Минуло близько трьох днів, і коли мисливці так і не прийшли по мою душу, я пішла з дому Саймона. Він більше не говорив про Підпілля, але факт того, що є ті, хто йде проти мисливців, а не сидить по кутах, надає впевненості.

В якийсь момент я навіть подумала про те, щоб попросити приєднатися до них, а якщо існує якась таємна база, то забрати туди всіх з Алькор. Але зрештою я не попросила. Саймон і так дав мені де сховатися, і мені було ніяково обтяжувати його ще більше. Загалом ці три дні відчувалися якось інакше, ніж попередні рази. Ми ніколи не залишалися один в одного на ночівлі, лише на кілька годин, а тут жили разом кілька діб, не покидаючи будинку.

Сон та їжа ще сприймалися нормально – мені нормально ділити простір з куди більшою кількістю душ в куди меншому просторі, – але ось коли справа доходила до часу разом поза цим… Не знаю, це дивне відчуття.

Якщо раніше ми могли просто бути в одній кімнаті та мовчати, то тепер після якогось часу перегляду телевізора, читання чи споглядання того, як Саймон точив ножі за столом кухні чи залу, з’являлося відчуття, що варто поговорити про щось. Частіше це були питання про перевертнів та їх сили, і оскільки Саймон, схоже, знав багато видів, розповідав мені про них.

Він також показав мені кілька прийомів самозахисту. Прості удари, але, за його словами, дієві. Було приємно в якісь моменти зрозуміти, що я знаю в цьому щось, чого не знає він. Покласти його на лопатки в мене, звісно, не вийшло. Набивши собі синець, я більше це не повторювала.

Повернувшись в Алькор, мені було одночасно страшно й соромно від думки про необхідність пояснювати, що сталося, Фелету. Навіть якщо більшу частину на себе взяв Меліх у той самий день, чоловік має вже бути готовий до нових деталей.

Я знову змінила зовнішність та сумку, адже моя параноя майже кричала, що потрібно бути обережною. Той голос та темні очі все ще переслідують мене, змушуючи стримуватись, аби не обертатися кожен раз, коли це відчуття ставало більш нав'язливим.

– Айро! – Лія збила мене з ніг обіймами в той самий момент, коли я увійшла до нашої схованки, її голос надривався від сліз, а вуха притислися та загубилися у темному волоссі. – Я так злякалася за тебе! Коли Меліх сказав, що за тобою може бути хвіст…

– Я в порядку, правда… – мої долоні опустилися на її спину, поки по коридору почали йти й інші перевертні з не менш стурбованими обличчями. – Я перечекала, і нікого не було. Тим паче, я все ще у маскуванні.

У відповідь я почула новий схлип у плече, а також полегшене зітхання від інших. Якби тут була малеча, вони б точно копіювали Лію, а я цього б не витримала.

Все ще сидячи на підлозі та заспокоюючи дівчину, я вкотре підвела погляд та завмерла, побачивши, як до нас йде Фелет. Два його світлі лисячі хвости погойдувались з кожним кроком. Цей чоловік рідко ходив в Алькор у такому вигляді, і частіше це показувало його невдоволення, бо інакше він мало коли настільки давав волю своїм почуттям. Зараз же в сірих очах було більше хвилювання.

Лія ще раз схлипнула та сіла навпроти мене, також подивившись на Фелета, а після підвелася та пішла, але я бачила, що вона не хотіла мене залишати.

– Як ти взагалі підчепила мисливців? – у голосі було більше сталі, аніж в очах, через що я опустила очі на один з хвостів, все ще сидячи на підлозі. – Дивись на мене.

– Мисливець лише припустив, що знає, хто я, – знову подивившись на Фелета, мої груди обпекло вогнем від хвилювання. – Я нічим себе не видала. За три дні ніхто не прийшов по мене. Певна, що це був блеф, мисливці зараз нападають за найменшою підозрою.

Те, як пильно дивився на мене наставник, викликало відчуття холоду на спині, але те, як у сірих очах промайнуло полегшення, навпаки, змусило послабити напруження в плечах. Я уважно дивилася за тим, як Фелет опустився переді мною на коліна та обійняв, так що мене одразу огорнув запах морозного хутра.

Напруження, що переслідувало мене останні три дні, вмить відступило, особливо коли я обійняла чоловіка у відповідь. Як би він не гнівався, я ніколи не чула навіть натяку на крик, бо любить мене, наче батько доньку, або старший брат сестру. Від цього теплого відчуття іноді хотілося кричати та плакати, але не можу.

