Розділ 9
А ти, мабуть, вперше так сильно чекала на початок зими. «Ех-х, щось пішло не так», — подумала, коли не побачила за вікном білого скатертини першого грудня. «А тобі потрібно було вказувати, яку пору ти хочеш: справжню чи лише календарну», — якось мовила мама. А вона ж мала рацію. Снігу ще довго не було, хоч синоптики вселяли надію, що він точно буде.
А ти ж не просто так марила зимою. Все-таки вкотре переконалась, що нічого безпричинно не буває. Якби ти люди не говорили, що все в світі відбувається просто так, то це все одно брехня. «Не буває такого!» — горланив внутрішній голос.
Саме першого грудня ти хотіла опублікувати свою книжку на новорічну тематику на тій же літературній платформі, де й була розміщена твоя дебютна робота. Ще з жовтня писала історію двох закоханих. Проте тебе найбільше дратувала одна річ. Так трапилося, що, пишучи нову книгу, ти постійно уявляєш себе на місці головної героїні. А всі твої роботи — немов версії твого щасливого майбутнього. Придумувала лише те, що було пов’язане з твоїми захопленням, а події відбувалися тільки в тих містах, котрі бажала відвідати. Це ніби й чудово, адже багато письменників наділяють своїх героїв власними вподобаннями. Але в тебе цього було забагато! Навіть персонажі в книгах виходили схожими та одноманітними. «Якось неправильно, так ніхто не робить», — розмірковувала часто, однак не розуміла, як цього уникнути.
Так от, ти гадала, що ця новенька книжечка точно принесе успіх. Вже лічила, скільки вподобань та позитивних відгуків будеш мати.
Але не все так було добре, хоч ти й сподівалась. У тебе з’явилась якась залежність, хотілося б перестати робити це, але, на жаль, не вийшло. Тому ледь не щохвилини оновляла стрічку новин та перевіряла статистику, аби дізнатись, чи не збільшились перегляди та коментарі в книги, однак нічого не змінювалося. Тебе це дратувало. Почала запрошувати різних читачів та авторів до прочитання. І пошкодувала... Стільки критики ти ще не отримувала! Тоді хотілось плакати та кричати. Тебе, звісно ж, заспокоювали оті інтернет-подруги, проте все одно було занадто сумно. Виникало бажання покинути хобі взагалі. Перестати писати зовсім. Назавжди. Навіть те, що ти нещодавно розпочала навіть віршувати, ніяк не тішило. Тому прийняла одне важливе рішення: зробити перерву. Або писати, але не публікувати написане, залишати в нотатках телефону.
Мама помітила зміни в твоєму настрої. Не можна говорити, що ти була дуже веселою, але з часом почала ще більше сумувати. І не завжди через якусь вагому причину. Ну, справді, люди правду пишуть та розповідають. Все-таки всі проблеми починаються з голови, з власних думок. так і в багатьох. «І як боротися з цим?» — неодноразово запитувала в себе. Але відповіді було ніде взяти. «Голівонько моя, почни нарешті позитивно мислити!» — благала ти.
Аби хоч трішки тебе розвеселити та підбадьорити ненька знайшла дивний рецепт салату. Здавалось, що такі інгродієнти не можна разом навіть різати, не те, що змішувати в одній посудині. Але результат вразив, адже справді було смачно. «Так само з людьми», — нарешті осяйнула тебе думка. Якщо подумати, то в одній компанії досить часто різні люди, з різними поглядами на життя, різними вподобання та різними характерами. Але їх щось об’єднує, якась спільна жага до оміряної перемоги. Вони всі мають одну мету, до якої прямують все життя. Навіть оті авторки, з якими спілкувалась в Інтернеті, мали зовсім іншу манеру спілкування, інше бачення, але всіх вас об’єднувала любов до книг, до читання.
