– Ну то й куди ти втекла? П'ять років минуло.

– Ти ж розумієш, що я не можу сказати.

Той короткий хрускіт все ще стояв у вухах, хоча ми з Саймоном вже давно пішли з провулка, і тепер я знову повернула своє маскування.

Мені хотілося поговорити з ним, дізнатися, що було весь цей час, чому він взагалі опинився з мисливцем у такому місці, а тепер п’є зі мною прохолодний напій у парку, ніби тільки що нікого не вбив. Йому, наче, дійсно все одно, хоча не сказати, що мене це обурює. Я навіть трішки рада.

– Тоді запитаю інше. Як ти опинилася у провулку?

– Побачила детальку для дечого, от і пішла.

– Ти тримала цю залізяку так, ніби хотіла мене нею заколоти.

Я фиркнула, уявивши, як би це було. Жалюгідна залізяка проти гори м’язів. Смішно, але не в ситуації, якби я помилилася. Звісно, тоді я б спробувала свої сили, але краще тікати.

– А як ти там опинився? Ти, раптом, не у розшуку?

– На щастя, ні. Хоча ніколи не можна бути впевненим, – він зробив ковток напою, а мені не йшло, тож продовжила дивитися на хлопця в очікуванні пояснень. – Там можна добре зрізати шлях та не йти натовпом. Таким дівчатам, як ти, краще не ходити темними провулками. Але натрапив на мисливця, той почав якось дивно придивлятися, ну й вирішив діяти на місці. Ні тобі “вітаю”, ні “пройдемо у відділення”, а одразу за зброю. Параноїдальний новачок.

– Таким дівчатам, як я? – не знаю чому, але ця вставка здивувала мене більше, аніж розповідь про некомпетентних мисливців. – Це яким таким?

Саймон замовк, дивлячись на мене кілька секунд, а після допив лимонад та викинув стаканчик у смітник. Мені одразу стало соромно за таке питання, ніби не розумію, що знайдуться неадекватні чоловіки та почнуть чіплятися у такому безлюдному тихому місці, не розбираючись, які там дівчата.

Я також викинула свій стакан, тепер тримаючи у руках сумку з продуктами в Алькор та деталями для Меліха. Потрібно повертатися. Продуктів ще достатньо, але іншим потрібно пообідати, а ще ж приготувати вечерю для дорослих…

Але я не хочу йти, не тоді, коли є змога поговорити з Саймоном, втім навіть не знаю, що краще запитати. Тому продовжила перерване пояснення свого виживання:

– Нас знайшли. Не знаю, хто здав нас мисливцям, ми добре ховалися і нічим себе не видавали, але вони, можливо, якось знали, коли ми всі будемо вдома. Навіть не знаю, на кого й думати.

– Але ж мають бути якісь здогадки? Пам’ятаєш вбивцю?

– Ні. Я побігла у той момент, коли поряд пролунав постріл, і вже не оберталася. Боялася, що це сповільнить мене, і тоді… – відчувши, як у грудях тисне від спогадів про той день, я зробила глибокий вдих, а після похитала головою. – В цілому, я не знаю. Та й хіба є сенс дізнаватися? Сумніваюся, що зможу знайти зрадника серед тисяч мисливців та помститися йому. Я не якийсь там всесильний супергерой із казок, який перемагає зло.

Хлопець так і продовжував мовчати, тож в якийсь момент з’явилися сумніви, що він взагалі тут. Повернувши голову у його бік, злегка здригнулася від уважного погляду на мене. У цей момент у карих очах промайнуло стільки одночасно світлих та темних емоцій, що навіть страшно запитувати, про що саме він думає.

Можливо, йому шкода, що так сталося, а можливо, й все одно, але мені не хотілося чути жоден з цих варіантів. Колись у голові довго сиділа думка про помсту, але зараз є те, що я хочу захищати більше, ніж душі померлої сім’ї. Ризикувати безпекою нової не входить у плани.

– Можливо, це був хтось із твоїх знайомих, або ж твоїх сестер? – голос Саймона прозвучав грубіше, хоча, можливо, я просто до нього не звикла, але його слова змусили мене напружитися. – Ти нічим себе не видавала. Жодного разу, навіть коли ми були поруч кілька діб до ряду. Але ж були ті, хто був поряд достатньо, щоб ви перестали стримувати себе та помітили якісь ледь помітні деталі? Твої сестри мали менший контроль?

