Виглядала находка так, ніби її зробив п’яний інженер. Лиш не понятно для чого.

- О тут ще є якась картина - Інна витягнула з папки маленький, не більше листка а4 малюнок олівцем – якась вона стрьомна.

На жовтому подертому полотні був намальований голуб, який тримав в дзьобі гілку. Але він був якимось дивним. Замість одного ока в нього була просто дира в голові, ліва нога механічна, а під крилом ніби вирізана ножем якась фраза.

- «ego sum mors». Кароче якась хрень непонятна.

- Дивись, Ден, щоб ти часом сатану не викликав. Ато прийде і твою душу з’їсть бугага – останні слова Грег розтягував і корчив страшну, на його погляд, гримасу.

- Ага, обміняю душу на мозги і подарю їх тобі, може хоть якісь в тебе будуть. – На цих словах Рокса пустила тихий смішок.

- Кста дивіться – Алекс продовжував вертіти в руках дивний годинник. – Тут вирізані засічки на цифрблаті.

- О, давай поставим час на них, як там вирізано. Вдруг це шифр, я таке у фільмі бачив.

- А може не будем? – Інні явно це все не подобалось і вона вже хотіла пошвидше піти з цього місця. – Може ми щось поламаєм.

- Та не сси – Ден як завжди безстрашний. Слабоуміє і отвага, інакше і не скажеш.

- Ладно, шо страшного може статись - Алекс покрутив годинну стрілку на 9 годину а хвилинну на 1. Нічого не відбулось – Походу просто поцарапався десь і всьо.

- Йомайо, дай сюда – Не витримала Рокса, вихвачуючи його з рук хлопця. – Ти стрілки не так розставив. – Вона поміняла їх місцями. Вийшло 13:45. І годинник тихенько щьолкнув.

І всьо навколо почало крутитись в дикому танці, стрілки годинника пішли в зворотньому напрямку. Стіни поплили і приблизно через хвилину таких атракціонів стало тихо. Зовсім тихо. І темно. Ця темнота окутувала, не давала дихати, заполоняючи собою легені. Вона фізично давила. А потім прийшов сон.

Проснулась компанія в кімнаті, але не тій, в якій вони були ще пару хвилин тому. А може днів. Неможливо було сказати скільки вони проспали. Першою, на диво, встала Інна і всіх розбудила.

- Де ми? - Завтравлено спитала дівчина.

- Хер знає, але мені це не подобається – спокійно, але напружено відповів Алекс.

- Може нас викрали іноплонетяни? – на Грега всі подивились, як на ідіота – Шоо? Я таке у фільмі бачив. Вони спочатку будуть ставити над нами досліди а потім зроблять своїми рабами.

Очі Інни ставали мокрими. Всім стало ясно, що вона зараз заплаче в паніці. Хоч слова Грега і були дурньою, в такому стані дівчина повірила би і в бабайку.

- Нуну, тихенько, заюш – Рокса приобняла подругу – Не слухай цього далбайоба. Йому просто в дитинстві молоточок на головочку впав, вот і говорить деколи всяку хрень. Ніяких іноплонетян нема. Ми скоро звідси виберемось і підем спатки.

- Тільки спочатку треба знайти вихід – сказав по-дорослому Ден – Тут як мінімум є вікно, якщо не зможем відкрити двері, то тупо виб’єм його.

Всі здивувались такій стриманості друга, який зазвичай найемоційніше реагував на все, але ідею підтримали

Ітак, пару хвилин возні і двері піддались. Перше, що побачили друзі, вийшовши були люди. Звичайні люди, а не якісь там прибульці. Проте вони були дивними. Навіть не так. Застарілими… Одягнені у звичайні шовкові одежі старомодного типу. Та і навколишня обстановка була не кращою. Повсюди дивні будинки з незрозумілими прибудовами і механізмами. Алекс деякі з них навіть міг розрізнити. Парові двигуни, електромагнітні котушки і ще декілька з них. Складалось враження, ніби компанія попала в Британію 1770-1780х років під час епохи індустріалізації. Дуже дивної епохи індустріалізації. Ще одна деталь зразу впадала в очі. Земля. Скоріше її відсутність. Замість того під ногами повсюди були дерев’яні дошки.

- Фігасе – Тільки і зміг видати Ден. Інші ж просто стояли в ступорі.

- Де ми, тваю мать?

- Хороше питання. Самій цікаво – навіть Рокса не придумала нічого кращого, ніж просто погодитись.

- Ладно, без паніки. Тут є люди, а значить ми в цивілізації. І нас вроді ніхто ше не пробує прибити – Алекс вірно підмітив. Хоч деякі жителі дивного міста і поглядали з інтересом на них, але не більше. – Ідем пройдемось, може шось найдем

І вони пішли. На фоні місцевих жителів друзі сильно виділялись, того їм ваажко було змішатись з натовпом, що дуже напрягало, того йшли мовчки, боячись лишній раз привернути увагу. Хоча і не було що обговорювати. За 10 хвилин вони не побачили абсолютно нічого нового. Все ті ж дивні будинки з механізмами і дерево під ногами. Тільки деколи зустрічались городи в спеціальних коробках, наповнених землею. Напевне так люди підтримували сільське господарство за умов відсутності грунту як такого.