Ти полегшено видихнула, коли завершився перший семестр. А до іспитів залишилось менше часу. І вкотре переконалась, що час летить невпинно. Цього року навчання тривало аж до тридцятого грудня. Це неабияк лякало. В останній день перед канікулами влаштували новорічне свято, на якому ти навіть виступала, та дискотеку. Але всі знали, чим таке закінчується. Те, що до школу принесуть вино та інші алкогольні напої знала. «Як без цього? Це ж для них найважливіше», — саме такої думки була про однокласників та деяких учнів вашої школи. Ти не могла зрозуміти їхнього нестримного потягу до алкоголю. Кожної п’ятниці вони святкували, десь гуляли, навіть коли був карантин, теж кудись їздили, не сиділи вдома, а пляшечка вина була обов’язковою. Звідки це знала? Як же без історій в Інстаграмі? Саме з них могла взнати багато цікавої інформації. З соціальних мереж дізнавалася в рази більше, ніж від спілкування з простими смертними. Тим паче, що для того, аби говорити з кимось, потрібно було мати однакові вподобання, аби були теми для розмов. А з своїми однолітками ти не мала про що розмовляти.
От і середа — таке довгоочікуване тридцяте грудня. Таня, твоя сестра, зранку намалювала тобі стрілки. Чомусь тепер почала називати її Тіною, а себе — Діною. А все було через те, що зовнішньо ви дуже схожі, немов близнючки, лише з чотирма роками різниці у віці. Саме сьогодні захотілося чогось нового. До школи ви з Кірою спізнилися. Ну й не біда. Спілкування з чорнявою тепер не приносило жодного задоволення. Нещодавно ви з нею та Катею чомусь посварилися. І стало нарешті відомо те, що дружбі прийшов кінець. «А це могло б статись набагато швидше», — думала ти. Тому й миритися не хотіла, тим паче, першою. «Скільки можна? Ти ж чхати хотіла на мене. А я зможу без тебе! Вже набридло ховатися в твоїй тіні. А мені теж важко! Я хочу спілкуватися з людьми! І не бути твоїм хвостиком, Кіро!» — записала ти це в нотатках. Аби пізніше надіслати її. Згадала третій клас. Тоді тебе назвали «хвостиком» Кіри. Ти ж ходила всюди за нею. Але тепер вирішила змінити хоч щось. Однак подумала змовчати та не надсилати дівчині цього меседжу. Тим більше, Катя, яка підтримувала з тобою хороші стосунки, запевнила не робити цього. Тому цей запис зберегла, залишила на пам’ять. Нотатки перетворились на твій особистий щоденник. А от перший запис:
«А ви коли-небудь вели особистий щоденник? Ех-х-х, мене це не оминуло, тому і я колись таке спробувала. Про нього дізналась з декількох американських фільмів, тому зрозуміла навіщо ця річ. Спочатку було трохи дивно записувати власні думки, а з часом це почала приносити насолоду. Мріяла все зберегти, та в майбутньому прочитати.
Після того, як одного разу отримала в подарунок від неньки великий блокнот, то написала у ньому ненависну думку щодо двох однокласниць, яких щиро недолюблювала, тоді й зрозуміла, що особистий щоденник – не моє. Адже моя улюблена молодша сестричка знайшла його та показала мамі.
Отже, перша спроба успішно провалилася. Бах, і все-е-е! Поразка!
Поглибившись в навчання, я повністю забула про все. Через рік-два, коли скачувала додаток на телефон, побачила рекламу такого собі «особистого щоденника». І мене знову затягнуло.
Телефон сестра без дозволу не брала, тому цього разу все було безпечніше. Придумала пароль, а згодом почала писати. Що там тільки не було! Я описувала свій день, починаючи від сніданку, закінчуючи вечірньою прогулянкою та думками перед сном. Я ненавиджу звертання «любий щоденнику», тому ніколи його не використовую. Якесь таке безглузде.
Я писала про кохання, таке дитяче, жалюгідне, плачевне. Якось у школі мала необережність показати «записник» своїй однокласниці. Ми ніколи з нею не були кращими подругами, лише інколи вітались, перекидаючись кількома фразами. Вона захотіла прочитати, а я ж, бляха муха, не можу сказати кляте «нІ». От і після цього вона дізналась про того, хто мені подобається. Вирішила підтримати. Тому згодом ми почали з нею краще товаришувати. Вона скачала собі теж такий щоденник, навіть дозволяла мені читати те, що записувала.
