— Діано, а ти хоч «поріг переступила»? — Спитала вчителька про результати пробного оцінювання, чим і вивела тебе з думок.
— Та-ак, — мугикнула ти, подарувавши їй свою усмішку. «Ох, людоньки, коли я перестану без причини усміхатися? Та мені вже набридло це. Як ідіотка виглядаю», — важко зітхнула, адже схожі моменти трапляються доволі часто.  Навпроти тебе за столом сиділа вчителька з англійської, перевіряла зошити чи то заповнювала класний журнал. Сказати, що не ненавидиш її, то, мабуть, ні. Але інколи хочеться провалитися крізь землю, замість того, аби побувати на її урокові. Звісно, що її зовсім не сподобалося те, що ти також складаєш англійську. «Ех-х-х, я ж лишень літом усвідомила, яка ж важлива іноземна мова насправді», — подумала ти.
— О-о-о, а це добре! Бо Катя одне надіслала, інше у відповідь отримала, — сказала та.
— Ох, я знаю про це, бо вона мені розповіла вже, — вирішила не мовчати ти.
— А ти хоч скільки балів набрала?
— Сто сорок сім, — відповіла ти, хоча це було брехнею. Однак за останні дні ти настільки повірила в цю думку, що забула за  оті реальні  сто тридцять чотири бали. Почала жити мріями, а не справжнім життям.
І наступні сорок п’ять хвилин тривав урок англійської. Вчителька не залишала тебе без уваги, тому постійно доводилося відповідати на її запитання.
Сьогодні — п’ятниця. Минулого року ти обожнювала всім серцем цей день, адже далі — довгоочікувані вихідні. Але тепер все зовсім не так... Щоп’ятниці в тебе додаткові заняття з української та англійської мов. А це для тебе ще та каторга. Коли заходиш до репетитора, то молишся, аби все минуло добре.
Ознайомившись з твором Олександра Довженка «Зачарована Десна», ти задумалася. І врешті-решт зрозуміла, що схожа на одного з головних персонажів. І хто ж це? Бінго —  прабаба Марусина! Жінка, яка завжди всіх проклинала. Ти ж тепер, як вона. Немов її копія. Тобі хтось зробить щось погане, а ти вже: «а щоб йому!..». Вона ж могла не їсти, не пити, але нова доза прокльону була потрібна для вдалого дня. «Дідько, я теж така», —ледь не заплакала. Ця дивна звичка в тебе не так давно. Можливо, рік тому, але ти вже звикла до того, аби бажати зла тим людям, котрі тебе дратують.
Після уроків у школі пішла додому, а тоді  й до репетиторів. Коли стояла на зупинці та чекала на маршрутку, то побачила шкільний автобус. Хтось беззупину махав руками у вікні. «Ой-й, та це ж до мене!» — нарешті усвідомила, тому швидко всміхнулася у відповідь. Жовта «автівка» миттєво зникла з горизонту, однак залишилися приємні спогади. Це були хлопці з твого класу — Ростик та Іван.
Зачинивши двері будинку, ти поволі ступала вперед. «Ура-а-а! Нарешті це завершилося!» — тішилася ти.  На обличчі — усмішка. Дивно, дивно. Витягнула телефон зі сумки та зателефонувала до неньки. «Супер»,  — проказала стиха. За декілька кілометрів тебе чекав тато, тому доведеться поквапитися. У навушниках як завжди музика. Цього разу ти чомусь дуже бадьора, зовсім не хочеться тужити. І чому ж сумувати? Погода неймовірна! Небо блакитне-блакитне. Даруєш усмішку сонечку, розглядаючи дорогу та краєвиди. Все ж мільйонний раз переконуєшся, яка ваша місцевість дивовижна. «Чого я так либлюсь?» — запитуєш сама в себе. Але причин багато. Перша з них — вдалі уроки в репетиторів. Жодних криків та непорозумінь. Тебе навіть похвалила вчителька з англійської. А ця жінка в мільйонний разів агресивніша за твою шкільну. Якщо чесно, ти злегка боїшся її. Минулого тижня трапилася досить неприємна ситуація. Ти дурненька, бо розповіла їй, що була на пробному, а вона почала розпитувати про твої бали. Однак відповісти їй не могла, бо ж відповіді прийшли лиш два дні тому. «Лише два уроки залишилися — і ура», — раділа.
