Минуло близько місяця з моменту, як ми з Меліхом протестували першу модель навушників. Чесно, чомусь у мене не було великих очікувань щодо них, хоча вже тестовий варіант відбив усі сумніви. Але ми не подумали про те, що у своїй більш звіриній формі я чую набагато краще, тому перший тест ледь не оглушив мене. А ще була проблема рівномірної подачі звуку, через що, якщо забувати регулювати його, я або не чула у людській формі, або терпіла велику гучність у лисячій. Тому у наступній версії вже можна було налаштувати обидва динаміки окремо.

Я знову пішла у місто, аби зробити покупки, а прилад Меліха став моїм постійним атрибутом. Він працює як телефон та під’єднується до станцій, тож за весь шлях зв’язок не погіршився. Так само було й з минулим, але цей набагато зручніший, не варто було хвилюватися про те, що він в якийсь момент випаде з вуха.

Озирнувшись навколо, мене засліпило сонце, проміння якого відбивалося від вікон багатоповерхівок. Тут усе здавалося дуже великим, для мого мозку, звиклого до приватних будинків, не дуже доходило, як можна жити в такому місці, де постійно все шумить та гудить. Ніби й нема де сховатися від гомону, усюди десь хтось і буде, щоб штурхнути плечем. Ні, це точно не для мене.

– Я зайду ще у крамничку та буду повертатися, – торкнувшись вимикача біля вуха пальцями, тим самим вийшовши на зв’язок із Меліхом, я почала переходити дорогу разом з натовпом. – Чуєш мене?

– Так, просто чаю проковтнув, – голос хлопця звучав так, ніби він поряд, що заспокоювало та прибирало відчуття самотності, – Великі Предки, як же в тебе там шумно, Айро.

– Це місто, любий. І не називай мене на ім'я, забув? – у відповідь мені прилетів короткий сміх, на який я закотила очі. – Ми на загальній лінії. Тримай це у своїй голові, будь ласка.

Відповіді не було, лише короткий шум. Ну що за звичка сьорбати напоями, особливо під час розмови…

У цей час я вже зайшла до крамнички, де продавали каву та чай. Колись я шукала для Меліха деталі для приладів, а тепер – його улюблені напої, які закінчуються за кілька днів. Як у тілі взагалі може зберігатися стільки чаю? Не здивуюся, якщо одного разу побачу, що у нього замість крові тече чорний чай.

Зітхнувши, коли шум припинився, я взяла до рук першу ліпшу баночку, дивлячись на цінник так, ніби це для мене важливо.

Зазвичай так кажуть багатії або крадії, і щось я не пам’ятаю, щоб мій гаманець рвався від кількості грошей в ньому.

– Айро? – я гмикнула, коли знову почула трішки зіпсований зв’язком чоловічий голос, також продовжуючи роздивлятися наступну баночку і тримаючи в собі лайку на повторне згадування мого імені.

– Що ще таке?

– Айро, – зв’язок почав покращуватися, і голос віддав незнайомою ноткою, – це дійсно ти?

В мені все заклякло. Цей голос має нижчий тембр, при тому тихіший за те, як зазвичай говорить Меліх.

Дідько.

Хто це ще такий? В Алькор немає нікого з таким голосом, і якщо вже ніхто не взяв у Меліха навушник, отже… Невже дзвінок перехопили?

Власник цього голосу мене знає, і хоч би як я не припускала, що це хтось з колишніх друзів, це не робить ситуацію кращою. Те, що Саймон знає про те, що я жива, ще б куди не йшло, але я навіть не знаю, хто зі мною зв’язався, перехопивши зв’язок. І не хочу дізнаватися.

Намагаючись вдихнути якомога тихіше, аби мене не почули, я подивилася на баночку у своїх руках. Вони дрижали, наче при землетрусі вище п’яти балів.

– Я не мисливець, не бійся, – голос намагався мене заспокоїти, у ньому чувся жаль. – Але я шукав тебе.

– Дякую, заспокоїв, – я озирнулася, щоб перевірити, чи не чує мене хтось ще, – мене шукають лише ті, кого ти згадав.

– Ні, не тільки, послухай… Я розповім все, але не так. Нас можуть прослуховувати.

– Так само, як це зробив ти? Я зникаю з радара.

– Зачекай, – моя рука завмерла біля навушника, коли на тому кінці пролунали нотки страху, а потім пішла недовга тиша. – Майя. Ось чому я тебе шукаю.

В грудях ніби все запалало, а в роті віддало попелом, коли невідомий згадав мою наймолодшу сестру. Він натякав, щоб я сама додумалася, хто він і який зв’язок має з Майєю. Але це нічого мені не дало. Будь-хто може знати імена членів моєї родини, але людям немає до цього діла, хіба що мисливцям.

Я вже приборкала страх, тож знову простягнула руку до волосся, де біля маківки кріпився один з динаміків, та почала його знімати.

– Будь ласка, вислухай. Я шукав тих, хто вбив твою сім’ю. Я не можу казати багато, нам потрібно зустрітися.

– Ага, кажи далі, – дріт заплутався у волоссі, на що я шикнула, намагаючись спокійно, але швидко, його витягнути, ігноруючи короткі погляди інших покупців у мій бік. – Прийду, і ти мене здаси їм, так? Я не настільки дурна, щоб вірити незнайомцю, коли на мене націлено.

– Ні, я… – хлопець зітхнув, коли зрозумів, що гає час. А я досі слухаю його лише через те, що цей довбаний дріт заплутався у волоссі. – Вона для мене була не остання людина. Коли того ж вечору новини заповнилися… тим, я не міг залишити цю справу у спокої.

Не остання людина, каже? Щось змусило мене охолонути та прислухатись. Яке йому діло? Шукати вбивцю перевертня серед мисливців, тим паче, що їх особистості не публічні – все одно, що шукати голку в сіні без можливості його спалити та провести магнітом. Ще й небезпечно, адже за допомогу перевертню можуть дати величезний штраф або навіть посадити за ґрати.

Але що, як він дійсно може знайти винного? І якщо це хтось, кого знала моя сестра, і, скоріш за все, і я, то це має бути… Здогадка стрільнула в голові, змусивши припинити боротися з навушниками.

Чи може бути хлопець Майї? Я пам’ятаю його ще малим, тому не дивно, що не впізнала його вже дорослий голос. Він чи не він? Йти чи не йти? Близько хвилини тиші, після чого все ж відповіла:

– Кажи адресу.

Думки про цю справу залягли з того моменту, як я розповіла про них Фелету місяць тому і більше не згадувала, але тепер… Дідько, це мене колись зведе у могилу. Чому що цьому хлопцю, що Саймону, є діло до моєї сім’ї та помсти, коли навіть я змирилася? Вони ніби дияволи, що ведуть мене до прірви, а я дурна й ведусь.