Навіть те, що з ніг до голови накрилась ковдрою, ніяк не допомогло тобі. Будильник проспівав вже десятий раз. Батьки метушились по будинку, збиралися на роботу, а Тетянка крутилася біля шафи, підбираючи образ. «Я ж у шостому класі вдягала те, що радить мама і не суперечила жодного разу», — аж захотілося дорікнути сестрі, однак ти вирішила, що не варто гризтися з самого ранку через таку дрібницю. Тим паче, після вчорашньої сварки з ненькою бажання створювати новий конфлікт зникло. Ніхто б подумати не міг, що така тихенька та скромна Діана перетворюється на стареньку крикливу бабцю вдома. Інколи здавалось, що це одна з ознак роздвоєння особистості. «Тьфу, я ж не божевільна!» — виправдовувала себе. Однак розуміла, що головна причина криється в іншому. Вдома ти занадто активна, бо не боїшся, що засудять, а в школі кожне слово дається важко, бо відчуваєш, що люди можуть сміятись з тебе. Декілька років тому вирішила на уроці фізкультури трішки допомогти старості класу, аби розділити всіх на команди. Але ні їй, ні однокласникам не сподобався твій план. Вони дзвінко розсміялась, а ти ще довго плакала у вбиральній.

Ти рефлекторно потягнулась до телефону. «Низ/верх?» — швидко відправила повідомлення подрузі, аби знати, чи варто її чекати,ф а тоді нарешті почала збиратися. Здавалось, ще недавно твій день починався з ранкової пробіжки, а тепер знову школа.  Цього року вирішила хоч трішки забути про пунктуальність. «Одинадцятий клас, куди спішити?» — подумала ти, а тоді одягнула те, в чому була й вчора. Зовсім не турбувало те, що вже четвертий день підряд ходиш у одному й тому ж. Лиш два роки тому ненька говорила, що ти «помішалась» на образах. Ну, звісно ж, кожного вечора по декілька годин стояла біля шафи та думала, що одягнути. А тепер радієш, що все минуло.

— Діано! Ану швидше! — почула в трубці голос подруги. Ти ж зовсім забула про все, аж надто захопилась зачіскою.  «Ого, а Кіра не так часто до мене телефонує, таки, мабуть, не варто було стільки часу витрачати на ті гульки», — зітхнула ти, розглядаючи себе в дзеркалі. Однак побачила доволі непогану картинку. Сьогодні схожа на кішку, адже ті гульки, немов вушка. Тоді ще підмалювала вії тушшю та вийшла з будинку.

— О-о-о, людоньки милі! — скрикнула подруга, — явилась! Я вже думала, що перетворюсь на пам’ятник, а знизу напишуть: «Вона довго чекала, однак за неї все вирішили вищі сили». І для кого ти так вирядилась? Невже закохалась? Хоча ні, цього бути не може! Невже Ростик? Знову?! — аж руками прикрила рота від здивування. А ти лиш стояла, не рухалась, за хвилину подруга придумала стільки теорій, які точно не мають жодного права на існування. «Це занадто!» — скрикнув внутрішній голос, адже ти зовсім не думаєш про хлопців. Гадала, що варто спочатку закінчити школу, вступити до вишу, а тоді вже можна згадувати про парубків. «Але хто мене таку полюбить?» — неодноразово перепитувала в себе. Не можна говорити, що ти ненавиділа себе, свою зовнішність та звички. Однак й не любила... Були моменти, коли влаштовувала «показ мод», створювала образи, хвалила своє відображення. Але частіше за все вважала, що зовсім не гарна і не зможеш стати щасливою. «Можливо, занадто самокритична, але це краще, ніж дівчата, які вихваляються. Говорять, що і розумні, і гарні, а насправді тупі курки», — зробила висновок.

— Годі тобі, Кіро, ходімо до школи! — скрикнула ти, а тоді ви рушили в сторону школи.

За дзвінкою розмовою швидко дійшли до місця призначення. Декілька місяців навчання вже позаду. «Все таке одноманітне та банальне, як моє життя», — гадала ти, аж поки не почали говорити про завершення школи. Перший урок у класного керівника — цим розмов не уникнути. Та й краще поговорити про те, ніж про математику.

Дні минають, а до екзаменів все менше часу. Відкритим залишається питання про ваш випускний. Ще досі не вирішили, чи будете робити в ресторані, чи поїдете закордон. Але ситуація в країні не тішить. Твоя мама ще з першому вересня закликала всіх їхати в тур. Однак все одно потрібно робити традиційне свято в школі: вальс, флешмоби та безглузді сценки. Колись ти обожнювала  виступати на сцені. «Який же виступ без Анабель », — говорила ваша вчителька-організаторка, коли тобі було дванадцять. Те прізвище занадто дратувало тебе. «Діна Анабель! Я з казки?» — інколи перепитувала тата. Колись ти навіть була в шкільному парламенті секретарем. Але все змінилося, почали кликали Кіру. Вона ж харизматичніша, вміє себе показати. А що ти? Замкнута в собі, боїшся зайве слово бовкнути.