– Всі боялися за тебе, мала лисичко, – від цього прізвиська, яким я також називала своїх сестер, було ще гірше, але я кивнула та ще більше сховала лице у широкому плечі. – Будь обережнішою. Для всіх за ці п’ять років ти стала рідніше, ніж можеш уявити.

– Я знаю, Фелет… Я знаю.

Для мене всі тут також стали ріднішими, можливо, навіть більше, ніж колишня сім’я. Тому я й не ризикувала йти сюди одразу, навіть якщо вважала, що переслідувачів немає. І він це також розуміє. Можливо, навіть пишається моєю відповідальністю. Але якщо й так, просто не можу прийняти це, адже ніяка я не відповідальна, якщо вже навіть розуміючи ризики перейшла з і так хиткого містка вже на гостре лезо.

Скоро буде час обіду, тому ми приготували щось з того, що я купила вже давно. Добре, що нічого не зіпсувалося, за що я вдячна Саймону. Точніше, його холодильнику. Ну і йому також.

Згадуючи останні дні, коли, не дивлячись на хвилювання щодо можливого візиту мисливців, все одно вийшло перепочити. Все ж, хоч і минуло стільки років, у чомусь хлопець залишився тим самим. З ним дійсно можна було не думати про проблеми, від яких ми вже не раз ховалися.

– Про що думаєш? – Меліх підсів до мене, коли я перебирала картоплю вже до вечері, так що я лише повернула до нього своє лисяче вухо. – Весь час після повернення тиха.

– Думаю про те, як зробити ось це, – піднявши картоплину, я встромила в неї ніж, аби вирізати вічко, – вже з мисливцями.

– Доволі жорстоко, – хлопець коротко засміявся, нахилився до ящика та також почав чистити, на що посміхнулася вже я. – Вони тебе налякали?

– Він, – поправила я після недовгого мовчання, – Він був один. І я його знаю, – додала я тихіше, – втім, не хотіла б знати…

– В якому сенсі? – Меліх також почав говорити пошепки, нахилившись ближче, а його дії ножем стали повільнішими. – Ти знала мисливця?

Щось стало мені поперек горла. Не хотілося продовжувати цю тему, але коли вже почала, хлопець не відчепиться. І я вже забагато йому набрехала, забагато приховала.

Зітхнувши, я кивнула, а потім підвела очі на ледь помітний рух вовчих вух. Схоже, це його дратувало. Як і мене, від цієї інформації хотілося тремтіти від люті.

– Виявляється, що так. Він був… – я не була певна, чи варто казати це, чи не складе це пазл в його голові, тому прикусила губу та повернулася до картоплі. – Він був другом сім’ї.

Здається, я почула прокляття, втім лиш посміхнулася на це. Не хотілося розвивати цю тему, та й Меліх не мав вигляд, ніби хоче турбувати мої спогади. Але вони й так були не дуже приємними.

Ці темні самовдоволені очі, що дивилися на мене з Майєю, не як на рідних його коханої, а як на прохідних людей. Можливо, через цей мовчазний жест моє ставлення до нього так само змінилося, бо Ніл також міг бути для моєї сестри прохідним хлопцем. Я вже тоді відчувала щось не те, і це виявилося не сестринською спостережливістю, а внутрішніми сигналами про небезпеку.

І цей покидьок нас здав, коли моя дурненька сестра довірила йому наш найбільший секрет. А може, він ніколи й не кохав її, бо хіба можна в один момент просто викинути такі почуття у смітник?

Про це я думала й тоді, коли повернулася до своєї кімнати після вечері. Лія та кілька жінок ще не повернулися, тож я могла посидіти з цими думками на самоті. Але в якийсь момент начхала на це, осипавши Ніла прокльонами, та почала ритися у тумбочці, де зберігала книжки та записники, в яких часто малювала. І завмерла, коли знайшла зовсім інший блокнот.

– Я й забула про тебе…

Щоденник Аміра лежав тут з того самого дня, як я його знайшла. Я хотіла прочитати його та повернути з наступною зустріччю, сподіваючись, що він не помітить, але ніяк не могла взятися через тренування з Фелетом та інші справи. І тепер мене огорнув смуток та відчуття провини, адже він може просто зараз шукати щоденник, а я навіть не знаю, чи зможемо ми побачитися знову.

Сторінки мали приємний кремовий колір, а обережний почерк чорною ручкою мав настільки естетичний та упорядкований вигляд, що не лишалося сумнівів щодо творчої та обережної натури власника щоденника.

Я не поспішаючи гортала записи, що починалися ще близько семи років тому, намагалася не звертати багато уваги на дрібні записи-нагадування, хоча деякі з них були досить милими. Схоже, в Аміра не було телефону, щоб вести нотатки для того ж походу до магазину, тому записував все сюди.

