Сонних Роксу і Інну закинули в камеру як мішок з цементом. Зрозуміло, що їм нічого не поянювали, а просто витягнули з ліжка і привели сюда.
- Ах ти мудачіна йобана іди сюда я тобі глотку перегризу – Рокса явно була не довольна таким сюжетним поворотом. Правда стражника це мало цікавило, він просто розвенувся і пішов назад – Алекс? Що ви сука натворили? Де Грег і Ден?
- І чому ти в крові…? – боязко доповнила Інна.
- Розумієте, дівчат…
…………
- Як? Як ви блять могли допустити таке – Рокса не могла уже стримувати сльози. Вона кричала, била Алекса кулаками і ридала, як маленька дівчинка. Стан Інни був ще гірший : вона взагаглі нічого не говорила. Тільки тупилась в підлогу.
- Пробач… - ледве чутно відповів Алекс.
- Що мені з твого йобаного «пробач». Засунь його собі в жопу. Це не верне Грега. Це не верне нас додому. Воно взагалі нічого не верне. Ми навіть не знаєм де Ден, може його тоже вже прибили – Дівчина сповзла по стіні і тихо заскулила. – Що з нами тепер буде?
- Ви станете рабами – до цього тихо сидівший біля них чоловік вклинився в розмову. Очі його були такими ж пустими, як і в інших зомбі, але він більше походив на живого. Гострий ніс і гострі риси обличчя видавали в нього не простого роботягу, а еліту – Перепрошую, що перебив вас на цій сумній ноті. Але це правда.
- Клас, тепер ми стали факінг слейвс. Тільки цього не хватало – Алекс видав вимушену посмішку.
- Мене звати Бабіджон. Я тут тоже недавно. Пару тижнів може. Точно не скажу, день і ніч тут порахувати не вийде.
- Алекс. Вони Рокса та Інна. Ми тут …
Договорити йому не дали звуки кроків. Група людей швидко наближалась до камери. Один звук правда вибивався з загальної какофонії. Так стукають каблуки? І правда. При світлі гасових ламп стояла Мадам в оточенні двох стражників. Її вічно добра посмішка давала відчуття, що їх зараз випустять і вибачаться за незручності.
- Доброго дня – почала вона. – Прийшла особисто вас привітати. Бачу ви тут насолоджуєтесь компанією? Я рада.
- Це якась помилка, нашого друга вбили, нас сюда кинули. Випустіть будь ласка – Інна жалібно просила. Її очі загорілись надією. – Я впевнена ми якось це зможем вирішити…
- Заткинсь маленька сучка – від доброї бабусиної посмішки не залишилось і сліду, - виблюдки малолітні, вічно вам треба кудась залізти, куда не просять. Звалились спочатку на мою голову а тепер ше й винюхуєте про мої справи. Пустити би вас на фарш і зажарити. Але я не тварина якась. Посидите тут, попрацюєте. Може в голову шось прийде. Кхм – вона трохи заспокоїлась - А тепер мушу покинути вас. Мені ще треба знайти вашого дружка і посадити на бутилку. Всього доброго.
Через хвилину кроки повністю стихли. Компанія ше не відійшла від шоку. Така добра з вигляду жінка виявилась такою сукою.
- Кашолка пристаріла – підсумував Бабіджон. – Мене вона так само приходила провідати вперше.
- Що тут блять взагалі твориться – на секунду Рокса знову стала собою: злобною бестією.
- Ох з чого б почати. Звідки ви вопше взялись такі, що не знаєте про ситуацію на кораблі?
- Довга історія
- Ладно, лізти не буду. Вопшем то всьо просто. Це огромний гроб на воді. Люди тут гнилі, при чому всі. Мадам це просто прогнивша стара пізда, яка не розуміє, що через неї всі скоро потонуть. А неугодних їй вона відправляє сюда, горбатитись до кінця життя. Хотя довше ніж пару місяців ніхто тут не проживає.
- Що значить «скоро потонуть». Корабель виглядає дуже надійним.
- Ви тупі чи притворяєтесь? Думаєте звідки генератори, культиватори і інший механічний мусор на палубах береться? Мотор самого корабля розбирають уже багато років.
- Тобто як так розбирають? – не зрозумів спочатку Алекс.
- По частинах. Цим і займаються раби. І вітаю, ви тепер тоже. І повірте рабатьонка ще та. Хуй знає хто будував цю калимагу, але тут всьо скручено так, що один болтик можеш цілий день відкручувати. Але рібят не це найгірше. – Бабіджон витягнув губи в аскалі – жрати ви будете в кращому випадку гниль, а в гіршому… - він кивнув на пару кісток, лежачих в сусідній клітці. Удачі не поїхати кукухою.
