– Фелете!

Ще один поштовх, після якого я побігла вперед, де були загальні кімнати та один з виходів нагору, втім не туди, куди мені потрібно.

Тут щось не так. Чому колишній готель зносять вночі? Максимум це робиться близько опівдня, але зараз? Ні, це не звичайний знос.

Щось стало поперек горла, але вигукнути ім'я наставника змогла більш ніж чітко, водночас підштовхуючи малечу та їх рідних йти до іншого виходу. Чим ближче був вихід нагору, тим більше було диму, а точніше якогось газу, від якого ще й пекло в грудях. А також було видно темний дим від пожежі.

– Айро! – голос Фелета пролунав так різко десь позаду, що я загальмувала та обернулася. – Це мисливці. Травлять та зносять будівлю.

– Травлять? – миттю прикрила нижню частину обличчя та підбігла ближче, я відчула, як від газу сльози потекли з очей по щоках. – Почекаємо ззовні. Якщо знесуть будівлю, вхід донизу не знайдуть.

– Виведи всіх. Я перевірю інші кімнати, – світлі хвости Фелета нервово погойдувались, після чого він побіг повз мене. – Швидко, не залишайтеся в печері.

– Фелете!

Я ледь не впала від нового поштовху і кілька секунд дивилася вслід чоловікові, після чого побігла назад. Все добре, зараз вийдемо, я та Фелет сховаємо всіх Впливом, і нас не знайдуть.

Горло тисло від кашлю, але чим далі від виходу під будівлею, тим менше газу, і тим чутніше були голоси перевертнів. Лія та Меліх допомагали дорослим вивести дітей, які одночасно й боялися залишатися, і не хотіли йти без своїх речей.

Підхопивши на руки дівчинку, якій зовсім недавно виповнилося сім, я намагалася не думати про те, що позаду залишився хтось ще з Фелетом. Намагалася не думати про тих, кого вже завалило охопленими пожежею речами. Від цих поштовхів щось зайнялося на кухні та вже встигло перейти в інші кімнати.

Якщо бункер лише трохи дрижав, то печера з кожним поштовхом обсипалася, а камінчики падали на голову. Ще трохи – і буде обвал, тому не можна гаяти час. Залишивши всіх назовні, я знову повернулася, трохи підскочивши від нового вибуху. Кляті мисливці! Тепер всередині газу було ще більше, через що сльози знову підійшли до очей. Я ледь бачила, куди йду. Суцільна сіра стіна.

– Щоб вас, – кашель підступив до горла, після чого я прибрала волосся назад, завмерши, коли пальці знайшли щось невелике на потилиці. – Що за..?

Мені не потрібно було чітко бачити, щоб помітити, як на моїй долоні показалося миготіння. Ледь помітне, бліде, розміром з бісеринку.

Клятий. Відслідковуючий. Маячок.

– Ніл… – ім'я хлопця вийшло з шипінням, після чого прилад опинився на підлозі й перетворився на металобрухт під моїм взуттям. – Клятий виродок!

Як я могла не перевірити себе через стільки днів? Вони слідкували за мною, але не прийшли до Саймона, хоч я й була там досить довго. Не повірили, що весь цей час я ховалася в місті? Чи вони набирали силу і зараз він вже потрапив у руки мисливцям? Трясця, трясця, трясця!

Новий поштовх витягнув мене з нарікань. Не час картати себе через свої вчинки. Потрібно допомогти Фелету.

Витерши сльози з очей, але від цього стало тільки гірше, я побігла далі. Нічого не чутно, окрім шуму техніки вгорі та тріскоту вогню. Я ще раз покликала чоловіка, але закашляла на середині його імені, а потім врізалася у щось широке.

– Хутчіше, – від серця відлягло, коли знайомий голос прозвучав поруч, а після мені на руки передали непритомну дитину, – біжи попереду.

Я тільки й могла, що кивнути, а потім побігти попереду у бік виходу. Не хотіла питати, де рідні цих малих, котрих ми несемо. Не хотіла чути те, що й так знала. Було важко, очі майже не бачили, що попереду, а мозок також був на грані відключення, але адреналін та знання приміщення допомогли не зупинятися.

Ще трішки. Вихід, печера, свіже повітря і геть від Алькор. Тепер за нами не побіжать, вони будуть думати, що вбили мене, якщо маячок не працює. Я сподіваюся на це.

Ось вихід, далеке бліде місячне світло.

Різко вдихнула свіже повітря і закашляла у протилежний від дитини на руках бік, а потім почула те ж саме від Фелета позаду.

Вибігли. Нас не завалило у печері.

Я озирнулася, щоб помітити кивок та слабку усмішку на різких рисах обличчя. Отже, всі вийшли. Тобто, всі, кого можна було врятувати… Десь далі чулися повторні удари, і тепер можна було помітити техніку. Багато техніки.

– Ходімо звідси… – було важко говорити, а адреналін поволі відступав, тому потрібно рухатись та швидше ховатись, поки мисливці нас не побачили. – Все нормально?

