А потім знову багряна осінь, і знову чарівна зима. Все по колу. Почувши від батька слово «кровообіг», говорила, що існує кровообіг пір року в природі. Дідусь тихо сміявся з того, коли ти не бачила того, аби не образилася. Адже була дуже-дуже вразливою дитиною. Ще з настанням золотистої пори ти щось дивне запідозрила. Живіт неньки збільшився. І то в декілька разів! Вона тепер не рухалась так швидко як колись. Навіть на роботу ходила три рази в тиждень, а потім взагалі залишалася з тобою вдома кожен день. Ти, звісно, могла подумати, що мама потовстішала так сильно. «Але це точно не так!» — одразу переконувала себе. Ти стільки раз бачила товстих людей, однак мама не була такою. «Якісь занадто худенькі ноги та руки» — розмірковувала далі.  Вечір, сонце зайшло за обрій. Все миттєво стемніло. Такі зміни погоди зовсім не подобались. Адже влітку в такий час ти ще могла сидіти з дідусем на дворі, дивитися на небо, рахувати зорі. А ти сиділа поряд з ним і солодкий аромат лоскотав ніс.  «Це шоколад?» — нарешті спитала ти, спершись до спини діда. «Який шоколад, Діанко? Тобі здається», — стиха відповідав він. І ви знову розглядали небесні тіла. Кортіло дізнатися, що ж там, в космосі. «Який наш світ дивовижний!» — дивувалася ти, коли слухала розповіді дідуся про Галактику.  Тому взимку ти сумувала за тими солодкими часами. Однак з матусею ви переглядали різні фільми. Ну і тепер не бабуся, а ненька розповідала казку перед сном. А це було найбільшою мрією. Коли хтось запитував про улюблену казку, ти не задумувалася. «Про Івасика Телесика», — викрикувала.  — Мама, а чому твій животик так виріс? Ти поправилась? — все-таки вирішила  поцікавилась ти у неї, коли ви разом дивились мультик. Ненька любила рухливий спосіб життя, тому не могла просто сидіти. Цього разу в її руках були шпиці. А котик бавився клубком ниток. Час від часу його ігри закінчувалися криками. Але він лапкою торкався матері, і тому та вмить затихала, почувши муркотіння.  — Можна й так сказати, але скоро наша сім’я збільшиться! — після цієї репліки твоє обличчя закам’яніло, адже ти не знала, що й відповісти, — у тебе буде сестричка. — потішила чудовою новиною. — Сестра? — здивована перепитала. — Але як? — спочатку задумалась, а потім вигукнула, — Та яка різниця? Це ж чудово! У багатьох твоїх друзів, які жили у вашому дворі, були сестри та брати. В декого навіть старші, що вже ходили до школи. Ти завжди хотіла там побувати. Уявляла, що це величезне приміщення, у якому немає багато елементів. Тобі навіть снилось, що школа схожа на гараж тата, лише більша за розміром, там є величезний стіл, багато-багато розкиданих книг та м’ячі на кожному кроці. «Не найкраща фантазія, але теж має право на існування», — розмірковувала ти. Тепер ти прикрашала будинок та ялинку лише з бабусею. Дідусь підпалив пічку, аби було тепло в будинку. А прабабусі вже не було поруч з вами. Її нестало ще навесні. Ти це зрозуміла тоді, коли до кімнати зайшла заплакана ненька. «Все, більше не мучиться», — сказала до батька. І наступні дні ти проводила у маминої сестри Інни, з її дітьми. Ще з малих років була кмітливою, тому вирішила не тривожити рідних, не запитувати про прабабусю.  Так от, твої батьки поїхали ще вчора ввечері, навіть не попрощавшись. Тато зранку повернувся сам. «Може, мама з сестричкою приїде?»  радісно запитувала бабусю, але та мовчала. Тоді на думку спадали різні версії, і не всі з них були позитивними. «Невже з матусею щось сталося?» — перепитувала сама в себе, адже бабуся з дідусем були зайняті хатніми справами. Наступного ранку тебе таки випустили на подвір’ям. Там знову сніг, тому ти хотіла зліпити снігову бабу.  Після декількох спроб зрозуміла, що варто покинути цю затію. Почала зривати бурульки. Знала, до дорослі будуть сваритися. Але сподівалась, що все буде добре і зможеш цього уникнути. — Діанко, збирайся! — поряд з тобою з’явилась бабуся. Ти злякалась. Тобі ж часто розповідали про бабайку. І казали, що у тому випадку, якщо будеш нечемною, завезуть до нього. Серце забилось, захотілось тікати. Цей страх з’явився давно, ще тоді, коли вперше почула про нього. Ти уявляла собі величезне чорне створіння, яке має довгі волохаті руки.  — А куди? — все ж перепитала. «Я ж улюблена внучка, мене всі люблять, тому не віддадуть бабайкові!» — ти зробила позитивний висновок.  І вже за декілька хвилин ви твоє: ти, тато та бабуся — розмістились у автівці сусіда. Питання, чому батьки ще не купили своєї цікавило завжди, але жодного разу не почула від них відповіді. Було холодно, надворі починало сніжити. «Їдемо за сестричкою, я буду мати тепер сестричку-у-у!» — підспівувала всю дорогу. До лікарні ти не хотіла йти, тому залишилася сама. Коли на горизонті з’явилася мама, почала бігти. А на руках — дитинка. — Я теж такою маленькою була? — здивувалась ти, — та бути такого не може! — Діанко, дивися, це твоя сестричка, — перевела тему бабуся.  