Розділ 10
Новий рік відсвяткували в бабусі, в «улюбленому» Яблуневому. Зрештою як завжди. Нічого нового, на жаль... «Але чи хотілося б щось змінювати? Всі й так вже звикли до звичного святкування Нового року», — переконував тебе внутрішній голос. Бабуся навіть попросила сусіда, аби той приніс ялинку, щоб ви з сестрою могли прикрасити будинок. Однак всі знали для чого це зробила старенька. Вона ж кожного тижня вас з нетерпінням чекала. Ви ж усвідомлювали, що бабусі важко. Але теж не були вічно жити з нею. Тим паче, що в Яблуневому було ваші родичі. Але ж дідько! Старенька не хотіла покидати свого будинку! Вона плакала, коли ви не приїжджали на вихідних. А цього разу думала, що ялинка зможе стримати вас. Ех-х-х...
Ти цього разу навіть не сперечалася, що хочеш залишитися вдома. Хоч майже завжди виникали схожі конфлікти. Вирішила не кричати, нікого не тривожити, бо ж знала, що все одно нічого не зміниться. «Побережу трішки нервові клітини і собі, і рідним», — подумала. Але святкувати Новий рік не було дуже з ким. Всі вже давним-давно розділилася на групки. І ти не належала до жодної з них... Якщо ще декілька років тому тебе кликати до себе «друзі», то цього разу жодних запрошень не було. Ти й подумала та вирішила, що це на краще. «Таки потрібно проводити час з рідними», — зробила висновок. Згадала дідуся. А він так швидко пішов з життя, йому було лишень шістдесят шість. «Погубили його шкідливі звички», — говорила бабуся, яка справді мала рацію. Дідусь часто тобі снився. А ти завжди шкодувала, що навіть не попрощалася з ним, не пішла на похорон. З однієї сторони, боялася, тобі ж було лише одинадцять. Адже це досить лячно, а ти ніколи не була присутня на таких подіях. Однак, з іншої сторони, саме тоді в тебе була ото безглузда та надто дитяча прив’язаність до Ростика. Не хотілося пропускати жодного дня, аби ще більше побути з хлопцем. Насолодитися часом, проведеним разом. «Чому я така дурненька?» — перепитувала себе. З того моменту ти зрозуміла, що життя реально смугасте, і не може бути занадто багато білого. Пам’ятала, що тоді якраз поїхала на олімпіаду, отримала заслужене третє місце, в школі все було надзвичайно добре. Однак увечері наступного дня помер дідусь. Тому тепер, коли все було чудово, насторожувалася. Боялася, що може трапитися щось нещадне. Перевернути життя догори ногами.
Різдвяні свята минали теж досить спокійно. Сімейна атмосфера панувала в будинку. Ти знала, що колись точно сумуватимеш за цими часами, але зараз не хотілося цим насолоджуватися.
Ще й новий рік розпочався не надто добре. Так трапилося, що ти пересварилася з деякими авторками в Інтернеті. Було образливо. Якщо подумати, ти нічого протизаконного не зробила. Висказалася лише трохи. А люди все одно роздмухали з мухи слона. Так завжди. Хоч ти ховалася під картинкою, однак боялася виговоритися... Написати все, що думаєш. «Ото дурна звичка, — все зітхала ти, — ніби мене через це засудять».
Зацікавленість у психології ніяк не зникала. Навпаки, збільшувалася. Одного дня гортала новини та побачила ще одне досить креативне завдання. Потрібно було написати те, чим ти особлива. «Як круто-о-о! Зараз же займуся цим», — подумала ти, запарила чашку зеленого чаю та сіла писати.
«Чим я особлива? Або, якщо точніше, чим відрізняюся від інших однолітків.
Ну, по-перше, я ненавиджу дивитися фільми та серіали. Це досить вагомий факт. За шістнадцять років подивилася близько десяти, адже всі дуже рекомендували переглянути деякі. Я належу до маленької частини людей, як іжолного разу не дивились «Гаррі Поттера», «Гри Престолів» та інших популярних екранізацій.
