо не хоче потрапити за ґрати.

Згодом у грудях запалало, а адреналін зійшов, через що у ногах відгукнулося болем після довгого бігу і я впала. Долоні запекло, скоріше за все здерла шкіру, коли виставила їх уперед. Подивившись навколо, я зрозуміла, що забігла хтозна-куди, можливо за місто, навколо не було ні душі, а асфальтована дорога закінчилась. Усвідомлення знову вдарило у голову і з очей потекло ще більше сліз, поки горло здавило від крику, який вийшов разом із ними. Тепер я жалкувала, що не віддалася в руки переслідувачу, що не померла там, адже тоді б не відчувала цього болю, який кришить мою душу та серце на шмаття. Мами, тата, моїх маленьких лисичок більше немає. Більше я не почую татового тембру, коли він розповідає історії; не подивлюся у мамині очі, які відкривали у собі новий світ; не попліткую разом з Еммой; не посварю, а потім не обійму після цього Майю за її кинуте на порозі взуття. Нічого із минулого життя я більше не зроблю, я ходяча мішень для мисливців, які будуть мене шукати. Я труп, якому лише пощастило трохи відтягнути смерть і тепер приреченому жити в бігах.

Для придбання повного файлу (140 грн) зверніться до мене в інстаграм vivivenne_hansenbook або телеграм tasia_pwp ♥️