Я не знала, що сказати. Мені б і не дали, бо все ще тримали долоню притиснутою до моїх вуст. У цей момент весь світ миттю розбився, так само як і якась частина мене.

Ніл – мисливець.

Емма розповіла йому про нашу сім'ю.

Він став причиною мого нинішнього скитання.

І я прийшла в його руки сама, не дослухавшись до свого внутрішнього голосу, який вже не помилково кричав про небезпеку.

Моя долоня все ще лежала поверх чоловічої, впившись у неї нігтями, щоб відсторонити від носа та отримати можливість дихати, а коли він мене відпустив, я зробила крок уперед, зробивши довгоочікуваний вдих.

Він зрозумів, хто я, спостерігаючи за моєю поведінкою, а я навіть не знаю, чи блефує він. Ні, у мене ще є шанс втекти, не потрібно давати йому підтвердження на тарілочці.

– Я… вдам, що не чула того, що Ви сказали, – голос трохи хрипів, а мій погляд був прикутий до виходу. – Амір не повинен знати, що Ви не допомогли через те, що самі й вбили його кохану. Хай відпустить все це, – витерши губи, я повернулася до Ніла, щоб зустрітися з його холодним та уважним поглядом. – І те, ким Ви є, я також нікому не скажу. Але припиніть бачити в кожній дівчині ту, ким Ви так одержимі.

У темних очах промайнуло щось, чого я не хотіла розуміти, але, схоже, мої слова його здивували. Не ризикуючи залишатися тут ще, я пішла до виходу, усіма частинами душі сподіваючись, що він лише блефував, а тепер зрозумів, що помилився. Інакше б вбив мене на місці, правда?

Шкіра на щоках все ще горіла від дотику грубих пальців, ніби намагаючись спалити мене, але я зосередилася на тому, щоб наздогнати Аміра. Коли ж зупинилася поруч, торкнувшись його руки, щоб заспокоїти після невдачі, знала, що Ніл досі дивиться.

Я так і не сказала Аміру, що сталося. Краще хай прийме те, що сказав Ніл, і що шукати винного немає сенсу. Так він буде в безпеці.

Про це я думала не одну годину, сидячи в парку під деревом з уже повними сумками продуктів та зміненою зовнішністю. Ну от нащо я купила їжу, не подумавши про те, що не можу піти сьогодні додому? Втім, процес покупок трохи заспокоїв, а тіло припинило тремтіти вперше з моменту прощання з Аміром.

Можливо, у мене параноя, але відчуття темного холодного погляду досі висіло наді мною, а голос ніби ось-ось знову пролунає біля вуха. Це й не дає мені піти додому, бо відчуття переслідування не дає спокою. Навіть повторна зміна зовнішності не допомогла.

Невже саме Ніл тоді був у моєму домі, але чомусь дав втекти? А можливо, це був хтось інший, кому він розповів. Я не знаю і не дізнаюся, адже наступного разу наша зустріч простою розмовою точно не обійдеться.

– Айро? – я здригнулася від чоловічого голосу поруч та підвела погляд, тепер помітивши Саймона в тому ж темному одязі. І як йому не спекотно?

– Як ти дізнався..?

– Здогадався. До того ж, – він сів поруч та вказав на сумку поруч зі мною, – минулого разу ти була з нею ж.

– Трясця! – підсунувши сумку ближче, я накрила її руками та додала магії, змінюючи її вигляд. – Мені кінець, якщо це помітив хтось ще…

– Щось сталося? – я одразу похитала головою, але це ще більше змусило хлопця підсісти ближче. – Тебе щось налякало.

Я закусила губу, не дивлячись на Саймона, та сильніше стиснула ручку сумки.

Так, мене налякав чортів мисливець, є шанс, що мене спіймають не тільки через мої вчинки, а й кляту сумку. Можливо, мені взагалі не варто повертатися якийсь час до Алькор. Я боюся за Аміра, який тепер може потрапити в халепу за підозру співпраці з перевертнями та дії проти роботи мисливців. Я страшенно налякана.

– Ніл – мисливець…

– Що?

– Ніл – мисливець, – вже гучніше промовила я та нарешті подивилася на Саймона, але він не зрозумів, про кого я. – Хлопець моєї сестри… Вона йому розповіла, і, можливо, саме він вбив мою сім'ю. Він… Він міг впізнати мене. Не впевнена, що змогла його обдурити.

Хлопець низько загарчав та запустив пальці у своє темне волосся, що змусило мене ще більше підігнути до себе ноги. Саймон мав більш стривожений вигляд, ніж я. Хоча після того, як, на відміну від мене, він та Амір ще не відпустили смерть моїх рідних, я вже нічому не дивуюся.

На якийсь час моя увага зосередилася на його чіткому профілі, ледь помітній щетині та густих бровах, але коли карі очі зустрілися з моїми, я знову подивилася на траву.

– То ти думаєш, де сховатися?

– Так. Не хочу вести за собою хвіст.

Зітхнувши, я припинила смикати нитки сумки, а після витягнула ноги. Після довгої тиші я поглянула на Саймона і зіщулилася на його уважний погляд, в якому читалося дещо ще.

– Ні.

– Я навіть нічого не сказав, – сказав він з усмішкою.

– По тобі й так видно. Кожного разу, коли комусь із нас потрібно було побути далі від усіх, ми пропонували пересидіти один в одного. Зараз твій погляд говорить про те саме.

– Великі Предки, мене викрили.

Я закотила очі, поки він ще більше всміхнувся.

Дійсно, сховатися у Саймона буде краще, ніж засісти у якійсь закинутій будівлі, або знімати номер, де у будь-який момент моя ілюзія з листям-грішми може відкритися. І у нього є холодильник, де можна залишити продукти.

Але якщо так, я видам і його? Саймон же перевертень, його можуть шукати після вбивства мисливця у тому провулку, а тут такий подарунок для них. Ну що за день…

– Все буде добре, лише день чи два, і тоді повернешся додому, – хлопець трішки нахилився, аби бачити мої очі. – Якщо ти так хвилюєшся щодо своїх близьких, з якими ховаєшся, краще не ризикуй ними. Якщо за тобою підуть, знайдуть лише мене, а разом ми зможемо перебити кілька мисливців і обірвати цей "хвіст".

– Саймоне… – те, що він був згоден ризикнути своєю безпекою, лише б я не привела мисливців до більшої жили, змусило мене відчути хвилю тепла після годин під моторошним темним поглядом у потилицю. – Ти не повинен, правда. Все ж це не такі самі неприємності, які були раніше.

– І ми не такі, як раніше, – він знизав плечима, після чого підвівся та взяв мою сумку. – Підемо провулками. Відірвемо від тебе цих покидьків.

Я посміхнулася, після чого також встала та стряхнула з себе травинки та землю. Цього разу я не відчуваю страху, тому довірилася цьому та пішла за Саймоном.

Хоч ми й не були дуже близькі через власні таємниці, все ж це не заважало нам допомагати один одному. Якщо мені потрібна була тиша, а йому – охолонути після чергової сварки з батьком, ми сиділи кожен за своїм у мене, або, що частіше, у нього. Лише кілька годин у компанії один одного за своїми справами, і все ніби ставало на свої місця.

І, схоже, він не змінив цю позицію, попри те, як змінилися проблеми й ми самі.

Шкода, що ми так мало спілкувалися, коли на це було достатньо часу. Я б хотіла пізнати його більше…