Одинадцятий клас. «Лишень вчора переступала через «Букварик», а сьогодні вже випускниця», — ледь не плакала ти. Хотілось винайти машину часу чи інший пристрій, який допоміг би повернутися в минуле. Знову бігати з дітьми, не боятись сказати якусь дурницю та кричати на весь голос про те, який класний світ.

Вісім років тому... Третій клас. Нова школа, нові люди. Зовсім інше оточення навколо. Всі ремонти тепер позаду, тому за декілька днів ви успішно перевезли всі речі та переїхали нарешті в Щасливе. Перше вересня, а ти нікого не знаєш. Святкова лінійка, багато дітей. Це занадто дивно бачити таку величезну кількість людей. В бабусиному селі школа була величезною. Зате учнів було мало, близько п’ятдесяти. Тобі страшно, адже все чуже. Боїшся щось не те сказати. Але знайомишся з деякими дівчатками. Добре, що вони виявляють ініціативу. А то для тебе це досить важко. Хлопців взагалі оминаєш десятою дорогою. Ти вже не та сильна Діана, яка була колись. Звідкись з’явився страх, боязнь того, що тепер тебе ‘засміють. Але ж в Яблуневому такого не було! Гірко всміхаєшся, коли згадуєш, що змогла там у школі побитися з хлопцем. Згодом ваші мами ще й сварилися. «Але що поганого в тому, що моя донечка побила вашого сина? Вона молодець, а от він — слабак!» — пояснювала твоя ненька.  А тут... Тут ти чужа, немов з іншої планети,  кожен тебе розглядає. А це не надто неприємно. А косі погляди в твою сторону! Навіть  вирази обличчя  нових однокласників їх видають,  здавалось, що вони кричать: «Тікай звідси, Діано, тобі тут не раді!».  Однак не лише ти нова учениця в класі, ще є хлопчик — Іван. Для нього все теж в новинку. А він чорнявий, невеличкий, насторожило оглядаєш його. Бачиш, що новий однокласник вже знайшов спільну мову з іншими, влився а середовище.  Для тебе дивно, що вас аж двадцять в класі. В Яблуневому було шість, а тут втричі більше! «Як вчителька встигатиме всіх нас опитати за один урок?» — тепер тебе тривожило лише це. Ти вирішила, що час лікує. «Більше не буду плакати за бабусею, зовсім скоро все налагодиться!» — голосила сама собі. Але час летів невпинно. Говорять, що до всього людина звикає. Так і трапилося. За декілька місяців ти вже не відчувала себе білою вороною. Змогла хоч декілька відсотків стати частиною їхнього колективу. Проте при розмові з протилежною статтю ще виникали деякі труднощі. Ти думала, що вони в майбутньому зникнуть, але сильно помилялася...

Ще звечора акуратно випрасувана вишита сорочка та фіолетова спідничка лежали на дивані.  Одразу внизу — взуття, новенькі білі кросівки. «Чорт!» — ледь не заплакали ти. І це відбувалося завжди, коли згадувала про свій ріст. Чому всі дівчатка могли носити туфельки на високих підборах, а ти — ні? Це не було надто глобальною проблемою, однак ти цього не могла усвідомити. «Метр сімдесят п’ять, дідько!» — такою була твоя відповідь на те, коли запитували про ріст. А в класі всі хлопці низькі — це ж справжнє покарання!  «А я знайшла ще вищого за себе, і тобі теж пощастить», — постійно переконувала ненька. Але в твоєму оточенні таких не було. Пудрово-білі босоніжки були заховані в картонній коробці. Ти ще й до цього часу шкодувала, що матуся викинула стільки грошей, заплативши за них. Вони гарні! Як у моделей! Однак ти взувала їх лише один раз в житті — на весілля до троюрідною сестри, яке було ще два роки тому. «Марна витрата грошей», — саме так ти відзивалася про них.  Ти прокинулась дуже рано, усю ніч не могла заснути, крутилась то вправо, то вліво. Проте це було передбачувано. Хвилювання перед такою подією не оминути, а для тебе тим паче.  Як це буде? Ви не бачились з однокласниками більше, ніж шість місяців. Бісів карантин! Розпочався занадто раптово, всі думали, що місяць-два і все! Але ж ні! З березня — до вересня ти сиділа вдома. Жодних друзів, прогулянок, поїздок. Тотальний карантин. Він вніс корективи в життя багатьох з вас. Ти виходила з дому лише до репетитора або до магазину, тобто лише декілька разів в тиждень. Однак тобі це було вигідно, адже спілкування — це важко. «Як батько боїшся всіх!» — казала бабуся, коли ти відмовлялася йти в гості до тітки.  За всі роки навчання в школі в тебе не було потреби для додаткових занять. Але ж зовсім скоро ЗНО. Тому вирішила, що варто трішки покращити знання.  Новина, що можна повернутись до нормального життя хоч на декілька відсотків не могла не тішити. Але ж статистика вірусу хоч і знизилася, проте не зникала. «Значить, ще довго маска буде елементом мого образу», — зауважила ти. За останній рік людське життя кардинально змінилось. Якби тобі хтось розповів, що доведеться купувати одяг та інші речі онлайн, сидіти вдома та боятись виходити на вулицю, ти б розсміялась. Подумала, що це жарт. От така сувора реальність...