По-друге, я обожнюю українську мову. Поки люди переходять на російську, я хочу поширювати свою рідну. Пишу та читаю українською, не хочу перекладати своїх уривків на чужу мову, бо вважаю, що це зрада. Варто сказати, що є люди, які мене в цьому підтримують. А це чудово. Ну так, нас мало. Але якщо ми це не зробимо, то хто тоді? Тому тепер я перейшла на пісні українських виконавців. Чесно сказати, то я шокована. Подумати не могла, що настільки неймовірні пісні співають моєю рідною мовою. Страшенно шкодую, що до того часу в моєму плейлисті були творіння російських співаків. Я не кажу, що вони дуже погані, але деякі сенсу жодного не несуть в собі! І радію, що тепер не слухаю тієї маячні. Звісно, я не відкидаю думки, що російськомовні люди можуть ще більше любити Україну, ніж ті, що говорять державною мовою. Ні! Це суто моя точка зору. І я знаю, що, можливо, зовсім не маю рації. Але я зараз не планую змінювати своєї думки.
По-третє, я пишу! Та-а-ак, саме це робить мене особливою. Не так багато підлітків займаються цією справою, бо, якщо взяти до уваги моїх однокласників, то для них важливішим є добряче погуляти, напитись алкоголю. А я хочу, аби люди змінювалися. Займалися спортом, менше часу проводили в гаджетах.
По-четверте, я сама змогла схуднути. ЗМОГЛА ВЗЯТИ СЕБЕ В РУКИ! А це не менш важливо. Я таки зрозуміла, що маю силу волі. Якщо є мотивація, є до чого й куди рости, то немає причин зупинятися посеред дороги та здаватися.
По-п’яте, я тиха, скромна та пунктуальна. І вважаю, що це перші дві звички досить погані. А чому? Кажуть же, що хлопці саме таких люблять. Але я гадаю, що це брехня. Тільки подивитися на дівчат мого класу. Майже всі вже були у відносинах з хлопцями. Мої однокласниці досить галасливі та запальні. Знають, чого хочуть. А я не така. І це п-о-г-а-н-о! Хіба добре те, що я ніколи нікуди не спізнююся.
По-п’яте, я не вживаю нецензурних слів. Т-е-п-е-р! Хоча колись це робила. Я реально думала, що це круто. Ото дуриндою була... Але найголовніше, що дівчата, яких я знаю, матюкаються. І нічого. Їх всі люблять та поважають. А мене ніхто.
По-шосте, я занадто наївна. Вірю всім! А люди ж оманливі. А я готова будь-кому про себе все розповісти, якщо ця персона здаватиметься більш-менш нормальною, то я розкажу їй навіть те, де ми ховаємо ключ від дверей!
По-сьоме, я ніколи не закохувалася. А хотілося. Писала моя знайома авторка: «Я вже однією ногою ступила на сльозливу доріжку». От і я теж хочу! Я мрію закохатися! Щоб нарешті страждати не через дурниці, які видумала моя голівонька. Ну так, можливо, ота закоханість — теж трішки маячня. Але, на жаль, я не бачу гідного партнера в колі осіб, з якими спілкуюся. Та нема нормального хлопця в нашому Щасливому! Я ніколи не стану щасливою в тому проклятому Щасливому!
По-восьме, я занадто мрійлива. Забуваю про реальний світ. Казала мама, що я літаю в хмарах. Зрештою, ненька має рацію. Я чомусь змальовую ідеальне жиьья
По-дев’яте, в мене вже сумніви з’явилися... Навіщо я це пишу? Д-а-р-е-м-н-о! Певно, я зовсім не особлива. Я — ніхто! І чому лишень ще живу? Мені інколи хочеться померти. Зникнути з цього світу! Я ненавиджу себе! І маю багато причин, щоб це робити. Я настільки нерозумна, що кричу на батьків. Т-а-ак! Я справді підвищую голос на тата і маму. Хочеться уникнути цього. Я люблю їх, але деколи не можу стримати своїх дурних емоцій. Інколи думаю, що божевільна. Ну не може адекватна людина влаштовувати таких «концертів» перед рідними. Мене дратує все на світі. Я занадто песимістична!»
«Дідько-о-о, навіщо я це писала?» — перепитала в себе. Адже ще більше рознервувалася. І знову переконалася, що ти — сіра мишка. Нічим не примітна дівчинка. Тоді згорнула нотатки з робочого стола...
Поки що в країні знову ввели карантин до двадцять четвертого січня. І ти думала, що зможеш хоч трішки покращити знання з історії України. Але зрозуміла, що потрібно працювати, а не лишень розгортати книжку. З’являлися сумніви, що не складеш цей іспит.
