А тепла пора таки принесла зміни в життя і людей, і твоє. «Весно, я так рада твоєму приходу!» —ледь не кричала ти.
Ну, по-перше, у вашій сім’ї з’явилося поповнення. Це не братик молодший і не сестричка, хоча Таня мріяла ще про когось, не домашній улюбленець, як люди можуть подумати, а  машина. Н-о-в-е-н-ь-к-а!  За весь час, поки твої батьки разом, тобто за довгі сімнадцять з половиною років, у них було лишень дві автівки, а це вже третя. До речі, це число твоє улюблене!  Першим було стареньке «Жигулі».  Тато з маминим братом довго-довго працювали, аби відремонтувати його. Однак згодом купили «Опеля», тобі було вже вісім, тому ти пам’ятала той час, коли твій батько став його власником. І от нарешті через декілька років ви знову маєте нову машину.  Це було досить спонтанним рішенням. Мама стала ініціатором. А ти й до останнього не могла подумати, що скоро будете їздити іншою машиною. Однак коли побачила синю автівку на подвір’ї, то щастю не було меж. Тепер стеля не звисає, всередині не холодно. Завжди не розуміла людей, котрі все життя їздять рейсовими автобусами. Хоч тобі теж часто приходиться кудись їхати маршруткою, але власне авто — це неймовірна зручність.  От бувало, що ти спізнювалася до репетитора через те, що виникали різні проблеми з рейсовим автобусом: то карантин, то несприятливі погодні умови. Саме в той момент тебе виручав тато. Через його запальний характер спочатку сварилися, а тоді він відвозив тебе туди, куди тобі потрібно.
Однак, на жаль, відчувається якась спустошеність. Дивно... Таки «Опель» став частиною вашої сім’ї, і змінювати його на нову «забавку» досить складно. Кажуть, що люди плачуть, коли продають старе авто. Тобі теж хотілося нити через втрату. Але ви добряче подумали та прийняли важливе рішення. Тато вирішив залишити стару машину. «От Діанка виросте, навчиш її їздити», — говорила ненька. А ти дуже хотіла водити авто в майбутньому. Мама обіцяла, що після закінчення одинадцятого класу ти підеш до спеціальної школи, аби  навчитися цим вмінням. Вона хотіла для тебе кращого життя. Адже сама шкодувала, що за стільки років не володіє тими вміннями.
Чесно кажучи, ти дуже любила маму та страшенно хвилювалася за неї. А причини на те були. І то досить вагомі. Буває, що в один день нищиться життя, все летить шкереберть. Так трапилося два роки тому. Батьки поїхали до лікарні, ненька дізналася про свій діагноз...  Було важко, гірко. Ти ніяк не могла допомогти їй. Хоча кажуть, вихід є завжди. Може, він і був. Але мама нічого, окрім роботи, не бачила. Вона жила нею. Лиш декілька тижнів тому ти ще більше засумнівалася в тому, що все у вашій сім’ї може бути гаразд.
Був теплий березневий день. Четвер, один з улюблених днів тижня. Пів класу пішло на урок фізкультури, а деякі залишилися. Це й не дивно. Тому ти вирішила негаяти часу, зібратися швидко та вирушити на пошту — місце, котре ти відвідувала щомісяця. Байдуже було чи буде класна керівничка кричати, чи ні. Ітак мало учнів залишилося до п’ятого уроку. «Можу собі це дозволити», — кричав внутрішній голос, тому ти піддалася. Але цей похід запам’ятала. Вітер ніжно обував волосся, сонце гріло обличчя. Раптом тебе покликав якийсь дідусь. Ти часто його бачила в Щасливому, завжди віталася. «Ех-х-х, а що цей дідок у мене хоче?» — запитала сама в себе, розізлившись. Спочатку запитав твоє ім’я, потім за твою маму. «Це ж вона недавно йшла, ще й кульгала. Я от хотів запитати, якою маззю твоя матір користується, а то в самого ноги інколи дуже сильно болять», — сказав він, а твоє серце кольнуло. Швидко відіслала його подалі, сказавши, що в мами нема проблем з ногами. «От же ж зараза», — важко видихнула ти. Розуміла, що цей дідусь не хотів зробити нічого поганого, а лиш запитати про лікарство. Однак зумів зіпсувати настрій на весь день. Т-а-ак, у твоєї мами проблеми саме з ногами, точніше з однією, лівою. Потрібно робити операцію, інакше не зможе ходити, а інвалідний візок — не вихід.