Друга причина зрозуміла — це погода. Не усвідомлюючи того, ти все більше стаєш залежною від неї. Був би дощ — твоє обличчя прикрашала б дивна гримаса.
Ну й наступна  причина — пройдеш достатньо кроків. Ціла, дана на сьогодні, буде виконана. Таки рух — життя. І ти не усвідомлюєш без нього свого життя.
А в голові знову змальовуєш те, яким уявляєш своє майбутнє. Хочеться вірити, що з часом все зміниться. І ти теж. Ти мрієш бути дівчинкою-святом. Завжди допомагати всім. «От це і буде ідеальний початком для нового твору!» — таки без письменницької діяльності не можеш тепер уявити себе. Тому ще й на ходу придумуєш розділи для книг. І хоч попереду екзамени, але весна дивно на тебе впливає. Писати хочеться кожен день. «Незважаючи на те, що мої уривки кострубаті, сповнені одруківок та помилок, я буду продовжувати це робити!». Вірила, що з часом наберешся досвіду. Все-таки ніхто з першого разу не став відомим. Головне, не зупинятися та продовжувати творити.
Вже вдома вечеряєш, а тоді знову починаєш щось писати. Навіть те, що в кімнаті не сама, не заважає. Натхнення вирує всередині. На світ народжується новий вірш:
«~Кава=Париж~
Запроси мене на каву,
Надісли ту бісову есемеску,
Отих нещасних кілька слів,
Витягни нарешті з пустої квартири,
Скільки ще будеш боятися?
Зроби це! Ти ж хлопець!
А я ж зовсім не краще за тебе,
І, можливо, ще гірша в декілька раз,
Інколи тікаю з авто,
Аби побути наодинці з собою,
Інколи в магазин йти соромлюсь сама,
Бо боюся, що всі дивитись будуть на мене.
Ну ж бо! Я ж чекаю, милий!
Мої щічки червонітимуть,
А серце буде битись в такт твоєму.
Лиш єдине повідомленням —
І я лечу у вирій почуттів.
І уявляю в мріях наше перше побачення,
І ті слова, що скажеш ти мені.
Хоча я знаю, що мовчатимемо двоє,
Але вірю щиро в те,
Що після кави спільної
Ми полетимо разом у Париж...»
З твоїх творів та віршів може здатися, що ти вже зазнала поразки у відносинах. Однак це не так. «Це зовсім не так!» — кричав внутрішній голос. Навіть досить часто люди коментували твої вірші, писали, що деякі виглядають, немов крик душі. Але ти ніколи не закохувалася, лиш припускаєш, що могло б статися в такій ситуації.  І то не впевнена в своїх думках.
Натхнення хвилею линуло, однак довелося все-таки покинути телефон.
— І що, Діанко, яке платтячко хочеш? — Нові рядки для майбутніх віршів так і залишилися в голові.
— Бабусю, не знаю — гадки не маю. Повторюю мільйонний раз: у мене нема жодного бажання йти на випускний та проводити час з тими людьми, — вкотре повторила ти. На батьківських зборах прийняли важливе рішення. Ніяких поїздок не буде, а все як завжди — традиційний випускний. Ти зраділа, бо ж подумала, що підеш лише на урочисту частину і все. Однак все змінилося. Вчора добряче зранку переплакала, а тоді таки погодилася з мамою. Тепер ти будеш і в ресторані — разом з усіма. Можливо, було б все по-іншому. Але позавчора вже записували чи підуть батьки разом з вами, чи ні. Запитали й тебе. «Я пізніше точно скажу», — вирішила ти, бо ж була впевнена, що нікуди не підеш. «Ой, Діано, а ти ж казала, що не будеш йти», — одразу звернулася до тебе Кіра. Чомусь її фраза тебе страшенно роздратувала. Як і її власниця. Це стало поштовхом. «А тепер я теж буду публікувати в Інстаграмі знімки з написом «Prom 2021». Мама купить плаття крутезне, хоча в мене ніколи не було бажання щось схоже одягати», — зробила висновок для себе.