Різдвяні свята завершилося. Зима затягнулася. Оті сніжинки не приносили жодної радості.
Ти чекала весни. Тебе переслідувало дивне відчуття. Мріяла, гадала, знала, що цей рік стане доленосним в твоєму житті.
«Лише закінчу школу — і все буде неймовірно», — саме цьому ти наслідувала.
Ти цього разу навіть не сперечалася, що хочеш залишитися вдома. Хоч майже завжди виникали схожі конфлікти. Вирішила не кричати, нікого не тривожити, бо ж знала, що все одно нічого не зміниться. «Побережу трішки нервові клітини і собі, і рідним», — подумала. Але святкувати Новий рік не було дуже з ким. Всі вже давним-давно розділилася на групки. І ти не належала до жодної з них... Якщо ще декілька років тому тебе кликати до себе «друзі», то цього разу жодних запрошень не було. Ти й подумала та вирішила, що це на краще. «Таки потрібно проводити час з рідними», — зробила висновок. Згадала дідуся. А він так швидко пішов з життя, йому було лишень шістдесят шість. «Погубили його шкідливі звички», — говорила бабуся, яка справді мала рацію. Дідусь часто тобі снився. А ти завжди шкодувала, що навіть не попрощалася з ним, не пішла на похорон. З однієї сторони, боялася, тобі ж було лише одинадцять. Адже це досить лячно, а ти ніколи не була присутня на таких подіях. Однак, з іншої сторони, саме тоді в тебе була ото безглузда та надто дитяча прив’язаність до Ростика. Не хотілося пропускати жодного дня, аби ще більше побути з хлопцем. Насолодитися часом, проведеним разом. «Чому я така дурненька?» — перепитувала себе. З того моменту ти зрозуміла, що життя реально смугасте, і не може бути занадто багато білого. Пам’ятала, що тоді якраз поїхала на олімпіаду, отримала заслужене третє місце, в школі все було надзвичайно добре. Однак увечері наступного дня помер дідусь. Тому тепер, коли все було чудово, насторожувалася. Боялася, що може трапитися щось нещадне. Перевернути життя догори ногами.
Різдвяні свята минали теж досить спокійно. Сімейна атмосфера панувала в будинку. Ти знала, що колись точно сумуватимеш за цими часами, але зараз не хотілося цим насолоджуватися.
Ще й новий рік розпочався не надто добре. Так трапилося, що ти пересварилася з деякими авторками в Інтернеті. Було образливо. Якщо подумати, ти нічого протизаконного не зробила. Висказалася лише трохи. А люди все одно роздмухали з мухи слона. Так завжди. Хоч ти ховалася під картинкою, однак боялася виговоритися... Написати все, що думаєш. «Ото дурна звичка, — все зітхала ти, — ніби мене через це засудять».
Зацікавленість у психології ніяк не зникала. Навпаки, збільшувалася. Одного дня гортала новини та побачила ще одне досить креативне завдання. Потрібно було написати те, чим ти особлива. «Як круто-о-о! Зараз же займуся цим», — подумала ти, запарила чашку зеленого чаю та сіла писати.
«Чим я особлива? Або, якщо точніше, чим відрізняюся від інших однолітків.
Ну, по-перше, я ненавиджу дивитися фільми та серіали. Це досить вагомий факт. За шістнадцять років подивилася близько десяти, адже всі дуже рекомендували переглянути деякі. Я належу до маленької частини людей, як іжолного разу не дивились «Гаррі Поттера», «Гри Престолів» та інших популярних екранізацій.
По-друге, я обожнюю українську мову. Поки люди переходять на російську, я хочу поширювати свою рідну. Пишу та читаю українською, не хочу перекладати своїх уривків на чужу мову, бо вважаю, що це зрада. Варто сказати, що є люди, які мене в цьому підтримують. А це чудово. Ну так, нас мало. Але якщо ми це не зробимо, то хто тоді? Тому тепер я перейшла на пісні українських виконавців. Чесно сказати, то я шокована. Подумати не могла, що настільки неймовірні пісні співають моєю рідною мовою. Страшенно шкодую, що до того часу в моєму плейлисті були творіння російських співаків. Я не кажу, що вони дуже погані, але деякі сенсу жодного не несуть в собі! І радію, що тепер не слухаю тієї маячні. Звісно, я не відкидаю думки, що російськомовні люди можуть ще більше любити Україну, ніж ті, що говорять державною мовою. Ні! Це суто моя точка зору. І я знаю, що, можливо, зовсім не маю рації. Але я зараз не планую змінювати своєї думки.
