Алекс з Інною, яка все ще не моглаконтролювати свої сльози, дивились разом на морську лінію.

- Знаєш, раніше я б всьо віддала, щоб поїхати на море. З усіма вами. Покататись на банані, поїсти пахлави, закопати Дена в пісок. А тепер ми навіть не знаєм де він і чи живий.

- Полюбому. Цей гусь вилізе з любого болота сухим. При тому, що це болото і закаламутить.

- Напевне. – нещиро усміхнулась дівчина.

- Ну що, поїхали? – Алекс підняв руку з годинником.

- Мені страшно. А якщо нас закине в ще гірше місце?

- У нас нема вибору. Тут ми довго ітак не протянем. – він обняв Інну. – Не бійся. Я щось придумаю, але уже на новому місці.

Хлопець перекрутив стрілку вперед, але нічого не відбулось. «Так і знав» - подумав він. Тоді почав крутити назад і в такт з нею світ поплив, як це було в перший раз.

---------

З вершини гори для пари відкрвся прекрасний підземний світ. Будинки зроблені з землі, але у стилі, якого вони до цього ніколи не бачив. Легке світння йшло від непонятних камнів, розкиданих по всіх спорудах і «стелі», якшо її так можна було назвати. Їм зразу згадався корабель, на якому вони недавно опинились. Чомусь не покидала нав’язлива думака, що вони це все уже десь бачили. Вся ця картинка нагадувала великий мурашник, в якому бісяться люди-мурахи. До речі про людей. Їх тут було на диво багато, при тому шо вулички були доволі вузькими.

- Тут є люди! – радісно викрикнула Інна.

- Тсс, тихо, а вдруг вони агресивні. – закрив їй рота рукою хлопець. – давай спустимось і акуратно пройдем повз них, подивимось на реакцію.

Вони акуратно зійшли вниз і попали на вузеньку вуличку, по праву сторону якої були будинки-мурашники, а по ліву ще один спуск вниз. Майже зразу їм назустріч приблизилась якась компанія жінок. Вони виглядали цілком звичайно, якщо не брати до уваги прикрас з тих самих кристалів, що розсипані по всьому поселенню і дивного одягу. Він здавався якимось, доісторичним. Вони пройшли мимо наших героїв і навіть не глянули в їх сторону. Алекс пробував розібрати, про що вони говорили, але ця мова не була схожа ні на одну з йому відомих. Вона складалась більше не зі слів, а з хаотичного набору окремих звуків.

- Чудово. Ми дізнались 2 речі. По-перше, їм похер на нас. По-друге, вони нас не поймуть, відповідно не зможуть допомогти. Навіть не знаю радіти, чи плакати.

- Може ми зможем їм намалювати їду і попросим тимчасово житло?

- Ага, а вони розбіглись і просто так нам це все дали. Сама подумай. Ми для них чужаки. Дивно вдіті і не розумієм їх мови.

- Не дізнаємось поки не попробуєм! – надула губи Інна. В ній чомусь раптово проснулась сміливість.

- Ладно. Але я тебе прошу пояснювати буду я.

- Окей)

Пара пройшла вздовж вулиці трохи далі, поки не побачили невеликого мужичка. Він був трошки пузатеньким, проте доволі статним і гарно підстриженим. Маленькі очі, здавалось, все оцінювали і за всім наглядали. Він тягнув за собою коробочку з якимись паперами та інструментами. Вірніше вона сама їхала поряд з ним. Алекс перегородив йому дорогу і попробував жестами попросити його зупинитись. Збоку це виглядало, ніби гопнік пробував стопанути когось, але в той час дуже хотів у туалет. Однак це подіяло. Мужичок зупинився і схрестив руки у дивному знаку, який було сприйнято за привітання.

- Схоже він нас вислухає. – радісно сказала Інна.