У машині ти сиділа поряд з матусею. Все роздивлялася малечу. «Такий маленький носик!» — подумала. Приїхавши додому, побачила, що волосся у неї зовсім не таке як у тебе, чи у мами. «Воно чорнюще!» — видала ти, доторкнувшись до сестри. І в тебе, і в мами темно-коричневе. Тому здивуванню не було меж. Наступного дня ти без причини розсердилася на маму. Вона все тримала на руках маленьку, а з тобою навіть мультик не подивилася. «Я не хочу, щоб ця дитина з нами жила! Не подобається мені це!» — своїми думками поділилася з дідусем. Він завжди слухав тебе, і тоді давав слушну пораду. «Але ж ми не можемо викинути її! Глянь, яка Тетянка мила!» — говорив старенький. «Тетянка! Фу-у!» — і ім’я тобі теж не було до вподоби. Таке дивне та негарне! Коли її хрестили, ти сиділа на величезному кріслі, жодного разу не порухалася, спостерігаючи за процесом. А ввечері ти акуратно тримала Таню, звісно ж, мама контролювала це.  — Ну то що, ти вже не хочеш її викидати? — поцікавилась у тебе, адже ще вчора ти кричала на весь будинок, що не хочеш бачити Тані. Навіть плакала в істериці, що не хочеш її бачити поряд з батьками.  — Вже ні, вона така прикольна! Ти все ж зрозуміла, що викинути Таню батьки не можуть. Це взагалі неподобство! Тим паче, вона така мила, коли усміхається. А сидіти поряд з її колискою, слідкувати за кожним рухом дуже подобалося. «Коли ми виростемо, то будемо разом бавитися! Ти будеш допомагати мені, і я тобі», — тихо нашіптувала маленькій на вушко. Настало літо. Дощова весна вже позаду, тому щастю не було меж. «Дідусю, а може зірочок стало більше? І ми тепер довше їх рахуватимемо?» —  така незвична теорія з’явилася в голові, як тільки прокинулася. Але старенький лише сміявся у відповідь... «Діанко, слухайся бабусю з дідусем! Не роби нічого поганого, ми невдовзі повернемося!» — давала настанови тобі матуся, а тоді, махнувши рукою, сіла в нову автівку до тата. Ти, мабуть, найбільше раділа цій покупці! Така блискуча червона машина прикрашала тепер подвір’я. «Все, поїхали!» — ти зраділа, злізла з лавочки та пішла до будинку.  Батьки поїхати, забрали з собою Тетянку. Ну, звісно, її  не залишать, вона ж ще маленька. А тебе вже можна. «Мені вже чотири — це солідний вік!» — обожнювала всім говорити. Це вперше тато з мамою поїхали, залишивши тебе на бабусю. Дивний досвід. Але ти обіцяла бути чемною та не пакостити.  Досить часто в фільмах після того, як батьки їдуть, то вже скоро не повертаються, покидаючи власну дитину. Проте ти знала, що вони приїдуть за два дні. Куди поїхали — теж знала. Адже лише декілька місяців тому тато знайшов ідеальний будинок для вашої сім’ї. Не жити ж вам все життя в Яблуневому — селі, що є маленькою батьківщиною твоєї матусі. «Молода сім’я повинна жити окремо, не годиться тіснити батьків», — зауважував батько. А ти ще не була там, лише знала, що це — селище міського типу, називається Щасливе. Тебе вражала назва. Тому ти хотіла переїхати туди разом зі всіма своїми іграшками якомога швидше. Але батьки запевняли, що процес переїзду — досить складний та довгий. «Не хочу чекати, залишусь назавжди в Яблуневому!» — тоді вирішила ти.  Спочатку бігала по подвір’ї. Гонила бабусиних курей. Однак вони почали занадто гучно кукурікати, тому вирішила покинути цю справу. А тоді взялась за котика. Він теж довго не витримав та втік кудись. Телевізор дивитися не хотілося. А бабуся з кимось розмовляла по телефону,  До обіду все було доволі тихо. Жодного бажання кудись піти не виникало. Та й ти знала, що ніхто тебе не відпустить. Занадто мала, щоб йти кудись сама.  Але ближче до вечора ти побачила на вулиці Остапа — сусідського хлопчика. Тому не втрималась та побігла, аби привітатись. Однак він, не дочекавшись тебе, пішов у протилежному напрямку. «Ну й нехай!» — сердито викрикнула на всю вулицю.  Раптом почула, що тебе вже бабуся шукає. Швидко зірвалась з місця, побігла, перечепилась через камінець біля хвіртки — впала. Сльози, тривога, крики! Добре, що є сусіди. Швидко допомогли, вчепили на місце пошкодження — лоба пластир. Твій перший шрам... Який залишився з тобою на все життя.  Ввечері про все дізнались батьки. Але вони все прийняли спокійно. Проте говорили, що більше не залишать тебе з бабусею. Однак ти була впевнена, що переконаєш їх у тому, що в ситуації винних немає. «Хоча як немає? Я сама у всьому винна», — розглядаючи себе в дзеркалі, проказала ти.