Твоя історія почалась давним-давно...   Двадцять три року тому,  десятого вересня, в середу,  о десятій годині тридцять п'ять хвилин народилась ти.  Перша дитинка в сім'ї молодих батьків — плід їхнього безмежного кохання.  Звістка про вагітність стала для них приємною несподіванкою. Під серцем матері зародилось нове життя.  За вікном світло яскраве сонечко, по небу пливли блакитні хмарки. Ідеальний погода — ідеальний день. Молодий татусь,  ошелешений хорошою новиною, якраз збирався до роддому. Руки злегла трусилися, тому все падало на землю. «Мені, будь ласка, найкращі!» — вигукнув він, коли відчинив двері та зайшов у квітковий магазин. Подолавши декілька кілометрів, твій тато наблизився до міської лікарні. А тоді немов на крилах залетів до вашої палати. Коли вперше побачив тебе, то й слова мовити не зміг. А ти лише дивилась на дивного дядька та плакала. Чи то боялась його, чи то думала, що він хоче тебе кудись далеко-далеко забрати від матусі.  Через деякий час тебе привезли в якийсь незрозумілий будинок. Після двох діб з людьми в білих халатах та в приміщенні з білими, дещо сіруватими стінами — це було дещо в новинку. Твоя нова кімната була занадто яскравою. Тобі здавалось, що у ній дуже багато меблів.  Декілька днів підряд до тебе приходили різні люди. А тоді підходили до колиски, що стояла в іншому кінці кімнати. Вони розглядали тебе, всміхалися. «Агу, агу»,  — залишалося відповідати тобі, адже більше нічого сказати не могла. Коли тебе брали з колиски та підіймали на руки — це було найкраще. Саме тоді ти могла ще більше дізнатися про світ. Роздивитися його. Адже тебе цікавило, що ж діється навколо. З захопленням розглядала все, що оточує. На вулиці бувала вкрай рідко. «Там холодно, не несіть туди дитину!» — цю репліку ледь не завжди чула від бабусі. Такою була її реакція. А твоя ненька погоджувалась, адже розуміла, що її мама вже має неабиякий досвід: виховала двох дочок.  Однак пам’ятала, що дерева там яскраві, а дорога — сіра. Одного разу тебе одягнули та понесли надвір. А там коїлося дещо дивовижне. Ти розкрила ротика та захоплено розглядала все. Асфальт вкрила якась невідома біла пелена. І з неба досі щось падало. «Що ж це?» — роздумувала... Одразу до вас з матусею підійшов тато. Нахилився та почав ліпити якісь білі м’ячики. Він кидав їх — вони розсипалися. Тобі одягнули рукавички та дозволили спробувати. І вже вийшло! «Ул-л-ла!» — десь всередині кричав твій внутрішній голос, радіючи новому досвіду.  Дні минали, а пелена біла не зникала... Батьки принесли до будинку якесь деревце. «Що це?» — хотіла ти спитати у них, але ще не виходило. Ти не могла зрозуміти, чому вони його залишили в твоїй кімнаті. «Це ялинка! Скоро Новий рік!» — говорили батьки та раділи. А ти лише кривилась, адже не мала поняття, що це таке. Деревце прикрасили, на ньому з’явилось безліч кольорових речей. Ти щиро вірила, що твоя матуся знає якийсь секрет, тому що кожного разу, коли заходила до тебе в кімнату, на ялинці щось починали мигати, переливаючись різноманітними кольорами. Тобі це дуже подобалося! Ти ручками тягнулась з колиски, аби зблизька все детально розглянути. Але завжди розчаровувалася... «Не можна», — лиш строго махав пальцем батько, змушуючи тебе сумувати.  А ще якась занадто незрозуміла істота постійно крутилася поряд з тобою. Інколи залізала до тебе на ліжечко, після чого її з криком забирали та викидали надвір. Лише згодом тобі сказали, що це котик. Він завжди був біля тебе, постійно муркав.  «Ма-ма», — одного разу вдалося сказати тобі. Після цього над тобою з'явилася юрба людей. «Діанка, ану скажи ще раз»,  — мовляла ненька. А тобі більше нічого не залишалося, тому ти слухала матусю.  Згодом твій словниковий запас поповнився. "Ризик", — говорила ти, коли підходив котик. Але чомусь всі з цього сміялися. Це все відбувалось до того часу, поки ти не почала вимовляти букву "Ж", тоді вже зрозуміла, що неправильно називала тваринку. «Ану спробуй!» — сказала мама, відпустивши тебе. Сталось диво! Ти почала сама йти. Крок за кроком змогла подолати невеличку відстань. Але це не було мовчки. Бабуся злякалася, вибігла з будинку та почала перепитувати твою матір, чому ж ти кричиш. «Я їй нічого поганого не зробила, вона так радіє!» — відповіла ненька. Ах, ти ж емоційна дитина.  Через декілька тижнів ти впала. Не змогла втримати рівновагу. Добряче злякалася. Тому наступний місяць боялася сама йти. Чекала, щоб хтось тебе підтримував ззаду.  Наступні роки ти залишалась вдома з прабабусею. Всі кудись зникали, залишаючи вас вдвох. Ти сиділа на весь день сиділа на старенькому дивані. Розкладала свої іграшки в рядок, переодягала ляльки, влаштовувала для своєї «няньки» показ мод та бавилася з котиком. Вже не Рижик, а Мурчик. Такого ж кольору, але інший. Ніхто не розповідав тобі про те, де ж так раптово пропав попередній кіт. Ти спробувала запитати, але відповіді так і не отримала. Адже ніхто ще не  міг розуміти твоєї мови повністю.  А старенька обожнювала тебе. Насолоджувалась тим, що ти — спокійна дитинка. Не кричиш, не плачеш без причини та слухаєш її. Ввечері додому поверталися батьки, тоді бабуся з дідусем. Ви вечеряли разом, і матуся завжди запитувала про твою поведінку. За хорошу — купувала гостинці. Ти це обожнювала. Але часом  було весь день наодинці з прабабусею. Не могла зрозуміти, куди всі зникають, і чому так раптово ввечері з'являються.  Твоя матуся кожного разу, коли була якась важлива подія чи просто буденний день, носилась з якимось дивним інструментом, якого наставляла на тебе. "Усміхайся, сонечко!", — говорила тобі, а потім спалах. Вже згодом ти дізналась, що це — фотоапарат. Завдяки цьому в тебе було більше трьох альбомів з фото. Тому в старшому віці могла будь-коли сісти та пригадати все, що було в дитинстві. З кожним роком ти все більше дізнавалась про навколишній світ. Ви з батьками їздили до міста. Дорогою до магазину, ти перебувала на руках. Інколи навіть розуміла, що неньці валок тебе постійно кудись нести, тому хотіла сама йти, аби полегшити їй життя. Однак матуся не дозволяла. А безліч людей звертали увагу на тебе. Ти усміхалася до них і, на диво, деякі теж відповідали тим же. А це неабияк подобалось!