- Да, але він ніхера не розуміє. Блін

Хлопець тикнув пальцем спочатку в себе, а потім в подругу. Іншою рукою показував наверх, ніби натякаючи, що вони прийшли з неба. А ще пізніше відкрив рот і тикнув пальцем ще й туда.

Мужичок примружив очі, подумав пару секунд а потім махнув головою, мол ідіть за мною. Так вони і зробили.

Він привів їх в такий ж як і всі інші доміки в окрузі. Маленька коробка видовбана прямо в камені. Інтер’єр всередині однак зовсім не відповідав зовнішьому вигляду. Стіни були обшиті металічнми пластинами, по яких ніби перетікав ток, судями по яскравим прожилкам на стику пластин. Меблі також виглядали доволі дивно, проте дуже знайомо. Вся картина їм нагадувала корабель. Абсолютно всі деталі були виконані у такому ж стилі, що викликало не дуже приємні спогади.

Від роздумів їх відволік той самий мужичок. Він поставив перед ними тарілки з якоюсь кашоподібною масою, з кусочками чогось… Компанію довго вмовляти не прийшлось. Вони накинулись на їду. Штуками, схожими на ложки вискребали все до останньої каплі. Пюре було по смаку схоже на яблучне варення з кусочками бекону. Здавалось би така собі ідея, але це було дійсно смачно. До того ж перебирати не приходилось. На той момент вони були такі голодні, шо і зварений носок з сіллю був краще любих лобстерів.

Запивши все таким ж за смаком соком вони довольні розсілись прямо на підлозі. Друзі не знали як сказати дякую, тому чомусь вирішили, що поклонитись в японському стилі буде доречно. Хоча хазяїн дому ніби зрозумів їх намір. Він присів навроти них і розвів руками, ніби питаючи, як так вони тут опинились, супроводжуючи цей жест набором звуків, які явно мали сенс лише для нього. Алекс попробував намалювати прямо пальцем на землі спочатку хату, від них стрілочками показав на корабель, з корабля на острів а з нього на хазяїна дому. В центрі цього шедевру він постарався зобразити годинник, який і став причиною всіх їхніх проблем.

Коли хлопець завершив а мужичок детально роздивився всю картину, то в його очах появився якись дивний вогник. Він встав на ноги і знову махнув головою слідкувати за ним. Проте на виході зупинився і обернувся до хлопця. Тикнув пальцем спочатку на пусті тарілки, а потім на алексову кофту.

- Шо він хоче? – не зрозуміла Інна.

- Плату за їду. Я ж казав, що просто так нам нічого не дадуть. – хлопець ніби чекав подібного повороту подій, тому спокійно зняв з себе річ і віддав її.

Мужичок схвально кивнув і вийшов назовні. Вони йшли недовго. Може хвилин 10. Алекс все ніяк не міг зрозуміти яким чином ці будиночки можуть триматись. По суті це багатоповерхівка, яка вбудована пряму в гору. До того ж під землею. Звідки у них ресурси виживати на такій непригодній території? І що це за дивні камні. Десь він і їх уже бачив.

- Бляя! – не стримав він подиву.

- Що таке? – налякалась Інна.

- Камні! – він розкинув руки навколо. – такі самі як був у кулоні тої шмари Мадам.

- А реально. Може це бути…

Від продовження фрази дівчину відірвав мужичок. Він тикнув рукою вперед. Вони стояли посеред доволі просторної площі. По центру її гігантським монументом возвеличувався такий самий дивний і в той же час захоплюючий подих генератор енергії. Алекс зразу поняв це по безлічі тросів і дротів, які від нього розтягувались у всі сторони. Усе місто жило на енергії, яку він виробляв. Це може багато чого пояснити. Наприклад наявність їди. У них просто є енерготеплиці.

