Ранок для Алекса явно не задався. Мало того, що вчора розійшовся з дівчиною , так ще й будун не давав жити. В голові дзвеніло як церковні дзвони перед службою.

«Та і пішло воно всьо нахер» - подумав наш гг, надіваючи футболку. Треба було хоча б зуби почистити, а так впадло вставати.

По дорозі у ванну заглянув у вікно. Сіро… Як завжди. У цьому місті взагалі завжди сіро. Час тут ніби зупинився. Нічого не мінялось уже років 10 а може й більше. Сірі вулиці, сірі будинки, сірі люди з пустими очима. Алекс їх всіх ненавидів, хоча і розумів, шо сам він нічим не кращий а деколи куда гірший. Сам по собі зла нікому не робив, але й точно не один з тих, що підуть спасати котика з дерева. «Най в благородство бавляться герої фільмів» - так він думав в любій непонятній ситуації.

Коли всі ранішні ритуали були зроблені, Алекс подзвонив Інні. Вона і ще пару людей з їх компанії одні з небагатьох людей, яких хлопець міг назвати друзями. Сьогодні була субота а значить в універ не треба. Не то шоб дуже ходилось і в будні дні… Просто так з більш чистою душою. Набравши номер, він став слухати гудки.

- Ало Сань - почувся знайомий голос .

- Алекс я, Алекс !

Взагалі нашого героя звали Олександр, але йому чогось ужасно не подобалось це імя,

того всіх своїх знайомих заставляв називати його Алексом і дуже бісився, коли не виконували це прохання. В кожного свої таракани в голові)

- То шо, ми будем сьогодні йти на вилазку?

- Та да, але треба нагадати нашим. Вони як завжди всьо забули, зуб даю. Напевне ше відсипаються після вчорашнього – відповіла Інна не довго думаючи.

- Тоді окей, в 4 годині на нашому місці всі шоб були.

- Сам знаєш, шо це не від мене залежить.

- Ну як завжди. Ладно, будем.

- Давай.

Через пару секунд трубку кинули і Алекс пішов курити на балкон, думаючи про своє Напевне варто розказати трошки і про Інну. Вона була звичайною дівчиною. Не ідеал краси але вполне миленька. Зі всієї компанії найрідше творила всяку діч, але як то кажуть «рідко а мітко». Єдиний раз, коли всі попали в ментуру за свої розваги було якраз через неї. Чомусь вона вирішила, що в 4 ранку буде дуже гарною ідеєю намалювати велику свастику на будівлі міської мерії. Важливий момент в тому, що ні каплі алкоголю не було випито в ту злощасну ніч.

День проходив як завжди: відео в ютубі, лента в інсті, відписати по можливості в телезі. Скукота одним словом. Поки не настав час збиратись.

Тусовка збиралась в закинутий ангар за містом. Давно пора було сходити, але всьо ніяк не виходило, хоч будівля не така й секретна і пару раз на рік там навіть мож було зустріти когось. Ніхто толком не знав, шо це за ангар такий чудесний, чого його лишили і ніхто не трогав його уже не перший десяток років. Може того, шо це нікому не потрібна розвалюха, яку простіше забути, ніж реставрувати, а може того, шо знаходиться вона за 100500км від міста. Але не велика різниця. Ореол містичності завжди літає над такими місцями, і тим приваблює до себе всяких іскателей пригод на свою жопу, типу наших героїв.

В 16:30 всі були на місті (ну хто б сумнівався, що вчасно не прийде ніхто). Грег і Ден прийшли першими. Це була парочка, як то кажуть «два сапога пара». Дурачки які постійно один з одного шуткують, але безмежно добрі і наївні. Правда це не відміняє факту, що як і всі в цій компанії вони «з пріветом». Грег мав дивну особливість вдіватись в жару як в Сибір, а зимою ходити в сорочці. При цьому всьому ніколи не хворів. Ден ж у свою чергу мав чарівну силу попадати у дурні ситуації на рівному місці. То полізе рвати яблука в сусідньому дворі і впаде роздерши штани і труси, то випадково розлиє чай на кухні і поки буде витирати посковзнеться і переверне ше цілий чайник води.

Потім до них приєдналась Рокса. Повним іменем ніхто звати не наважувався, зважаючий на її противний характер. Таку токсичну людину ніхто б не тримав біля себе, але ніхто навіть не пам’ятав як вона попала в компанію. Складається враження, ніби вона завжди була, того всі уже привикли. Вона як старий магнітофон, який завжди стояв в кутку кімнати. Задумуєшся як давно він там стоїть лише тоді, коли тато (ходять легенди, що деколи тато може не піти за хлібом) вирішить його включити раз в пару років.

- Прівет. Ти як завжди зла чи на цей раз десь в лісі здох мамонт?)) – рішив пошутити Ден.

- Просто почало тошнити як твою тупу морду побачила – відповіла Рокса

Продовжувати дальше пацани не стали: собі ж гірше. Просто мовчки дочекались Алекса з Інною і тихо двинули в дорогу. Йти треба було години півтори, при тому пробираючись через кар’єр. Була простіша дорога, але вона займала на хвилин 40 більше часу, того було прийняте вольове рішення йти навпростець по горах і болотах. Йшли доволі швидко, але мовчки. Настрій був лише в Грега з Деном, і то він швидко потух через загальну натягнуту обстановку.