Багато людей осудили б вашу сім’ю: як це так машину купили, а операцію не зробили. У цьому й полягала головна проблема. Мама хотіла заробити достатньо грошей, аби ви спокійно могли жити, поки вона буде відновлюватися. Ех, а ще сумніви, чи пройде все добре —без цього ніяк! А ще робота! «Таке враження, ніби без тебе там нічого не зроблять», — злилася бабуся. Та й у її словах була частина правди. Тому похід до лікаря постійно відкладався...
Десятого квітня — пробне ЗНО.  Ти дуже боялася, коли їхали до обласного центру, то тремтіла. Всередині ураган емоцій. Однак все було не так страшно, як уявляла. Тим паче, ти вирішила складати іспит з англійської мови, сама собі вибрала цей предмет. Спокійно виконала всі завдання. З тобою їздив батько, тому все відбувалось чітко та швидко. Та й по-іншому бути не могло. Тато тебе любив. «Він, певно, з тобою піде вчитися до міста», — невгавала ненька. Однак ти не могла себе назвати татусевою донькою. В жодному разі. От Таня — так, але не ти! Вона приходила до нього, сідала поряд на дивані, вони довго розмовляли. З тобою такого не було.  Але ти вже звикла. Часто мама говорила, що ти, як їжак, така ж колюча. Тебе ніхто не міг обійняти, бо ти не любила такого, а Таня завжди «тулилася» до всіх.  Була м’якою та спокійною. Повна протилежність тебе. Р-е-а-л-ь-н-о! Але інколи ви здавалися людям надто схожими зовнішньо. Ніхто ж не знав, що всередині. «Чорт, Діано, я вже не можу! Як не крути, але твої безглузді якості починають проявлятися в мені!» — а це її дуже дратувало. На відміну від сестри, ти просто сміялася з такого, не збиралася нічого змінювати ні в характері, ні в способі життя. Поки що...
Вже в останній квітневий день з’явилися результати пробного тестування. Ти хотіла плакати, ридати беззупину. «Дідько, бісові тридцять п’ять балів», — відлунювалося в голові. Залишилося сповідатися, що на справжньому все буде краще та успішніше.  І вірити в це.  Мріяти! І вчитися... «Без надії буду сподіватися як Леся Українка», — вирішила ти.
Цього року пасочку святили в храмах. Ти раділа. «Хоч трішки буде відчуватися атмосфера свята», — говорила всім. Минулого року всі були вдома. Ну так, звісно, цього року знову карантин, але люди вже менше бояться. «Чи це лише здається?» — перепитувала в бабусі. Старенька ж ніколи не святила паску, бо це робили кожного року ви, замість неї. Місія одягнути спідничку успішно провалилася. Але ти й не дивувалася. Вирішила піти в джинсах, бо зручніше. Так трапилося, що паску цього року пекли бабуся з мамою. Ти зовсім не допомагала... бо пішла робити брови. Вперше в житті. Ще й сама записалася до майстра. А ним виявилася дівчина, років двадцяти. Спочатку тебе дратувала тишина, яка панувала в її кабінеті,  але пізніше ви розговорилася. А це чудово. Її робота тобі дуже сподобалася, на відміну від батьків та сестри. «Вам доведеться звикнути до мене», — сказала їм.
Посвятивши пасочку, ви пішли з сестрою фотографуватися. Погана звичка, але без цього ніяк. Нормальних знімок так і не вийшло, але це теж не дивувало. «Як завжди», — приречено мовила сестра.
Потім ви почали допомагати матері на кухні. «Село селом», — не стрималася та сказала. Як і кожного року вона приготувала купу страв. Ще й вам з сестрою довелося різати салати. Добре, що пляцки спекли ще раніше, бо було б ще гірше.