Однак увагу хлопця привернула ще одна, маленька, але дуже значуща деталь. В центрі цьої конструкції був той самий годинник. Його стрілки повільно, але замітно крутились в різні сторони, постійно міняючи напрямок. Це навіть не здивувало Алекса, зважаючи на те, що коли вони сюда перенеслись то біля них ніякого годинника не було. Це значить, що при телепортації він появляється рівно там, де був на той момент часу. Тоді стає ясно, чому вони не знайшли його на кораблі. Він тупо там не існував. Хоча яким чином вони найшли його на острові так і не поняв.

- Дивись, у них є такий самий годинник. Він походу генерує їм електрику. – підмітила Інна.

- Швидше всього це той самий, що був і в нас.

- Але як таке можливо?

- Тоість тебе, бля, не дивує, що ми телепортуємось в різні часи і місця, а вот то, що це один і той же сраний годинник да?

- Не кричи на мене. Я не винна в тому, що так сталось

- Ну да, давай звали всьо на мене. Ти ж так це любиш.

- Мудак.

- Як скажеш.

Мужик дивився на них весь цей час. До того ж їхня сварка привернула увагу інших людей на площі. Побачивши це, парочка притихла.

- Кхм, сорі – тихо сказав Алекс.

- Угу. – так само тихо відповіла Інна.

Мужичок тикнув пальцем в гольфик дівчини і вичікувально на неї дивився.

- Ну що знову?

- Він хоче тепер твій гольф. Походу у них заведено щось давати за послуги. А так як у нас нічого крім одягу нема, то і давати ми мусим його. Він нас привів сюда і показав генератор. Тепер ми йому знову винні.

Дівчина явно не хотіла це робити, але все ж зняла з себе річ, залишившись в одному лівчику. Їй навіть не було особо її жаль. За останні дні вона сотню раз мастилась, пропитувалась потом, мочилась у воді.

За цими всіма роздумами наші герої навіть не помітили наближення чогось великого і гучного. З-за генератора на них повільно підходив не менш вражаючих розмірів робот. Такий самий, як і на кораблі.

- Якого хуя? – вирвалось в Алекса, хоча подібні висказування для неї рідкість.

- Дивись, в ньому сидить хтось! – тикнув пальцем в гіганта Алекс.

- Бачу, це шось тіпа костюму.

- Походу

В руках, якщо їх так можна назвати, робот тримав велику коробку з запчастинами, очевидно для підтримки робочого стану генератора. Він акуратно поставив її збоку і помаленьку виліз з кабіни. Коли майстер опинився на землі він крикнув шось типу «аека зн» і громадина потухла.

- Тобто ця херня ще й на голосовому керуванні. Класно однако.

- Ця штука вбила Роксу і чуть не вбила нас, а ти нею захоплюєшся. – злосно підмітила Інна.

- Схоже для них це просто робоча сила, а не машина вбивства. Той напевне бракований був.

- Схоже на то…

В той же час робочий привітався з мужичком і вона почали шось обговорювати на свому незрозумілому перегукуванні. Останній щось голосно пояснював і активно жестикулював, періодично тикаючи пальцем в нашу парочку.

- Тобі не здаєтсья це дивним? – запитала Інна.

- Що саме? Ми за останній час занадто багато всього дивного бачили.

- Чого вони нас не ведуть до старшого. Ніби кожен день бачать таких як ми?

- Напевне це дуже лояльна цивілізація. Подумай сама. Вони живуть під землею. Їм нема чого і кого боятись. Їхні технології явно набагато розвиненіші, ніж навіть наші. Хоча умови супер хренові, вони умудряються спокійно виживати і розвиватись. Знаєш, за інших умов, я б хотів на такому роботі покататись…

- Думаєш дозволять?

- Ти ж це не серйозно питаєш? – прищурив очі Алекс.

- Ти що боїшся?

- Та ні, але…

- Ясно, тоді я покатаюсь!

У Алекса появилось погане передчуття. В такі моменти Інна їхала кукухою і починала творити «діч». Він хотів було зупинити подругу, але вона вже підійшла до місцевих і жестом показала на робота. Вони розвели руками і тоді дівчина зняла з себе кросовки, мол беріть плату за це. Мудики переглянулись, але дар прийняли.

