– Ти неуважна, Айро.
Отримавши ще один удар від Фелета, я тихо зойкнула, але вдало втримала рівновагу та потерла плече.
Він мав рацію, як і останні кілька днів. У мене з голови ніяк не виходили слова Саймона, вони наче на повторі програвалися в пам’яті, через що я щоразу випадала з реальності. Меліх та Лія помітили це першими, коли я вже годину малювала якісь незрозумілі лінії на аркуші паперу разом з малечею, а потім і Фелет під час першого ж тренування.
Я не хотіла розповідати про те, що зустріла когось та викрила своє існування. Краще, якщо й поділитися своїми думками, то без цих уточнень.
– Запитаю ще раз, – продовжив він, перев’язуючи бинти на своїй долоні, як пов’язували під час фізичних тренувань, – про що ти думаєш?
– Нічого особливого, правда…
Брехня, але сподіваюся, що коли від мене відчепляться та дадуть побути з цим на самоті, ці ідеї зникнуть. Кілька днів відсутності запитань, це має допомогти та припинить змушувати мене згадувати причину своєї постійної втрати зв’язку з реальністю.
– Я можу прочитати твої думки.
– Не бреши, ти не можеш.
Чоловік посміхнувся та махнув до себе рукою, запрошуючи перепочити. Я зітхнула з полегшенням, побачивши це, підійшла до стіни та сіла на простелену килимом підлогу.
Ця кімната була велика, можливо, побудована під вітальню, і ми з Фелетом винесли та здвинули деякі меблі, коли вирішили займатися тут. Сьогодні знову було фізичне тренування, хоча за розкладом мали б практикувати магію, але, схоже, мій наставник вирішив буквально вибити з мене весь цей “мріючий” настрій, як він іноді говорив. Чесно, виходило не дуже.
– Дійсно, я не можу прочитати твої думки, але можу змусити тебе сказати.
– Навіть не думай цього робити, – від нагадування мені до горла підійшла нудота, – інакше не буду більше з тобою займатися.
– Ніби у тебе є вибір, малече.
Коли Фелет показував мені, чого хоче та буде мене навчати, він використав одну з просунутих технік ілюзій – Вплив на розум.
За допомогою цього можна змусити когось бачити те, що хоче власник магії, хай то гарні чи погані спогади, або плід власної фантазії. Саме так ми й змінювали сприйняття іншими себе або чогось навколо, що здивувало мене. Виходить, я вміла користуватися Впливом чи не від початку відкриття своїх здібностей.
Але на мені Фелет використав одну з найгірших технік, щоб одразу показати, на що я можу бути здатна. Сказати, що це було боляче та викликало нудоту – нічого не сказати.
Не знаю, у який момент можливо досягти такої навички, але за п’ять років я навіть близько не змогла вплинути на розум цього чоловіка. Та він і не згадував про існування якогось поняття захисту. Можливо, мене просто не пускає ця невидима стіна в його голові, а на інших я навіть не намагалася випробовувати Вплив.
Якщо я дійсно хочу стати сильніше, то повинна спочатку пробити фізичну та психологічну оборону цього сторічного діда. Це моя особиста ціль, а не наша домовленість.
Прохолодна вода приємно змочила горло, коли я зробила ковток з пляшки, а думка про те, щоб потім піти до ставка, ставала все привабливішою. Можливо, не тільки через спеку та тренування, а й щоб втекти від нових запитань.
– Чим більше ти ходиш у місто, тим більше тебе щось турбує, Айро, я ж це бачу, – сірі очі зупинилися на мені, а я в цей час роздивлялася світле волосся чоловіка, тільки б не зустрітися поглядом та не здатися під його тиском. – Можливо, краще вже мені ходити за продуктами?
– Ти й так багато робиш, Фелет. Тільки згадай, чому ми займаємося магією лише коли ти весь день в Алькор. Після роботи та постійної підтримки маскування інших у тебе просто немає на це сил. Не хочу забирати у тебе вихідні дні, та й не можу я вічно ховатися.
– Дійсно, одного дня мене може не стати.
Тепер вже я вдарила Фелета у плече, а він відсахнувся від сили удару, коли зазвичай його й з місця не зрушиш. Ще й сміється, але мені зовсім не смішно, десь у горлі запекли сльози. Як він взагалі може таке казати у нашому становищі?
– Ніколи. Ніколи такого не кажи. Навіть жартома.
– Невже тобі мене шкода? – у куточках його очей з’явилися зморшки від посмішки, поки я сильніше насупилася. – Я ж старий дід.
– Бовдур ти, а не дід, – я знову вдарила його, але вже долонею, після чого видихнула, коли мене притягнули до себе та загорнули в обійми, наче в ковдру. – Замовкни…
– Мовчу, мовчу.
От завжди він так. Ніби й прожив більше століття, бачив достатньо, а все одно сприймає все як жарт. Можливо, це його захисна реакція, коли, підіймаючи тему власної смерті, віддає перевагу звести її до чогось настільки буденного чи навіть жарту, що аж погано. Втім, у мене ніколи не виходило сприймати це так само… Я навіть уявити не можу, що буде, якщо хтось з наших помре. Особливо Фелет, який, попри свою чи не постійну суворість, мені наче батько.
