Я відімкнула навушник одразу, як повідомила Меліху про можливий хвіст. Не хочу говорити багато, щоб нашу розмову знову не перехопили й не дізналися, що я переховуюсь. Це б додало проблем.

Коли ми прийшли додому до Саймона, він пішов шукати мені змінні речі, хоча сумніваюся, що щось підійде. Його одяг точно буде для мене мов балахон. Я ж поки зняла маскування та зібрала волосся у хвіст, аби не заважало, а після розклала продукти у холодильнику. Місця тут задосить.

– Це найменший розмір, який я знайшов, але… – голос позаду мене перервався, на що я вигнула брову та закрила холодильник, поки чужий погляд пройшов по моєму обличчю. – Але… Сподіваюся, підійде. Вибач, все ще не можу звикнути до цих перевтілень.

– Тоді не буду цим шокувати.

Відповіді не було, тож я всміхнулася на це мовчазне оцінювання моєї зовнішності, яку показала лише в темному провулку, а після забрала з чужих рук футболку та штани. Великі, але якщо підв’язати, має бути непогано.

Мій погляд знову піднявся на обличчя хлопця, і те, як він мене розглядав, поступово почало викликати ніяковість. Особливо коли темні карі очі зупинялися на моїх. Ну досить, я не звикла до цієї уваги.

Подякувавши за одяг, пішла до ванної кімнати та закрилася там. Верх заправила в штани, а вже їх підв’язала у поясі. Дивлячись на себе у дзеркало, можна легко зробити асоціацію з мішком картоплі. Доволі привабливого мішка.

Я не часто роздивляюся себе, а останнім часом взагалі роблю це лише у маскуванні, аби перевірити його. Тому й розуміти те, якими світлими є мої очі, доволі незвично – чи то блакитні, чи то сірі. Раніше вони мали більш-менш гармонійний вигляд зі шкірою, але тепер вона була блідішою, а під очима помітні невеликі темні кола, але не скажу, що мене це дуже турбує.

Навіть не намагаючись стримати фиркання на свій зовнішній вигляд, вийшла з ванної кімнати та рушила до зали, де вже чулася якась телевізійна програма.

– Ще раз дякую за одяг, – опустившись поряд з хлопцем на дивані, я взяла запропоновану пляшку лимонаду, а також поглянула на тарілку з печивом з шоколадною крихтою на столику. Таке відчуття, ніби вони також частина цього будинку, бо не пам’ятаю жодного разу, щоб їх тут не було. – До речі, де твої батьки? Не думаю, що вони зрадіють моїй присутності.

– У відрядженні, – Саймон також відкрив свою пляшку, і ця відповідь була позбавлена будь-якого емоційного забарвлення. – Вже як місяць. Як завжди.

– Отже, знову сам по собі. І вас все ще не спіймали, навіть після того… інциденту.

– Як бачиш.

Я злегка кивнула, розглядаючи кімнату, та зупинила погляд на фотографії двох знайомих мені людей. Принаймні, я вважала їх людьми раніше. Карла та Артур, батьки Саймона, доволі молоді на вигляд, враховуючи, що зараз їм має бути десь сорок. Як мінімум. Все ще не віриться, що поруч було багато як побратимів, так і ворогів.

Особливо ворогів. Від цієї думки у горлі пересохло, так що я зробила ковток лимонаду, і газовані бульбашки залоскотали зсередини.

– Заздрю, – почала я після недовгого мовчання. – Цікаво, що б було, якби нас все ще вважали людьми? Ти ж зараз в університеті, так? Як воно?

– Ну, останнім часом мені лінь ходити, – це було сказано так просто, що я кілька секунд не могла зрозуміти, чи правда це. – Відпрацюю потім.

Знову повисла тиша. Я не мала уявлення, як проходить навчання в університеті, але до цього у мене складалося враження, що це дуже серйозне місце, куди суворіше, ніж школа. А тут не хоче й не ходить? Дивно.