10 березня

Купити серію книг

На цьому записі я завмерла, трохи сильніше стискаючи пальцями кутик сторінки.

День народження Майї. І я чудово пам’ятаю цей день. Вона прийшла додому зі школи з пакетом книжок, і весь останній вечір сяяла, наче зірочка, розглядаючи їх. Амір купив їй останні книги з колекції, яку вона збирала, хоча вони коштували задорого для десятирічної дитини, щоб придбати їх за раз.

Я продовжила гортати щоденник, все ще посміхаючись на той коротенький рядок. Поступово сторінки почали заповнювати не плани, а цілі записи думок, що я замислилася, а чи варто їх читати. Це ж настільки особисте, що з’явилося відчуття, що я доволі грубо торкаюся чужої душі. Але враз у раз, коли у поле зору потрапляє ім’я сестри, мені хочеться поринути в це ще більше. І я продовжила читати.

21 серпня

Завтра ми йдемо в парк. Майя сказала, що там їй спокійніше і є час подумати. А ще те, що там до неї приходить натхнення. Її вірші про природу такі гарні, що іноді я сумніваюся, що ми бачимо цей світ однаково. І вона також гарна.

19 листопада

Я все ще почуваюся кепсько через письменницький конкурс. Я не міг написати свою розповідь і точно програв би, якби Майя не допомогла. І хоч я отримав перше місце, не можу прийняти його. Потрібно завтра сказати вчителю, щоб замінили моє ім’я на почесній дошці на її.

Це так мило, думки такі прості та відкриті, але водночас написані так грамотно, що я й забуваю, що це писав не дорослий Амір. Далі сторінки так само описували дні, коли сталося щось хороше чи погане, і чи не в кожному було знайоме ім’я.

Вона померла.

Я затамувала подих, дивлячись на ці два слова, написані просто посеред сторінки без жодної дати чи ще якихось слів. Перегорнула її, лише б не бачити їх, але далі було пусто. Жодного запису. Такі світлі думки, відчутна усмішка та тепло ніби погасли на тій сторінці.

В якийсь момент в грудях запекло від відчуття сліз. Втім, я не плакала вже кілька років, і від цього залишилося лише неприємне відчуття, ніби от-от заплачеш, але ні.

Продовжила гортати вже пусті сторінки, ніби все ще мала надію побачити цю просту й світлу душу закоханої дитини, втім нічого не було.

Крім як останньої сторінки.

Я не одразу зрозуміла, що все написано догори ногами, тож перевернула щоденник. Інший почерк, втратилися м’які завитки на літерах, інші слова та сенс. Ніби записи зовсім іншої людини.

Всі кажуть, що вони були монстрами. Що так і треба було, і мені пощастило, що я не потрапив у лапи цих “тварин”, що не піддався ще більшим чарам. Вони ніби забули, якою світлою людиною була Майя. Так, вона не людина, а лисиця, але не монстр, якою її описують. Хіба може монстр щиро писати про кохання, радіти книжкам та з таким захопленням розповідати про них? Допомагати іншим без очікування чогось у відповідь? Справжній монстр – мисливець, що вбив її. Небезпечні думки, але начхати. Айра ще жива, повинна бути жива, я бачив її фотографію в сьогоднішніх новинах, хоча минуло вже три роки. Вони ще шукають її. Я також буду. Її та цього покидька.

Як мінімум два роки він шукав мене та мисливця. І хто ж міг подумати, що ним виявився не менш близька до нас людина.

Далі було ще кілька розрахунків для покупки обладнання, тож я закрила щоденник та глибоко вдихнула, щоб опанувати вихор емоцій.

Навіть не знаю, рада я, що прочитала це, чи ні. Не тільки моя сім’я померла того дня, а й цей маленький хлопчик. Жодної згадки про творчість, ні в записах, ні в його квартирі.

Очі все ж засльозилися, але це було не через емоції. У повітрі відчулося щось їдке та важке, і тільки зараз я помітила, що кімната дійсно заповнилася ледь помітним білим димом, так що я закашлялася.

Щось горить? Великі Предки, ну скільки разів казали, щоб не пускали малечу до кухні.

Сховала щоденник, встала з ліжка та пішла до дверей, і в цей момент все трухнуло з такою силою, що я вилетіла в коридор. Тут було ще більше цього диму, а тепер почулися злякані крики дітей. А потім новий поштовх, після чого пішли звуки, ніби зверху падає щось важке.

Я вже підвелася, коли з інших кімнат вибігли Меліх та Лія з дітьми на руках. Нам не потрібно було говорити, щоб зрозуміти одну думку на всіх.

Алькор зносять.