Робочий викрикнув в повітря якусь команду типу «дакаев» . Алексу подумалось, що це дуже погана ідея, але було пізно. Робот загорівся і присів після чого дівчина залізла всередину. Ще пару хвилин тому вона боялась подивитись на цю машину, а тепер розглядала все всередині кабіни з дитячим захватом.

- Алекс дивись, я всередині.

- Да да, бачу. Подивилась і хватить. Вилазь звідти!

- Та чекай, я ще не всьо пощупала.

Кабіна нагадувала кіберпанківський космічний корабель. Десятки датчиків світились різними кольорами, під ногами були якісь педальки, але що найцікавіше жодного важеля, кнопочки або будь-чого, що по ідеї мала б містити в собі кабіна пілота. Навіть елементарно руля не було.

- Як нею керувати? – звернулась дівчина до мужиків, але у відповідь отримала тільки нерозуміючі погляди. – а ну да. Вжум вжум, бібім. – вона руками показала якісь рухи, які міг би виконати металевий гігант.

Робочий викрикнув якись набір звуків і махіна піднялась. Після чого після кожної нової команди хазяїна виконувала якусь просту дію, типупідняти праву руку або покрутити головою.

- Інна, давай ми закінчив це шоу! – викрикнув Алекс і робот трохи дьорнувся в сторону. Це не сподобалось механіку і він підніс пальце до губ у жесті «мовчи». Хлопцю навіть стало дивно, що вони тут мають такі ж умовні знаки, як і в його світі.

- Та чекай ти, - тихо сказала дівчина, - подивись який він класний. Розумний, знає команди. Чисто як собачка. – Вона погладила датчики, ніби гладить бездомного песика на вулиці. – Він такий молодець, такий крутий, такий… Такий ужасний! Це ти, ти вбив Роксу, ти нас закинув сюда. У всьому винен ТИ! – її голос перейшов на крик, від чого робота почало ковбасити, як в припадку епілепсії. Ситуацію погіршувало ще й те, що дівчина почала лупити панель руками.

- Зупиніть це! – крикнув Алекс до мужиків. Вони пробували перекричати Інну і дати відповідну команду, але вона вже просто вила в небо і ридала.

Напевне всередині кабіни був якись запобіжний механізм екстренного вимкнення, проте там сиділа звичайна дівчина, в якої «поїхала кукуха» і вона явно не знала про нього. По лицях мужиків було видно, що вони вперше стикаються з такою ситуацією і не знають, що робити.

А робити уже було щось пізно. Від хаотичних команд робот почав махати руками і зачепив генератор. В ньому появлялись вмятини одна за одною. Потім лопнув якись клапан і випустив зі свистом пар. По зашкаливших стрілках на датчиках мож було поняти, що ситуація критична. Мужики почали суєтитись, не знаючи, що робити. І ця вся вакханалія супроводжувалась криком Інни, від якого йшла кров з вух.

Обшивка генератора почала відвалюватись, дроти іскритись. На це все з жахом спостерігали люди, які прийшли на шум. Вони ще не знали, що їхнє спокійне життя за пару хвилин перетвориться в пекло. Стало це ясно, коли одна частина генератора яскраво вибухнула. Потім ще одна, і ще. Від четвертого вибуху панель з годинником відлетіла прямо в Алекса.