Сьогодні надворі досить прохолодно, та це й на краще. Спочатку треба підготувати тебе та випровадити до школи. А тоді матуся візьметься за сестру. Снідаєш, чистиш зуби та біжиш заплітатись. Тетянка вже чекає. Тепер вона — твій постійний перукар. Якщо їй це досить добре виходить, то чому б не допомогти любій сестрі? Тим паче, що ти ж максимум можеш заплести собі хвостик чи гульку. А коли сестра береться за цю справу, то результат радує вас обох.  А потім розглядаєш себе  в дзеркалі. «Ні, ну точно змінилась. І внутрішньо, і зовнішньо. Але чи помітять вони це?» — мільйонний раз перепитувала себе. У лютому тато купив нові ваги — і ти злякалась, побачивши там цифру «81». Проте цього варто було очікувати. Однак ти не плакала, а швидко взяла себе в руки. Сама розуміла причини. Тим паче, ти ще з сьомого класу старалась схуднути, менше їсти. Одним із наслідків такої ваги був твій зріст, який за два роки збільшився більше, ніж на двадцять сантиметрів. Люди повірити не могли, що таке можливо.  Вперше в житті почала бігати. Полюбила спорт! Жир не квапився танути, але з часом зайві кілограми зникали. І це не магія. Це не диво-марафони, які допомагали схуднути багатьом. Хоча ти розуміла, що половина з них — не стануть в нагоді. Адже в Інтернеті стільки фейкової інформації, тому аби знайти щось дієве та корисне, потрібно добряче напружитись та перелистати десятки сайтів. Але це була невелика перемога для тебе. Менше, ніж за пів року на вагах побачила «70». Ну й це теж немало... Та тепер ти виглядала набагато краще.  Перед тим як взути білі кросівки ще раз шкодуєш, що така висока. «Скоро головою небо будеш підпирати» — інколи говорити знайомі.  Знову нарікаєш на те, чому твій тато такий височезний. «Хіба не можна бути трішки нижчим?» — запитуєш його, та розумієш, що він у тому не винен. Це все — генетика. 

Телефонує  Кіра — пора виходити. Почали спілкуватися ви з нею ще в третьому класі. Здавалось, що тоді в тебе зовсім не було вибору з ким дружити. А вона жила на сусідній вулиці, тому ти ходила разом з нею додому. Самій важко було дістатися, адже місцевості нової не знала. Щасливе не було якимось надто великий, однак після Яблуневого здавалось невеличким містечком. Захопивши букет квітів та маленький чорний рюкзак, в який заледве помістились кілька  зошитів та ручка, прощаєшся з батьками. Махаєш рукою та зачиняєш хвіртку.  Обіймаєтесь з подругою та прямуєте до школи.

— Що ж це буде, Діанко? Я так боюсь, — важко зітхає брюнетка, а ти не можеш не погодитися. Адже страх вже починає сковувати твоє тіло. 

— І не кажи... Може, вернемось у дитячий садок? — пробуєш трішки розвеселити і себе, і подругу, — тим паче, мені було б цікаво там побувати. Адже я все дитинство бігала з дітьми, тепер гадки не маю, як там все облаштовувано. А ще було б непогано поспати в обідній час. — Ех, мріяти не шкідливо. Удачі нам у цьому навчальному році!  Знервовано ковтаєш слину, заходиш у шкільне подвір'я, ще мить — і ви всі зустрінетесь. Ще мить — і ти поглянеш у вічі тим, які завдали болю. Тим, які перевернули твоє життя. Тим, через яких ти засумнівалися в собі.

А в класі вже панує своя атмосфера. Віка з Ніною накручують волосся, Олеся розмовляє з класним керівником. Вітаєтесь з учителькою, а тоді обіймаєтесь з дівчатками «Скільки ж фальші!» — кричить внутрішній голос. Оце їхнє «Діано, я так сумувала» і награна усмішка дратують тебе. Ну не можна так! Якщо чесно, то тебе бісить все, що пов’язане з однокласниками...

Однак відчуваєш, що будеш сумувати за роками, проведеними поруч з цими людьми, за їхніми фейковими почуттями. Але за такий довгий проміжок часу ти не змогла стати частиною їхньої компанії. Здається, що навчаєшся з ними ще з класу третього, але все одно це не те. Однокласники швидше прийняли до себе тих, які прийшли в п’ятому та десятому класах. А ти досі не розумієш, чому від спілкування з ними тебе кидає в жар. Звісно, що не завжди. Інколи тобі досить комфортно знаходитися в одному приміщенні з ними. Але таке буває вкрай рідко.  До класу влітає захекана Катя, яка одразу біжить до тебе. 

  — А-а-а-а, Діанко, як я сумувала! Цей навчальний рік нам точно запам'ятається! Адже обіцяю, що буду надокучати тобі «по повній програмі». — заявляє брюнетка, стискаючи в руках букет квітів.

