Ранок почався доволі тихо, враховуючи нічну трагедію. Мадам вирішила не піднімати шуму і не повідомляти простих жителів про неї. Ден прокинувся з самого ранку. Від передозу емоцій він вирубився майже зразу, як проліз в його сховище. Чудом було те, що його не знайшли досі. Тепер, коли він трохи відійшов, можна було думати про план подальших дій. Лізти напролом в логово ворога було рівноцінне самогубству. Хотя не вперше для хлопця. Треба було подумати, що він може. З собою було тільки пару листків паперу, які вони взяли для малювання схеми, та шось типу олівця. За зброю явно не піде. Єдиним варіантом було знайти щось в кімнаті. Може якусь лопату вдасться відрити.
- Опа, а це що? - він підняв дивний годинник, той самий, з якого все й почалось – вот сука через тебе ми всі в такій жопі!
У Дена появилось мимольотне бажанняя розбити його об підлогу, а разом з ним і всьо страдання яке він йому приніс. Але воно швидко пройшло, заміняючись думкою, від якої у хлопця розширились зрачки. А що якщо вернутись в минуле. До того, як вони пішли на ту заброшку і зробити все як було. В часових парадоксах він не сильно розбирався, але для нього ці події стались в минулому, а тому в нього можна було вернутись цим годинником. Ден судорожно почав крутити стрілки назад, поки світ не почав крутитись в такт з ними а стіни плисти як хвилі.
- Ну що срана доля, я тебе зараз нагну – тріумфально викрикнув він у пустоту. Як же він помилявся…