От і вибір пари для вальсу. Важко, важко. Ти була впевнена, що хоч з цим проблем не буде, адже танцюватимеш з Ромком. Ви й за ростом підходите. Адже в класі високих хлопців лише п’ятеро, і то вже деяких розібрали. «Як ти? Якщо я вже домовилася з ним», — почула ти це від Іванки. Серце тьохнуло. Ви ледь не побилися, ледь не посварилися. Класна керівничка заявила, що розв’язала цю складну задачу та пари вже підібрала сама, почала зачитувати, ти міцно стиснула кулачки. «Ура-а-а!» — ще б трішки, і б викрикнула це на весь клас. Ти танцюєш в парі з Ромком! «Молодець! Я вірила в твою перемогу», — Кіра подумала зіграти роль хорошої подруги. «Занадто пізно!» — кричав твій внутрішній голос. Вашій дружбі вже давно кінець... «Залишилось декілька місяців і ми перестанемо спілкуватись», — ти ж вирішила, що після школи не будеш підтримувати контакту з однокласниками.

А ввечері ти згадала ранкову розмову про Ростика. Ти ж наївна гадала, що сама у всьому винна. Плакала ночами, хотіла повернути час.  «Якби я нікого не розігрувала, то ніхто б не грався моїми почуттями», — картала себе. Все почалось з п’ятого класу, коли він лишень з’явився у вашій школі. Спочатку парубок здавався занадто розумним. Бісив тебе. А ще керівничка посадила вас за однією партою. Потім якось звикла до нього. Разом вирішували контрольні, самостійні та практичні роботи. У сьомому класі Ростик сам виявив ініціативу пересісти до тебе. Раділа як маленька дитинка. Хто ж знав, що все заради того, аби списувати? Перед восьмим класом він тебе розіграв... Близько п’ять тижнів підряд писав до тебе в соціальних мережах, одного ранку прокинулась, а там повідомлення: «Діанко, ти подобаєшся мені!». Ти повірила... А тоді ви з класом пішли в похід до лісу. Ще й з ночівлею! Тоді й відкрилась вся правда. Занадто гірко було. Дотепер пам’ятаєш ту кляту ніч. Довго не могла прийти до тями, сиділа біля вогнища, роздумувала про все на світі. А час розставив все по місцях. Однокласники говорили,  що ти злопам’ятна. Ну, звісно, ти ж жодного разу не пошкодувала Ростика, коли він потрапив у лікарню. «Я нейтрально ставлюсь до цього!» — переконувала і себе, і всіх. А так хотілось покинути все та поїхати до нього. Операція ще у власне день народження — навіть ворогові такого не побажаєш. І тоді днями та ночами уявляєш вас разом, змальовуєш картину, ніж минули роки, ви зустрічається нарешті. Рука поривається — надсилаєш йому привітання. Він дякує, листуєтесь смайликами. Кажеш, що неймовірно чекаєш його, адже зовсім не готова відповідати біля дошки на фізиці. А він дурник, таких не пошукати треба. Не слухає  ні лікарів, ні батьків. І після кількох днів у школі знову потрапляє в лікарню. Ви не спілкуєтеся кілька місяців. Тобі стає легше жити, різні думки покидають голову. Після довго реабілітації він з’являється у школі. Такий же усміхнений. Ви обіймаєтеся кожного ранку, зустрічаючись у навчальному закладі. Ти можеш спокійно відповісти йому, навіть не червоніючи. Смієшся, коли згадуєш, як писала його ім’я на аркуші паперу, а тоді, розірвавши на менші шматки, спускала в унітаз. Ти більше не відчуваєш до нього жодної симпатії. А це так круто! Живеш сама для себе. Поки всі гуляють парами, ти наодинці п’єш чай. Вслухаєшся в мелодію дощу та розумієш, наскільки це неймовірно.  А ніхто не можеш тебе зрозуміти. Адже в свої шістнадцять ти нікого так і не покохала. І  лише з роками усвідомила, що те хворе кохання з ним — це дитяча симпатія. І нічого більше...

«Невже я справді такою була? — запитуєш у себе, — повернути б час назад, того ніколи б не сталось. Я б піддалась на це. От дурненька!».
Проте варто сказати, що зараз тобі на все це байдуже. Симпатія була — минула! А ти хоч тепер стараєшся жити теперішнім. Однак не дуже вдається. Знову взяла телефон, відкрила «Нотатки» та почала друкувати...
«Відклади всі справи, задумайся...
Ти живеш від понеділка — до наступного понеділка.
Від одного додаткового — до іншого.
Від однієї події — до іншої.
Від літа — до осені.
Від  першого січня — до першого березня.
Ти говориш, що з наступного понеділка точно почнеш худнути, займатись спортом.
Ти чекаєш, що з приходом весни все зміниться.
Ти гадаєш, що після чорної смуги обов’язково почнеться біла.
А що робиш сама в той же час?
Сидиш, чекаєш дива.
Ти ще досі не зрозуміла головного. А все твоє життя — це очікування чогось абстрактного.
Але ж все можна змінити. Почни нарешті насолоджуватися моментом. Не чекай того, що ніколи трапиться. Візьми себе в руки. Ти — сильна. Ти — можеш.  Лови кайф від кожної  вільної хвилинки. Не спіши жити. Вимкни нарешті той безглуздий «режим очікування». Вперед!» — вимкнула телефон та пішла вчитись. «Занадто філософські уривки пишу останнім часом», — зауважила про себе, запихаючи книги в рюкзак. Завтра п’ятниця! «Один з найгірших днів тижня», — подумала, адже згадала про додаткові. Ти мільйон разів пошкодувала, що відвідуєш репетиторів. Адже гадаєш, що все марно. Не буде ніякого результату. Але хто знає...