Уявіть, тепер ми кожен день в школі ділимось тим, що трапилося. Тепер ми разом страждаємо від невзаємного кохання та школи, яка бісить до чортиків, та будуємо плани на майбутнє, обговорюємо одяг, нові тренди. Навіть плануємо разом вступати до військового училища. А я й повірити не могла, що ми зможемо так здружитися. Адже мріяла про те, щоб вона була моєю товаришкою з тих пір, як тільки дівчина з’явилась у моїй школі, в п’ятому класі. Вона ночами писала до мене, що їй погано... Плакала, що хлопець її не кохає, а я старалась підбадьорити її. Говорила, що таких як він та навіть кращих у неї буде ще мільйон. І так сталось, наша «супер-пупер» дружба закінчилась. Зрештою, я одразу розуміла, що таке щастя тривати довго не буде. І я не буду на перших місцях у рейтингу однокласників «за популярністю». Через рік дівчина почала зустрічатися з старшокласником, а я так і залишилась на самоті. Вона почала перебирати хлопцями, немов шкарпетками, а я мріяти про солодкий перший поцілунок».
Чомусь полишити хобі не могла. Інколи аж руки чесались, аби написати якийсь невеличкий уривок. Бувало, приходила зі школи, не могла вчити уроків, бо так і хотілось записати якусь думку.
Так от, сьогодні перший урок сьогодні — історія України. Ти ненавидиш вчительку! Вона ж навмисне тобі занижує оцінки. Чомусь з всесвітньої завжди відмінно, а з іншої — постійно проблеми. Привітавшись з однокласниками, ви з Кірою сіли за парту. І тут вчителька заговорила, що не може сказати ваші бали за семестр, бо класний журнал у когось іншого. Але запам’ятала деякі. «Ой-й, а в тебе, Анабель, дев’ять», — якось так потягнула жінка, аби викликати якийсь сум та співчуття, однак ти ж відчула байдужість в її тоні, що й ще більше роздратувала тебе. Ця вчителька ще з п’ятого класі не могла запам’ятати твого імені. Лише в десятому класі вивчила твоє прізвище. Чомусь через оцю її байдужість у тебе зникало будь-яке бажання вивчати історію України. Завжди були з’являлись якісь проблеми в кінці семестру. Потрібно то одну тему доздати, то іншу взагалі перездати. А от твої однокласники обожнювали цю вчительку. Ну, звісно, вона була дещо прикольна. Вчителька настільки круто спілкувалась з деякими однокласниками, що тобі ставало гірко на душі. Хотілось чомусь виправдати її вчинки, але не виходило.
А ти ж не просто так марила зимою. Все-таки вкотре переконалась, що нічого безпричинно не буває. Якби ти люди не говорили, що все в світі відбувається просто так, то це все одно брехня. «Не буває такого!» — горланив внутрішній голос.
Саме першого грудня ти хотіла опублікувати свою книжку на новорічну тематику на тій же літературній платформі, де й була розміщена твоя дебютна робота. Ще з жовтня писала історію двох закоханих. Проте тебе найбільше дратувала одна річ. Так трапилося, що, пишучи нову книгу, ти постійно уявляєш себе на місці головної героїні. А всі твої роботи — немов версії твого щасливого майбутнього. Придумувала лише те, що було пов’язане з твоїми захопленням, а події відбувалися тільки в тих містах, котрі бажала відвідати. Це ніби й чудово, адже багато письменників наділяють своїх героїв власними вподобаннями. Але в тебе цього було забагато! Навіть персонажі в книгах виходили схожими та одноманітними. «Якось неправильно, так ніхто не робить», — розмірковувала часто, однак не розуміла, як цього уникнути.
Так от, ти гадала, що ця новенька книжечка точно принесе успіх. Вже лічила, скільки вподобань та позитивних відгуків будеш мати.
Але не все так було добре, хоч ти й сподівалась. У тебе з’явилась якась залежність, хотілося б перестати робити це, але, на жаль, не вийшло. Тому ледь не щохвилини оновляла стрічку новин та перевіряла статистику, аби дізнатись, чи не збільшились перегляди та коментарі в книги, однак нічого не змінювалося. Тебе це дратувало. Почала запрошувати різних читачів та авторів до прочитання. І пошкодувала... Стільки критики ти ще не отримувала! Тоді хотілось плакати та кричати. Тебе, звісно ж, заспокоювали оті інтернет-подруги, проте все одно було занадто сумно. Виникало бажання покинути хобі взагалі. Перестати писати зовсім. Назавжди. Навіть те, що ти нещодавно розпочала навіть віршувати, ніяк не тішило. Тому прийняла одне важливе рішення: зробити перерву. Або писати, але не публікувати написане, залишати в нотатках телефону.