– Емма та Майя… – їх імена залишилися на язиці гірким попелом. – Так, вони ще не так добре себе контролювали, але…

Я не знала, які можуть бути “але”. Змирившись з їх смертю та новим життям, думати про те, щоб помститися, було для мене занадто.

Можливо, колись я стану настільки сильною, якими не були мої батьки та Фелет, зможу контролювати свої сили та використати їх для помсти, але чи розумно це? Чи не краще поселити в мисливцях думку, що я мертва, та не розпалювати між перевертнями та людьми ще більшу війну? Вони й так вбивають нас, а якщо ми підтвердимо їх побоювання, стане ще гірше. Тим паче, що до моменту, коли я все ж буду сильною для помсти, може пройти стільки років, що винні у смерті моєї сім’ї люди вже й самі помруть.

Мстити їх дітям чи внукам? Я не така сволота, щоб вчинити так.

– Я краще піду… Мені потрібно віднести речі.

Я завмерла, коли сильна рука обхопила мій зап’ясток, а побачивши, який це має вигляд, у мене з легень вибило останню кількість повітря. Дідько, він ніби от-от охопить все моє передпліччя.

– Якщо ти захочеш дізнатися, хто це був, та помститися, я допоможу, – у темних очах промайнула рішучість, яку я іноді помічала у минулому, що змусило мене й зараз послухати те, що він скаже. – Не знаю, як ти, але, як на мене, відпускати того, хто вас видав, не можна. Особливо якщо це той, хто був для вас близьким.

– Саймоне… Якщо я видам себе, це може знищити мою нову сім’ю, ти це розумієш? Вони знову прийдуть та вб’ють нас. Ти на це мене підштовхуєш?

Очі запекло від жалю, але жодна сльоза не впаде, я це точно знаю. Тепер хлопець дивився на мене так, ніби зрозумів, що добряче мене зачепив, втім руки не відпустив.

– Я нарешті знайшла щось, що змогло притупити той біль. Так, ми з тобою мало спілкувалися, але ти добре знаєш, наскільки я любила своїх сестер. Але я не збираюся жертвувати іншими, щоб душі членів моєї сім’ї змогли спочити з миром, особливо якщо це значить поставити під загрозу життя тих, хто вже пережив подібне. А тепер відпусти мене, Саймон.

Смикнувши рукою, я не відчула спротиву. Кров запекла в тілі від того, як емоції протікали в мені, наче лава, спалюючи весь той спокій, який я побудувала у собі за ці п’ять років.

Розумію, що Саймон хоче як краще, хоче справедливого кінця для того, хто міг нас зрадити, але він не розуміє, чого це може коштувати. Та й навіщо? Ми дружили, але це не зобов’язує його допомагати мені в тому, що може зруйнувати і його життя серед людей.

Аби я не знайшла прихисток в Алькор і все ще жила із болем та відчаєм, тримаючись за помсту, я б погодилась. Але тепер маю важливішу ціль, ніж помста за мертвих – захист живих.

– Ми ще зустрінемось? – після довгого мовчання Саймон заговорив, і в його питанні звучало стільки надії, що я замислилась, але знову вчепилася за ідею піти. – Якщо що, ти завжди можеш…

– Бувай, Саймоне, – перервавши його повторну пропозицію допомогти, я підхопила сумку зручніше та ступила крок назад, – і краще забудь, що я взагалі існую. Для цього світу я вже п’ять років як мертва.

Він хотів щось заперечити, я бачила це в його очах, по тому, як ледь заворушилися губи у спробі щось сказати, але нічого не вийшло. Здається, він навіть хотів підскочити з лавки – настільки було напружене його тіло – але знову нічого. І навіть якби щось сказав чи зробив, я б не підкорилася, тому швидко розвернулася та пішла з парку.

Чим далі я йшла, тим менш гучним було місто, а одна думка навпаки ставала гучнішою. А що якби він сказав ще хоч слово про помсту, я б все ж передумала? Ні, я цього не хочу. Не зможу потім миритися з тим, що, можливо, ступила на стежку, яка приведе до знищення всіх, хто ледь врятувався; що своїми діями тільки підкріплю ідею мисливців у тому, що перевертні мають померти, бо загрожують їхньому життю.

Це нагадує гру, у якій ти з самого початку знаєш, що програєш, які б козирі в рукаві не мав.