Проте компанія не довго дивувалась місцевим краєвидам. Ще приблизно через 10 хвилин люди зникли. Ніякої огорожі не було, як і попереджувальних знаків тоже. Просто раптово закінчились будинки, а дерево під ногами стало якесь чорне. Попереду, метрів через 20 вони побачили гігантську статую, яка лише дуже з натяжкою мож було назвати людиною. Вона була повністю механічна: сталеві кінцівки, корпус як коробка з непонятними механізмами всередині а на голові корона, не зрозуміло як висяча в повітрі. Вона була велична, але якась побита. Десь не вистачало деталей. Погнуті пластини металу. Сліди плавлення.

- Шо за нах? – не втримався Алекс – він водночас боявся і захоплювався видовищем

- Нам срочно треба звалювати звідси, це якась хрень

- Да уж, давайте тихо обійдем її збо… - Рокса не встигла договорити. Її перебив дикий крик Інни. Вона ітак була налякана більше всіх, а тепер під поглядом цього механічного демона дах зірвало вкрай.

- Закрий пиздак – Алекс першим зреагував, закривши подрузі рот рукою – нас через тебе зловлять. У відповідь Інна його вкусила так, що з руки почала бризгати кров. Напевне не кожен бродячий пес може залишити такий глубокий слід. М'ясо було зірване до кості, від чого хлопець сам чуть не закричав. Проте часу уже не було. З боку статуї до них уже біг міцний чоловік, років 30 на вигляд з мушкетом в руках.

- Що ви, блять, робите на священній території? – кричав він не слабше Інни, проте коли ближче побачив порушників замовк. Його явно насторожив їх вигляд. Він акуратно підійшов. – Ви хто такі. Я вас раніше не бачив? – в його голосі відчувався сильний акцент, який неможливо було класифікувати, але все ж зрозумілий.

- Ми звичайні туристи, ходили ходили і загубились, ну з ким не буває, ггииги – не придумав нічого кращого Грег

- Ой дибіііііііііл - шопотом сказала Рокса. Проте діватись не було куда і вона вирішила підіграти. – Не підкажете де тут найближча автобусна зупинка? – Вона скорчила наймилішу мордашку, на яку тільки хватило сил.

- Які нахуй туристи посеред відкритого океану? Ще раз обманите і я вам прострелю голови.

Ця фраза заставила всіх завмерти. Їх налякала не погроза, а страшна догадка. Вони на кораблі. На велетенському кораблі. Це багато чого пояснювало: і дерев’яну підлогу, і свіжий солений воздух. Але попри це, питань стало тільки більше.

- Ми поняли… Тільки не стріляйте – сказав Алекс, питально дивлячись на друзів. Дочекавшись кивка він продовжив. – Ми самі не знаєм, як тут опинились. Ще годину тому ми були у себе вдома, просто гуляли. А потім проснулись в одному з ваших будинків. Це все, правда.

- Ви мене за дибіла тримаєте? – Чоловік явно не повірив їм. Погано, це значить, що прийдеться його якось нейтралізувати, що було дуже непросто, навіть з урахуванням чисельної переваги. – Неважно, най Мадам рішає, що з вами робити. А тепер розвернулись нахер і руки за голову, щоб я їх бачив. І без фокусів.

Ніхто не сумнівався в словах цього мужика, тому послушно виконали всі його вимоги. Їх вели в протилежну від населеної зони сторону і явно не чаї ганяти. Кожен думав про то, що з ними буде. І тут сталось неочікуване. У Дена заграла музика в телефоні. Це був, як він його називав «бухдильник». Кожного дня о 8 вечора спрацьовував будильник, який означав, шо пора пити пиво. Це була як традиція. Значить у відключці вони пробули приблизно 2 години.

Чоловік зреагував миттєво. За секунду він наблизився до Дена і вирубив його прикладом мушкета по голові. Звук явно дуже налякав його.

- Що це таке?? Відповідайте інакше йому кранти!!

- Спокійно – Алекс старався, щоб його голос здавався впевненим. – Це телефон, я можу виключити.

- Швидко! – скомандував охоронець

- Мені треба підійти до нього, телефон в кишені штанів.

- Стояти на місці і не рухатись! – чоловік сам поліз шукати джерело звуку. Витягнувши телефон, він зразу вистрелив в нього декілька разів. – Я ж казав без фокусів – уже не налякано, а злобно проговорив він.

- Ми не винні, це будильник сам в телефоні заграв, можна ж було просто виключити

- Грег заткнись – Алекс сказав крізь зуби, так, щоб почув лиш друг – Він явно не знає шо таке телефон.

Правда продовжити думку у хлопця не вийшло. В ту ж секунду він почув сильний удар по голові. Останнє, що він побачив падаючи, була толпа озброєних солдатів і світло погасло…