Втративши, очевидно, стабілізатор енергії конструкція не витримала. Ударною хвилею відкинуло всіх на декілька метрів. Від неї стрілки годинника врізались в корпус і залишили чітку царапину на позначках «9» і «1». Саме там вони знаходились в момент катастрофи. Останнє, що побачив хлопець було заплакане лице подруги, яке дивилось на нього. Вона все ще не розуміла, що натворила, того в ньому не було жалю. Був лиш сум, чорний і безмірний. А потім пустота…

---------

Хлопець ніби падав. В цьому стані він знаходився уже дуже довго. Може день, а може роки. Тяжко було сказати. Він просто летів в безодню і навіть не дивився вниз. Не було сенсу – навколо ітак темно. В нього забрали всі почуття. Не було холодно, або жарко, не хотілось ні їсти, ні пити. Навіть не було бажання вибратись з цього безкінечного потоку. Він просто тисячі разів прокручував у голові своє життя. До моменту Х.

Якби він тільки міг побачити, що було далі, він б дізнався, що вибухом рознесло всю площу і повбивало всіх людей поблизу. Прибори в поселенні вийшли з ладу. Оскільки більше не було стабілізатора, над всім підземним каньйоном нависло потужне електростатичне поле. Воно неначе чума почало вбивати людей. Від таких концентрації в них невиносимо боліла голова, збивалась робота органів, зупинялись серця. Ніби сам Зевс прокляв їх, пославши таку долю. Тим хто жив дальше від центру повезло трохи довше пожити. Алекс міг би побачити, як вони в своїх марних спробах вибратись з пастки запрограмували роботів-робочих побудувати велетенський корабель, на якому вони б могли втекти звідси. Як збирали припаси і як вони вмерли всі, так і не дочекавшись завершення роботи. Однак їхні металеві раби продовжували будувати корабель для уже неживих хазяїв, поки не сіла їхня батарейка. У всіх крім одного – того, що зарядився від самого вибуху. Алекс би побачив, як він сотні років будував цей ковчег і вкінці-кінців став на нього, закінчивши роботу і пішовши на заслужений відпочинок. Але хлопець не міг, бо це було там, а він був тут. А де тут? Він цього також не знав.

Однак йому відчулось якесь неприємне відчуття. Біль. Боліло у всьому тілі. Нило так, що хотілось вирвати собі кінцівки, лиш би не чути його. Щось різало очі. Що це. Йому треба було пару хвилин, щоб зрозуміти – це світло. Але звідки воно тут? А через ще якись час почув звуки. Голоси. Звичайні людські голоси.

Алекс попробував відкрити очі. Виходило так собі, але все ж він зміг розгледіти трьох невисоких чоловіків, які нависли над ним.

- Ну і що з ним робити? –неприємним грубим голосом запитав один з них.

- Та пес його знає. Ауу молодий, - він нахилився до хлопця і пощьолкав пальцями перед його очима. – ти живий?

- Диви, щось рипається мудень. Ти звідки стільки барахла натягнув? Спиздив напевне з музею. – сам запитав і сам собі відповів третій.

- Ага, а побитий такий бо сторож відхуярив – гиготнув інший.

- Кароч заткніться придурки. Беріть всьо, що валяється і тягнем в ничку. Це може бути дорогуще барахло. Всякі дібіли люблять відвалювати нехуйові бабки за такий мусор. Вони називають його антикваріатом.

- Хуя придумали. Ну нам ж краще. Що тут у нас. Барахло, металеве барахло, трубки. Опа а це що, годинник? Дивний він якись.

- Та не розглядай, придурок, а клади в сумку, потім розберемось, що це. І да, обшманай кишені. Може в нього баблішко при собі – строго наказав головний з них. Алекс не міг роздивитись лиць, але чомусь йому здалось, що вони до ужаса уроди.

- Та ніхуя в нього нема, якась мазня у вигляді стрьомного голуба на подертій картонці і всьо.

- Бери всьо. Викинути завжди встигнем.

- А цей, що з мелким робити? – резонно запитав один з мужиків.

- Та лиши тут, ми ж не звірі які добивати раненого. – останню фразу він проговорив з смішком. Як доказ своїх слів, погладив Алекса по головці.

Через пару хвилин голоси стихли і хлопець знову поринув у небуття. Таке уже знайоме, старе добре небуття.