Мама помітила зміни в твоєму настрої. Не можна говорити, що ти була дуже веселою, але з часом почала ще більше сумувати. І не завжди через якусь вагому причину. Ну, справді, люди правду пишуть та розповідають. Все-таки всі проблеми починаються з голови, з власних думок. так і в багатьох. «І як боротися з цим?» — неодноразово запитувала в себе. Але відповіді було ніде взяти. «Голівонько моя, почни нарешті позитивно мислити!» — благала ти.
Аби хоч трішки тебе розвеселити та підбадьорити ненька знайшла дивний рецепт салату. Здавалось, що такі інгродієнти не можна разом навіть різати, не те, що змішувати в одній посудині. Але результат вразив, адже справді було смачно. «Так само з людьми», — нарешті осяйнула тебе думка. Якщо подумати, то в одній компанії досить часто різні люди, з різними поглядами на життя, різними вподобання та різними характерами. Але їх щось об’єднує, якась спільна жага до оміряної перемоги. Вони всі мають одну мету, до якої прямують все життя. Навіть оті авторки, з якими спілкувалась в Інтернеті, мали зовсім іншу манеру спілкування, інше бачення, але всіх вас об’єднувала любов до книг, до читання.
Ти полегшено видихнула, коли завершився перший семестр. А до іспитів залишилось менше часу. І вкотре переконалась, що час летить невпинно. Цього року навчання тривало аж до тридцятого грудня. Це неабияк лякало. В останній день перед канікулами влаштували новорічне свято, на якому ти навіть виступала, та дискотеку. Але всі знали, чим таке закінчується. Те, що до школу принесуть вино та інші алкогольні напої знала. «Як без цього? Це ж для них найважливіше», — саме такої думки була про однокласників та деяких учнів вашої школи. Ти не могла зрозуміти їхнього нестримного потягу до алкоголю. Кожної п’ятниці вони святкували, десь гуляли, навіть коли був карантин, теж кудись їздили, не сиділи вдома, а пляшечка вина була обов’язковою. Звідки це знала? Як же без історій в Інстаграмі? Саме з них могла взнати багато цікавої інформації. З соціальних мереж дізнавалася в рази більше, ніж від спілкування з простими смертними. Тим паче, що для того, аби говорити з кимось, потрібно було мати однакові вподобання, аби були теми для розмов. А з своїми однолітками ти не мала про що розмовляти.
От і середа — таке довгоочікуване тридцяте грудня. Таня, твоя сестра, зранку намалювала тобі стрілки. Чомусь тепер почала називати її Тіною, а себе — Діною. А все було через те, що зовнішньо ви дуже схожі, немов близнючки, лише з чотирма роками різниці у віці. Саме сьогодні захотілося чогось нового. До школи ви з Кірою спізнилися. Ну й не біда. Спілкування з чорнявою тепер не приносило жодного задоволення. Нещодавно ви з нею та Катею чомусь посварилися. І стало нарешті відомо те, що дружбі прийшов кінець. «А це могло б статись набагато швидше», — думала ти. Тому й миритися не хотіла, тим паче, першою. «Скільки можна? Ти ж чхати хотіла на мене. А я зможу без тебе! Вже набридло ховатися в твоїй тіні. А мені теж важко! Я хочу спілкуватися з людьми! І не бути твоїм хвостиком, Кіро!» — записала ти це в нотатках. Аби пізніше надіслати її. Згадала третій клас. Тоді тебе назвали «хвостиком» Кіри. Ти ж ходила всюди за нею. Але тепер вирішила змінити хоч щось. Однак подумала змовчати та не надсилати дівчині цього меседжу. Тим більше, Катя, яка підтримувала з тобою хороші стосунки, запевнила не робити цього. Тому цей запис зберегла, залишила на пам’ять. Нотатки перетворились на твій особистий щоденник. А от перший запис:
«А ви коли-небудь вели особистий щоденник? Ех-х-х, мене це не оминуло, тому і я колись таке спробувала. Про нього дізналась з декількох американських фільмів, тому зрозуміла навіщо ця річ. Спочатку було трохи дивно записувати власні думки, а з часом це почала приносити насолоду. Мріяла все зберегти, та в майбутньому прочитати.