– Більш ніж, – чужий голос також хрипів, але це не має значення, коли ми вижили. – Айро… Ти все ж вирішила дізнатися правду, через що й попалася?

Мої кроки зійшли на ні, а серце на секунду ніби зупинилося.

Ну звісно. Як від того, хто прожив понад сто років, можна щось приховати? І від цього стало ще більш соромно. Я збрехала, а він знав і мовчав. Чекав, коли я скажу.

Через газ нові сльози легко рушили з очей, після чого я повернулася та зустрілася поглядом з Фелетом. У сірих очах не було гніву чи засудження. Лише жаль. А краще б ти мене засуджував, старий дурню, бо я на це заслуговую.

– Так… І я знаю, хто це зробив. Мені шко… – слово обірвав звук клацання, на що наші вуха повернулися у його бік. – Фелете!

Мисливець вистрелив, а Фелет встиг опустити руки з хлопчиком та відступив, я побачила, як пройшов ряд пострілів. Моє тіло також смикнулося вбік, так що наступна серія пройшла близько біля ніг.

Я не знала, бігти мені далі з дітьми, чи рятувати наставника, а усі мої емоції в один момент зосередилися на озброєному чоловікові. Мисливець відпустив зброю, схопився за голову і після кількох секунд стогону впав ниць. Що за… Це Вплив?

– Фелете!

Коли єдиним звуком, крім гуркоту техніки, стало важке дихання, я підбігла до чоловіка та поглянула на його бік, що все більше покривався червоним. Скільки куль в нього потрапило? Дві точно, це так близько до життєвоважливих органів…

– Ні… Все буде добре, відведемо тебе у сховок та підлатаємо.

– Айро…

Я захитала головою, залишивши непритомну малечу поруч, щоб підняти чоловіче тіло. Він зможе піти, знаю, зможе. Хоч він і старий дід, але сильніший, ніж може здатися. Але я не сильна, тому мої спроби його підняти викликали лише більшу хвилю відчаю, особливо коли він застогнав від болю в рані.

Потрібно його вилікувати, витягти кулі, і тоді все буде гаразд. Треба лише зібратися з силами та ігнорувати слабкість від отрути.

– Айро.

Ще одна спроба, але мої руки ще більше стали червоними та слизькими, на землі була все більша калюжа. Як в ту ніч… Ні, не думай. Роби. Взяла, підняла, потягла. Давай, давай, давай!

– Айро!

Я схлипнула, перевівши погляд з рани на обличчя Фелета. Воно зблідло, сірі очі ставали ще менш блискучими, але на його губах була усмішка.

Чому ти всміхаєшся, дурень?!

Але я не спитала, лише нахилилася ближче, коли він простягнув до мене руку та взяла її в свою. Холодна. У перевертнів лисів тепла шкіра, холодніша за вовчу, але ця була наче лід.

– Йдіть. Ховайтеся, поки не прийшли ще.

– Ні…

– Пообіцяй… що не будеш мститися, що попіклуєшся про всіх в Алькор…

– Ти й сам можеш це зробити, – я побачила, як сльози впали на мої криваві руки та розмили червоні плями. – Мені шкода, Фелет. Я знаю, я дурепа, я збрехала тобі, ми б могли цього уникнути. Через мене нас знайшли. Вибач мені, вибач, вибач, вибач…

– Пообіцяй…

– Так, я обіцяю піклуватися про них, обіцяю! – я вже бачила, як у сірих очах гаснуть останні вогні, але не ледь помітна усмішка, через що діра в грудях ставала ще більшою, а голос тихіше. – Вибач…

Але мені не відповіли. Долоня перестала стискати мою і стала одночасно легкою та важкою.

Я проковтнула новий потік ридань, натомість опустила руку Фелета йому на груди. Калюжа під нами продовжувала рости, все ще не торкаючись непритомних дітей та моїх ніг. Вони не повинні цього бачити. Їх то я можу взяти та віднести.

Земля ще раз здригнулася від удару техніки. Разом з цим почувся тихий стогін мисливця.

– Вибач, Фелет… Обіцяю піклуватися про всіх.

Підвівшись, повільно обійшла мертве тіло, переступивши світлі хвости, які вже увібрали в себе кров. Підійшовши до дітей, я дивилася на ще непритомного мисливця.

Він впав від мого Впливу одразу, як вистрелив.

Я пам’ятаю, як легко проклала міст до його свідомості та не зустріла жодної перешкоди. Як забажала йому болю і щоб він помер. Зараз я знову це зробила, легко пробила стіну, наче вона побудована з вати. Мисливець прокинувся, застогнав, що змусило мене подумки підібрати для нього ще більший натиск, аби вдарити.

– …але не обіцяю, що не помщуся одному виродку.

Новий стогін, а після – тиша.

Кінець ознайомчого фрагмента

Для придбання повного файлу книги (150 грн - 255 сторінок стандартної книги без бонусних розділів) зверніться до мене в інстаграм vivienne_hansenbook або телеграм tasia_pwp