Якщо чесно, ти завжди була між двох вогнів: йти чи не йти.
— Мам, а ще потрібно записатися на макіяж та зачіску! — заявила ти. «Мабуть, потрібно говорити «мамо», але мені не подобається таке звертання», — і знову увімкнувся внутрішній філолог. Хоча він майже ніколи не спав, завжди допомагав тобі. Навіть з’явилася дивна теорія. «От деякі одинадцятикласники вчать правила з української мови. Вони зубрять все! А потім складуть екзамени та забудуть все, над чим так довго ночами сиділи. А я — повна протилежність. Мені якось серце підказує, що робити. Я лише тепер вивчила правила, як виділяти в реченні дієприслівниковий та дієприкметниковий звороти, а до того ставила коми там, де відчуваю. Я розумію, що потрібно робити, а вони все на автоматі  вивчають», — якось поділилися з мамою.
— О-о-о, Діанко, я знайшла тобі сукенку! — Розсміялась ненька, хитаючись на кріслі. Знала твою реакцію, однак вирішила знову спробувати.
— Фу-у-у! — Скрикнула ти, — як для тітки в розквіті сил!
Словом, ти сама не усвідомлювала, яке хочеш вбрання. Хотіла спочатку приміряти, аби знати, як воно буде на тобі виглядати. «Не буду ж я, як мішок», — говорила мамі.
Тому на вихідних вирішили таки поїхати на шопінг, все ж не так багато часу й залишилося...
А вчора Олеся та Кіра дізналися, що ти пишеш вірші. Все було надто банально. Біологія, вчителька щось завзято розповідала, слухала лише Наталя. У твоїх навушниках лунала після Фіолету «Залишимось друзями», збоку Кіра щось писала. А ти якраз поширила свій вірш собі в сторіс.
— Діано, а ти публікуєш оці сторіс. То це твої вірші? Чи як розуміти? — Перепитала Олеся. Вона  дуже язиката, тому про все, що розкажеш їй за декілька днів можуть взнати усі.
— Угум, — мугикнула у відповідь, а поруч озвалася Кіра.
— О-о-о, а що за вірші?
— Та от у Діни в сторіс подивися, — одразу відповіла на її питання Олеся, а ти продовжувала сидіти дещо в тумані.
Якби схожий інцидент трапився пів року тому, то в тебе було б справжнісіньке потрясіння. Вже б червоніла, не знала, куди себе подіти. Але тепер ти не надто переймалася. «Нехай світ знає, що я теж пишу», — думала собі.
Простягнула руку до пеналу, витягнула ручку. Розгорнула червоний блокнот, почала записувати туди свої нові вірші. Ця ідея з’явилася ще в березні. Тому вже декілька сторінок були заповнені твоїми творіннями. І це таке круте відчуття. Навіть словами не передати. От і найновіша поезія:
«А за вікном литиме дощ,
Сіре небо затягнеться хмарами,
А за столом сидітимеш ти,
Поруч лежатиме червоний блокнот.
А ти писатимеш нову історію,
Повну емоцій живих.
Кожне слово, рядок, строфа,  будуть наповнені сенсом.
«Жити/ померти? Впасти чи встати?»
— з’являтимуться чорні символи на листку твоєму.
А ти вкотре потрапиш в незвіданість...
Не відрізниш тепер вірт від реалу.»
Допишеш останню букву, поставиш знизу підпис, намалюєш серце — свій символ,  та задоволено усміхнешся.