І ось нарешті прийшовши на місце призначення почали оглядатись. Ангар представляв собою 5-типоверхову будівлю яка ділилась на 2 умовних сектори. Перший звичайне приміщення з поверхами, кімнатками і всім тим, що зазвичай можна знайти в подібних місцях. Цікавішим був якраз другий сектор. Величезна просторна кімната, метрів на 100 в довжину. Подекуди в підлозі можна було побачити непонятні дири з дощовою водою. Старі стіни, які тримаються уже на соплях, вибиті віконні рами, море будівельного мусору. Дивно, що не найшлось бутилок від алкашки і бичків. Зазвичай такі місця просто курорт для маргінального контингенту.

- Та тут дофіга місця. Можна поприбирати чутка і зробити стадіон футбік грати, або в пейнтбол якись.

- Та кому ця рухлядь здалась. Не сьогодні так завтра розвалиться нахер і приб’є ше когось.

- Надіюсь це будеш ти – не втратила можливість потоксити на Грега Рокса.

- Хаа-хаа, ти як завжди доброзичлива і радісна. Прям добра, блять, фея. Лиш не бачу чарівної палички.

- Будеш бичити і я твою чарівну паличку відірву!

- Так давайте без цього. Ми тут взагалі на екскурсії. Послухати ваші срачі я можу і в діскорді, коли Ден зливає 5 каток під ряд.

- Так, не наганяй тут на мене, то в команду раків понакидало да і взагалі день не мій був просто.

- Ну да, канешно, кіберспортсмен недоучка.

- Ви як завжди – змучено заявила Інна. – краще сюда подивіться.

А подивитись дійсно було на що. В дальній стіні був невеликий отвір. Його якразвистачало, щоб там могла пролізти одна людина. При тому не виглядало так, ніби він там і задумувався, а значить хтось спеціально пробив диру. Правда поки що не можна зрозуміт для чого.

- Ну що, хто першим піде?

- Куда?

- Знаєш диру? А то прям туда.

- Шось стрьомно, мало ще якась цеглина на голову звалиться – Алекс явно не хотів туда лізти.

- Давайте піде Грег, його не жалко.

- Та ти сьогодні прям в ударі.

Невинна посмішка Рокси показувала, що вона дуже задоволена своїми словами.

- Ладно, якщо ніхто не хоче то я піду – сказав Ден і не чекаючи реакцій втонув в темряві дири. За ним потихеньку полізли інші.

Дойшовши до упору компанія посвітила фонариками телефонів на забиті старими дошками двері. Враження, ніби хтось хотів закрити то, що за ними, але не дуже старався.

- Ну тут ми не пройдем – сказала Інна уже розвертаючись назад до виходу, як почула за спиною хрускіт дерева. Хлопці явно думали інакше. – Ви що здуріли, нащо раму виламувати, а якщо хазяїн прийде?

- Та який хазяїн. Тут не були напевне років 200. А може там склад і ми знайдем кучу всього цікавого?

Дівчина тільки закотила очі. Спорити з ними не було сенсу. Якщо в ці голови заходить якась ідея, то простіше пішки пустелю перейти, ніж їх відговорити. Особливо, якщо ідея прийшла в голову Грега або Дена.

- Та ладно тобі, заюш, най бавляться в археологів – Рокса, очевидно, тоже не була проти такої ідеї. Інна єдина, кого наша королева токсичності ніколи не обіжала і ласкаво називала «заюша». – може щось реально цікаве буде. Не зря ж прохід перекритий.

Пару хвилин загальних зусиль і… і нічого. За дверима була просто ще одна темна

маленька кімнатка 5 на 5 метрів і дуже низькою стелею. Правда тепер світло фонарів вихоплювало столи і полиці завалені різним барахлом. Така собі кладовка, в якій хтось вирішив розкласти всьо точно там, де воно лежати б не мало.

- Блін, я думав буде шось цікавіше – розчаровано сказав Алекс. – звичайний склад.

І дійсно, виглядало воно прямо кажучи не вражаючи. Металічні трубки, розкидані інструменти, всілякі прилади та інший інженерний мусор.

- Ну на крайняк можна буде на металолом здати – Алекс перебирав в руках находки. - Хоча воно все ржаве, мало дадуть.

- Ребят, вас нічого не напрягає? – якось зашугано прошепотіла Інна

- Ти про що?

- Самому ангару років не більше 20, так? Подивіться уважніше на прікалюхи тут. Вони ніби з минулого тисячоліття. Та і не вірю я, що ніхто крім нас не заходив сюда, хоча пилюки тут хоч лопатою греби.

Всі різко затихли. А й правда. Алекс, звичайно, не кандидат наук, але й не дурак. Фізику і інженерію він знав непогано, але не міг оприділити для чого би можна було використати всі ці прилади. Вони виглядали як хаотичний набір трубок, колб та шестернів.

Тишину перервав голос Грега – А це чисте і навіть вроді робоче – хлопець показував на дуже дивний… Годинник?