– Я знайшла того, хто винен у смерті моєї сім’ї. – Саймон навіть перестав жувати печиво та подивився на мене, втім я не дивилася у відповідь, продовжуючи свердлити поглядом стіну. – Я не знаю, що й думати. Скільки разів казала собі, що не потрібно у це лізти, і ось я тут. Таке відчуття, ніби, тікаючи від думок про помсту, доля все більше підштовхує мене до неї. Відчуваю себе дурепою.

– Тоді може варто зробити це та забути? Ти можеш довго тікати та картати себе за ці вагання. Підсвідомо.

– Я б хотіла, але не можу наражати на небезпеку інших. Таке відчуття, що для цього я повинна бути сама, щоб не думати, як мої вчинки вплинуть на когось, крім мене. Навіть якщо моя нова сім’я в безпеці, через мене тепер може постраждати Амір, а тепер і ти…

Саймон не відповів. Хоча мені й не потрібна була відповідь, я й сама розумію, що це так. Або сама та роблю щось, або залишаюся з іншими та не думаю про клятих мисливців.

Здається, цими словами я шукала не стільки поради, скільки можливості виговоритися. І Саймон слухав, ніби навіть так міг підштовхнути до думки, яка й допоможе мені. Але хто зна, що то має бути за думка.

Я сильніше стиснула у руці пляшку, коли чужа долоня торкнулася моєї руки. Наче вогонь, але опіку не буде. Вовки теплі, ні, гарячі.

Змінивши об’єкт свого споглядання зі стіни на хлопця, я зустрілася з його не менш теплими карими очима. Здається, Саймон підбирав слова. Не думаю, що потрібно його підганяти, тому продовжила чекати, все так само не висмикуючи руку з обережної хватки.

– Ти не повинна бути сама, Айро. Якщо одного разу ти вирішиш піти по чиюсь душу, особливо за тим, хто знищив твоє життя, я допоможу.

– Тоді ти знищиш і своє життя, – від цього розуміння я зробила паузу, аби проковтнути клубок у горлі, – і життя вже своєї сім’ї. Ти та твої батьки не заслуговуєте на те життя, яке у мене зараз.

– Я ж завжди допомагав тобі під час халеп, забула? – він усміхнувся. – І буду допомагати.

– Ти дурний.

– Так само як і ти.

Я проковтнула слова, якими б хотіла заперечити це. Так, я дурна, адже лізу туди, куди не треба. Туди, де знаєш, що місце переможця тобі не світить. Але казати цього не буду. А Саймону й не потрібно чути відповідь. Можливо, мені б варто було образитися на його слова, але вони влучили в ціль. Фиркнувши, я все ж смикнула руку на себе, і тепер його пальці не торкалися моєї шкіри.

– Хто ж погодиться відмовитися від спокійного життя, коли твоє обличчя не світиться у новинах, як потенційна ціль для вбивства?

– Що ж, якщо бути чесним, наше життя й так не спокійне.

– Та воно й зрозуміло.

– Ні, ти не розумієш, – Саймон прибрав зі свого голосу розслаблені нотки. Кілька секунд, під час яких він дивився в нікуди, а після знову на мене. – Ти питала, чому я був тоді в провулку.

– Бо хотів зрізати шлях, – я не могла приховати підозрілого тону під час згадки цього твердження.

– І тому, що такі, як я, борються проти мисливців та вбивають їх в таких безлюдних місцях.

З легенів вибило повітря, але я не відвела погляду від Саймона. Такі, як він? Борються? Каже так, ніби перевертні згруповано виступають проти мисливців. Але ніхто про них не чув. Я вже подумала, що він жартує, втім ніщо в Саймонові не випромінювало й долі жарту. Він наблизився до мене, ніби хтось міг почути те, що він хоче сказати.

– Вони називають нас Підпіллям. І хто, як не ми, кожного дня ризикуємо своїм спокійним життям у боротьбі проти мисливців? Мені нема чого втрачати, Айро. Тому не сприймай мої слова як пустий звук.

Підпілля. Група перевертнів, з якими Саймон повертає боржок мисливцям за кілька століть геноциду перевертнів.