  — А це, мабуть, для нашого улюбленого фізика? — цікавишся в неї, а тоді обоє заливаєтеся дзвінким сміхом.

  — Ображаєш, подруго! Це для Андрія Андрійовича, — далі продовжує жартувати Катя. Ви обоє «обожнюєте» фізику, а особливо тоді, коли вчительки викликає до дошки, аби розв’язати задачу. У той момент потрібно добряче напружитись, щоб все правильно розв’язати. От Андрійович навчає вас гри у волейбол. Бо нічим іншим ви не займайтеся на уроках фізичної культури.

  — Справді? — з сарказмом перепитуєш, — от він іде — це твій шанс, не втрать його!  — Діано, куда спішити? Здається, дарувати подарунки повинні аж після закінчення святкової лінійки, тому почекай ще. Залишилось зовсім трішки. 

Катя перейшла до вашої школи минулого року. Така непримітна дівчинка, схожа на сіру мишку,  одягається так, немов з минулого століття, але встигла влитися у вашу з Кірою компанію. Хоча ви обоє прийняли таке рішення. Отже, тепер у вас тріо. Але ти вже давно зрозуміла, що ніхто з цих двоє не є справжньою подругою. Весною в Каті було день народження, вона святкувала з величезною кількістю людей, включаючи Кіру. Тебе ж ніхто не кликав. А навіщо? Якщо ти й так змовчиш і все... До класу заходить Наталя — дівчинка, яка зациклена на тому, щоб бути у всьому першою. Людина, яка дратує тебе і своєю присутністю, і своїм писклявим голосом, і манерою поведінки. З’явилась у вашому класі ще минулого року. «Чому вона не пішла після дев’ятого? Чому перейшла до нас?» — запитувала завжди ти в подруг, однак їх це не дуже хвилювало. Більшість гадає, що вона занадто розумна. Але ти вже давно усвідомила, що секрет криється в тому, шо дівчина навчається наперед. Якщо ви лишень в середу повинні почати нову тему, то вона вже у вівторок ввечері все перечитує. Як не дивно, проте це працює, і навіть з багатьма уроками. Твої знайомі ніколи б не сказали, що ти лінива, але, на жаль, в тебе ніколи не виникало бажання скористатися методом однокласниці. А ще не хотілось бути вискочкою.  Згодом до класу приходять хлопці, які навіть обіймаються з тобою. Всередині радієш.  Надуваєте блакитні та жовті шарики та розділяєте подарунки першокласникам між усіма. Розписуєте, хто якому вчителю буде дарувати квіти, аби уникнути проблем.  Розпочинається святкова лінійка, а для вас вона — остання. Тебе огортає сум. Коли Кіру, Наталю та Катю нагороджують грамотами за успішне навчання в десятому класі, хочеться плакати, кричати та сміятись у істериці. «Ну, звісно, в мене ж немає ні мами, яка працювала б вчителем, ні тітки», — заспокоюєш себе.  А тоді берете за ручки першокласників та ведете до школи, яку називають «Бам». Ти вибираєш собі дівчинку Юлю. Чимось нагадує тобі себе. Така тихенько та спокійна, не скаже зайвого слова.  Згодом фотографуєтесь з батьками та вчителями. Тоді уроки... Настільки нудні, що зникає бажання відвідувати школу. «Ну, звісно, вони хочуть все наздогнати, тому навіть першому вересня ми вчимось!» — досі не могла зупинитися ти.  Додому повертаєшся без настрою. Стараєшся не показувати цього, аби батьки не розпитували. Тобі образливо, що більша половина класу пішла святкувати, а тебе ніхто не покликав. «Ех, хоча б запропонували, я б і так не пішла», — думала ти.

  Поки ще тепло, вирішуєш одягати спідничку. Навіть не тому, щоб показати свою жіночність, а щоб поекспериментувати зі стилем. Шорти, джинси та спортивні штани стали банальністю. Вже надто сильно надокучають. Хочеться чогось нового, яскравого, аби виділятися з-поміж всіх.

Незабаром у тебе день народження. «Невже шістнадцять?» — перепитуєш себе. Робиш висновок, що вже доросла. Мама благає тебе запросити подруг додому або поїхати в кафе. Однак ти відмовляєшся. «А навіщо? В мене немає бажання», — говориш їй. І так вже другий рік поспіль. Минулого року був ювілей — п’ятнадцять років. Але ти нікуди не їхала. «З ким святкувати? Поряд немає хороших людей», — розповіла батькам. Після того починався скандал. «Всі в тебе погані,  одна ти така хороша та гарна», — такий висновок робила ненька. Ти ж розуміла, що це не так. Можливо, з їхньої сторони так і здається. Однак ти зовсім про таке не думала. День за днем все складніше було знаходити спільну мову з татом. Своїми жартами він хотів «загартувати» твою психіку. Думав, що таким чином станеш сильнішою. Але ти програвала, сприймаючи все занадто серйозно. Усвідомлення того, що чоловік не хоче тебе образити приходило тоді, коли виплакувала всі сльози.