– Я думаю про сім’ю. Колишню сім’ю…
– І що за ці дні тобі спало на думку? – те, що у чужому голосі зникла напруга, що виникає під час тренування, заспокоїло мене, а коли тепла долоня опустилася на мою маківку, я опустила донизу лисячі вуха, щоб не заважали. – Сумуєш за ними?
– Завжди сумувала. Не так сильно, як на початку, але так…
Усі мої переконання у тому, що вийде відпустити ці думки, зникли, і тепер навпаки хотілося ними поділитися. Бо знала, що Фелет зрозуміє.
– Я завжди думала, що люди несправедливі до нас. Нещодавно дізналася, що один з мисливців напав на перевертня. І ці думки з’явилися знову… Я думаю про те, як хотіла помститися за свою сім’ю, повернути їм боржок. Як хочу захищати вас усіх. Але розумію, що це небезпечно, і краще не лізти. Ми всі вже пережили переслідування та смерть близьких… Не хочу, щоб мої дурні думки змусили вас пройти через це знову.
Фелет не відповів, лише його долоня продовжувала торкатися мого волосся. Можливо, тепер він буде придивлятися до мене уважніше, щоб я не наробила дурниць, а можливо й ні, я не знаю. Інколи його важко зрозуміти. І саме у такі моменти мені хочеться подивитися у сірі очі, щоб спробувати зрозуміти. Тому наступної миті я повернула голову, але побачила лише профіль з чіткими рисами щелепи та носа. Не потрібно бути знавцем, щоб побачити за маскою розсудливого чоловіка задумливість.
– Дуже добре, що розумієш, – його пальці вхопили кінчик мого вуха, на що я різко повернула голову у їх бік та ледь не вкусила, на що той засміявся та прибрав долоню, – і пам’ятай про це, Айро. Ти не настільки палка до справедливості, але все ж не піддавайся цьому. Ми обидва знаємо, як важливі для тебе всі тут. І ти вже не підліток, щоб не розуміти наслідків кожної дії.
– Інколи я уявляла те, як піду звідси, якщо вирішу почати боротьбу проти мисливців, – звільнившись з обіймів і підвівши очі, я якийсь час дивилася в чужі, а після вище на світлі лисячі вуха. – Але для цього я маю бути сильною, так? Тому годі теревенити та продовжимо тренування.
– У такому разі я не буду тебе вчити, щоб ти й далі сиділа тут.
Брехня, я бачу це по його очах та ледь помітній посмішці.
– Покажи мені Вплив.
– Який сенс? Я все одно не можу зробити це на тобі.
– Зможеш. Чи не ти тільки що сказала, що повинна бути сильною? Спробуй ще.
Кілька секунд я вагалася, думала відмовитись і все ж продовжити фізичне тренування, але Фелет не поступиться, хоч це й завідомо програшна ідея. Ну, спробувати ніколи не буде зайвим.
Не обов’язково дивитися своїй “цілі” в очі чи навіть просто бачити її, щоб провернути цей трюк, достатньо лише, щоб між нами не було фізичних перешкод. Тож і зараз я заплющила очі, коли почала будувати місток до розуму лиса. Швидкість будування цього містка залежить від практики, а на початку ще й від відстані до цілі. Тому ми й практикуємо Вплив сидячи поруч, та поступово відходимо далі, щоб я змогла відчути кожен момент, коли від мого розуму до чужого прокладається невидимий шлях.
Зробивши ще один повільний глибокий вдих, коли настав час зупинитися, я спробувала знайти ту саму зону, через яку зможу торкнутися Фелета зсередини.
Немає, немає, і знову немає. Я точно роблю правильно, інакше б просто не відчула цієї своєрідної стіни, однак не розумію, це у всіх так, і я просто ще не можу проникнути далі, чи цей пройдисвіт використовує якийсь захист? Навряд чи, бо коли він проникнув у мій розум, я відчула біль, як ніби мене по голові вдарили битою.
Можливо, і я повинна вдарити? Або ще пошукати, і тоді десь знайдеться щілина? М’язи мого обличчя трішки напружилися, тож я спробувала другий варіант, але не знайшовши нічого, вирішила бити.
Можливо, це лише моя фантазія, але я ніби вдарила його нічим іншим, як своєю головою. З горла вийшов болючий стогін, а я ухопилася за скроні, розриваючи місток.
Фелет у цей момент засміявся.
– Ну, я й не казав, що зможеш саме сьогодні.
– Та йди ти.
– Айро.
Я перевела погляд з цього буквально хитрого лиса на двері, де стояв Меліх. У того в руках був якийсь блокнот, і лише подивившись, зрозуміла, що це той, де він зберігає основні замальовки та записи своїх винаходів чи задач. Сам же Меліх зараз то й робив, що хитав головою поза кімнату, аби я швидше вийшла до нього.
– Ви закінчили? Я зробив навушник, потрібен тест.
– Ну загалом… – я тільки запропонувала Фелету продовжити, тож тепер подивилася на нього, а встала з підлоги тільки коли він кивнув. – Пішли. І прикладеш мені лід до синців.