- Я не хочу. Ні, це напевне сон, я зараз проснусь, Рокса, вщипни мене. Ну давай. Рокса сука швидко вщипни мене! – Інна почала битись в істериці. Схоже, що перший кандидат на дурку уже знайдений.
- Ну ну ну заюш, не буду я тебе щипати. Ми щось придумаєм. Цей дядя нас просто запугує. Сам то він не схожий на псіха. Слиш ти, хватить бурду гнати. – Рокса злобно подивилась на Бабіджона.
- Можеш запхати свої красиві очки собі в очко, - чоловік явно не боявся нову знайому – я кажу як є. Ми всі тепер в цьому гівні тонем.
- До речі – втрутився Алекс – як ти сам сюда то попав?
- Та то карга постаралась. Щоб вона перша водою захлебнулась. – він було задумався на секунду, але під запитальними поглядами продовжив. – Я був головним інженером. Більшість з того, що ви там могли бачити, це моїх рук справа. Ну так вот я осмілився висказати публічне недовольство тим, що ми розбираєм трюм. І ця гадина рішила, що мене треба прибрати. Дура не розуміє, що ще пару місяців і ця посудина як консервна банка перевернеться догори дном. Не про…
- Стоп – перебиив його Алекс – тобто всі знають про то, що тут твориться? Якого хуя всі мовчать?
- Ти, пацан, не пізди, якщо не знаєш. Захочеш жити і не про таке будеш мовчати. Поки ти наверху, тебе мало єбе, що внизу. Не знаю звідки ви такі намалювались, але я чомусь впевнений, що у вашому світі так само.
- Не треба тут, рабів уже нігде нема – Рокса не дуже хотіла спорити на рахунок цього, да і розуміла, що в певній формі рабовласництво лишилось. Як дочка простого роботяги з заводу, вона як ніхто знала про умови праці на подібних підприємствах. Але тим не менш її дико бісило, що цей полудурок строїть з себе філософа.
- Не кажи того, про що знати не можеш. То що ти не стикалась з таким особисто, не значить, що його взагалі нема. Суть не в тому. Не можливо жити всім однаково. Це закон. Щоб одні ні в чому собі не відмовляли, інші повинні майже все віддати. На жаль саме так працює мій і ваш світ. На цьому кораблі всі знають хто розбирає його серце і куда дівається твій сусід, якщо він раптово пропав сьогодні зранку. Але заговорити про це рівносильно приєднанню до нього тут, внизу. Так і живем.
- Але нахуй так жити – похмуро відповіла Інна.
- Нахуй жити і казати «нахуй так жити». Ну-ну не дивись на мене так. Кароч, ви мені дуже вчасно підвернулись. Слухайте сюда, вам дуже повезло, що вас закинули іменно до мене. Є шанс звідси звалити, але мусите мені помогти. Ато цим муміям що не кажи ітак не поймуть. Давно вони тут горбатяться, вот і тупими стали.
- Та не тягни кота за яйця, блять.
- Ну ну не спіши так, часу в нас тепер хоть відбавляй. Кароч я планую звалити звідси і ви мені поможете.
- І як ти збираєшся відкрити клітку і пройти повз охрану, умнік?
- Ти думаєш я один, кого заїбала ця мимра? Нее, я один хто публічно виступив проти неї, але так то нас багато. Пару десятків набереться. І серед них є стража. Я то не дурак. Це всьо частина мого плану. На верху ресурси складаються під строгим наглядом, щоб ніякий інженер не забрав собі чогось додому, але тут, внизу, за тобою майже не дивляться. Я спеціально сюда попав, і за цей час накрав достатньо матеріалів і зробив з них непогану зброю. Вогнепалу канешно не вийде, але розкладні мечі і щити цілком годні. Завтра буде зміна караулу. Наступна зміна стражників на моїй стороні. Ми вирвемось звідси і устроїм революцію на цьому кораблі.
- Так стоп, яка нахер зброя, тут крім огромної купи гівна нічого нема. – Бабіджон скривився в ухмилці – Не-не-не тільки не кажи, що вона...
- А ти оказується розумна. Ну а куда по-твоєму я її мав ховати від варти. Не сси, всьо під тряпками. Такшо ручки не замастиш… - на секунду призадумався - Ну як мінімум не сильно.
- Всьо одно нас мало, да і купа не така щоб велика.
- За це не парся. Тут майже всі хоть і подуріли, але майже це не всі. Ще з десяток адекватних «зомбі», як ви нас називали, провернули подібний трюк. Да і стражники шось з собою принесуть.
- Ладно, розказуй свій план
- Гги, я у вас не сумнівався. Коротше …