По-третє, я пишу! Та-а-ак, саме це робить мене особливою. Не так багато підлітків займаються цією справою, бо, якщо взяти до уваги моїх однокласників, то для них важливішим є добряче погуляти, напитись алкоголю. А я хочу, аби люди змінювалися. Займалися спортом, менше часу проводили в гаджетах.
По-четверте, я сама змогла схуднути. ЗМОГЛА ВЗЯТИ СЕБЕ В РУКИ! А це не менш важливо. Я таки зрозуміла, що маю силу волі. Якщо є мотивація, є до чого й куди рости, то немає причин зупинятися посеред дороги та здаватися.
По-п’яте, я тиха, скромна та пунктуальна. І вважаю, що це перші дві звички досить погані. А чому? Кажуть же, що хлопці саме таких люблять. Але я гадаю, що це брехня. Тільки подивитися на дівчат мого класу. Майже всі вже були у відносинах з хлопцями. Мої однокласниці досить галасливі та запальні. Знають, чого хочуть. А я не така. І це п-о-г-а-н-о! Хіба добре те, що я ніколи нікуди не спізнююся.
По-п’яте, я не вживаю нецензурних слів. Т-е-п-е-р! Хоча колись це робила. Я реально думала, що це круто. Ото дуриндою була... Але найголовніше, що дівчата, яких я знаю, матюкаються. І нічого. Їх всі люблять та поважають. А мене ніхто.
По-шосте, я занадто наївна. Вірю всім! А люди ж оманливі. А я готова будь-кому про себе все розповісти, якщо ця персона здаватиметься більш-менш нормальною, то я розкажу їй навіть те, де ми ховаємо ключ від дверей!
По-сьоме, я ніколи не закохувалася. А хотілося. Писала моя знайома авторка: «Я вже однією ногою ступила на сльозливу доріжку». От і я теж хочу! Я мрію закохатися! Щоб нарешті страждати не через дурниці, які видумала моя голівонька. Ну так, можливо, ота закоханість — теж трішки маячня. Але, на жаль, я не бачу гідного партнера в колі осіб, з якими спілкуюся. Та нема нормального хлопця в нашому Щасливому! Я ніколи не стану щасливою в тому проклятому Щасливому!
По-восьме, я занадто мрійлива. Забуваю про реальний світ. Казала мама, що я літаю в хмарах. Зрештою, ненька має рацію. Я чомусь змальовую ідеальне жиьья
По-дев’яте, в мене вже сумніви з’явилися... Навіщо я це пишу? Д-а-р-е-м-н-о! Певно, я зовсім не особлива. Я — ніхто! І чому лишень ще живу? Мені інколи хочеться померти. Зникнути з цього світу! Я ненавиджу себе! І маю багато причин, щоб це робити. Я настільки нерозумна, що кричу на батьків. Т-а-ак! Я справді підвищую голос на тата і маму. Хочеться уникнути цього. Я люблю їх, але деколи не можу стримати своїх дурних емоцій. Інколи думаю, що божевільна. Ну не може адекватна людина влаштовувати таких «концертів» перед рідними. Мене дратує все на світі. Я занадто песимістична!»
«Дідько-о-о, навіщо я це писала?» — перепитала в себе. Адже ще більше рознервувалася. І знову переконалася, що ти — сіра мишка. Нічим не примітна дівчинка. Тоді згорнула нотатки з робочого стола...
Поки що в країні знову ввели карантин до двадцять четвертого січня. І ти думала, що зможеш хоч трішки покращити знання з історії України. Але зрозуміла, що потрібно працювати, а не лишень розгортати книжку. З’являлися сумніви, що не складеш цей іспит.
Різдвяні свята завершилося. Зима затягнулася. Оті сніжинки не приносили жодної радості.
Ти чекала весни. Тебе переслідувало дивне відчуття. Мріяла, гадала, знала, що цей рік стане доленосним в твоєму житті.
«Лише закінчу школу — і все буде неймовірно», — саме цьому ти наслідувала.
Коментарі