Після того, як одного разу отримала в подарунок від неньки великий блокнот, то написала у ньому ненависну думку щодо двох однокласниць, яких щиро недолюблювала, тоді й зрозуміла, що особистий щоденник – не моє. Адже моя улюблена молодша сестричка знайшла його та показала мамі.
Отже, перша спроба успішно провалилася. Бах, і все-е-е! Поразка!
Поглибившись в навчання, я повністю забула про все. Через рік-два, коли скачувала додаток на телефон, побачила рекламу такого собі «особистого щоденника». І мене знову затягнуло.
Телефон сестра без дозволу не брала, тому цього разу все було безпечніше. Придумала пароль, а згодом почала писати. Що там тільки не було! Я описувала свій день, починаючи від сніданку, закінчуючи вечірньою прогулянкою та думками перед сном. Я ненавиджу звертання «любий щоденнику», тому ніколи його не використовую. Якесь таке безглузде.
Я писала про кохання, таке дитяче, жалюгідне, плачевне. Якось у школі мала необережність показати «записник» своїй однокласниці. Ми ніколи з нею не були кращими подругами, лише інколи вітались, перекидаючись кількома фразами. Вона захотіла прочитати, а я ж, бляха муха, не можу сказати кляте «нІ». От і після цього вона дізналась про того, хто мені подобається. Вирішила підтримати. Тому згодом ми почали з нею краще товаришувати. Вона скачала собі теж такий щоденник, навіть дозволяла мені читати те, що записувала.
Уявіть, тепер ми кожен день в школі ділимось тим, що трапилося. Тепер ми разом страждаємо від невзаємного кохання та школи, яка бісить до чортиків, та будуємо плани на майбутнє, обговорюємо одяг, нові тренди. Навіть плануємо разом вступати до військового училища. А я й повірити не могла, що ми зможемо так здружитися. Адже мріяла про те, щоб вона була моєю товаришкою з тих пір, як тільки дівчина з’явилась у моїй школі, в п’ятому класі. Вона ночами писала до мене, що їй погано... Плакала, що хлопець її не кохає, а я старалась підбадьорити її. Говорила, що таких як він та навіть кращих у неї буде ще мільйон. І так сталось, наша «супер-пупер» дружба закінчилась. Зрештою, я одразу розуміла, що таке щастя тривати довго не буде. І я не буду на перших місцях у рейтингу однокласників «за популярністю». Через рік дівчина почала зустрічатися з старшокласником, а я так і залишилась на самоті. Вона почала перебирати хлопцями, немов шкарпетками, а я мріяти про солодкий перший поцілунок».
Чомусь полишити хобі не могла. Інколи аж руки чесались, аби написати якийсь невеличкий уривок. Бувало, приходила зі школи, не могла вчити уроків, бо так і хотілось записати якусь думку.
Так от, сьогодні перший урок сьогодні — історія України. Ти ненавидиш вчительку! Вона ж навмисне тобі занижує оцінки. Чомусь з всесвітньої завжди відмінно, а з іншої — постійно проблеми. Привітавшись з однокласниками, ви з Кірою сіли за парту. І тут вчителька заговорила, що не може сказати ваші бали за семестр, бо класний журнал у когось іншого. Але запам’ятала деякі. «Ой-й, а в тебе, Анабель, дев’ять», — якось так потягнула жінка, аби викликати якийсь сум та співчуття, однак ти ж відчула байдужість в її тоні, що й ще більше роздратувала тебе. Ця вчителька ще з п’ятого класі не могла запам’ятати твого імені. Лише в десятому класі вивчила твоє прізвище. Чомусь через оцю її байдужість у тебе зникало будь-яке бажання вивчати історію України. Завжди були з’являлись якісь проблеми в кінці семестру. Потрібно то одну тему доздати, то іншу взагалі перездати. А от твої однокласники обожнювали цю вчительку. Ну, звісно, вона була дещо прикольна. Вчителька настільки круто спілкувалась з деякими однокласниками, що тобі ставало гірко на душі. Хотілось чомусь виправдати її вчинки, але не виходило.
Коментарі