Зранку на Великдень ви з батьком пішли до церкви. І ти дізналася про його маленьку мрію. «Ніколи б не подумала, що тобі таке подобається», — хотілося сказати татові, однак вирішила змовчати. «Але це круто! От виросту, зароблю багато-багато грошей та здійсню оцю маленьку батькову дрім», — подумала. Все-таки прикладом для тебе слугували блогери. А вони теж тішили своїх батьків подарунками, ти й захотіла повторити їхні дії.  Головне —  спочатку варто закінчити школу та поступити, а далі — життя покаже.
А мрія татова полягала в тому, аби зробити невеличку веранду. Так-так, саме така крутезна дрім. «От знайдемо місце, де найбільше сонця. Скляні двері та стіни, декілька вікон і все! А ще наставимо купу вазонів. Будемо сидіти за столом на насолоджуватися», — розповідав батько. А ти йшла дорогою та повірити своїм вухам не могла. «Це супер! Ото мені буде плюсик в карму, якщо я це здійсню», — а усмішка з вуст не сходила. Звісно, ти нічого про це не сказала татові, лише підтакнула, що класно було б таке влаштувати вдома. Якщо чесно, тобі б самій захотілося сидіти на веранді, пити чай та писати книжку.  «Але мрії так і залишаться мріями, якщо я нічого не робитиму», — зітхнула...
Також тебе хвилювало те, що в гості може приїхати хресна. Ця думка лякала. «Ур-р-а-а-а!» — хотілося кричати, коли на порозі будинку з’явилася лише бабусина сестра.
Повідомлення від троюрідної сестри потішило тебе. Спочатку привітала з цим світлим святом, а тоді запросила перейтися трішки. «Може, погуляємо?» — написала вона. Хотілося стрибати від щастя по будинку. Востаннє ви бачилися ще два роки тому, однак часто спілкувалися в Інтернеті. «Ото життя непередбачуване, лиш недавно вирішили, що зустрінемося вже після екзаменів, а за декілька днів все змінилося», — підсумувала ти.
Мама змусила вдягнути біленький плащ, хоч ти бажала куртку. Але нічого, погодилася з вибором неньки, сварок не хотілося.
Обіймалися, тікали від дощу та собак, знайшли крутезний спортивний майданчик.
— Не дивися туди! — якось дивно всміхнулася дівчина.
— Тобто? А чому? — Здивувалася ти, адже не розуміла, в чому проблема.
— Там порожнє гніздо лелек!
— І що? — Вирішила перепитати, адже досі не могла збагнути, в чому справа.
— Ти не знаєш? — З подивом поглянула на тебе дівчина, — якщо бачиш таке, то означає, що цього року точно не зустрінеш своєї половинки.
— Ну я народилася цілою, якщо ти не знала! — вирішила пожартувати, — о’кей, а якщо гніздо з одним птахом? Що тоді?
— Ех-х-х, мабуть, теж самотньою будеш, — підвела підсумок подруга.
Сьогодні кількість кроків перевищила двадцять тисяч, тому ти валилася з ніг. Однак дуже раділа тому, що не залишилася вдома та погодилася на пропозицію Аліни,  троюрідної сестри.
На цьому сюрпризи не завершилися. Як-не-як, але життя повне чудових події. «Чи поганих», — хотів додати внутрішній голос.
Навіть те, що бабусина сестра залишилася з ночівлею у вас, не зіпсувало твого настрою. З невідомого акаунту в Інстаграмі прийшло повідомлення. Ти побачила його ще зранку, але вирішила ігнорувати. Однак до вечора таки цікавість перемогла. Ти взяла в руки телефон та почала читати.
«Боже мій! Чому я настільки дурна? Навіщо послухала Кіру?» — враз у твоїй голові з’явилося кілька питань, однак відповідей не було.
Словом, до тебе написав хлопець. Ви були в одній школі на пробному. Ще цей юнак перепитував тебе щодо номера кабінету. Так трапилося, що тобі довелося написати на брелку рюкзака свій нік. А чому? Бо ви посперечатися з Кірою, а ти програла як завжди. Ти лишень тепер помітила відсутність брелка на рюкзаку.
«Чорт, чому я настільки «везуча»?» — спочатку поділилася проблемою з подругою з «Мережі книг». Вона почала сміятися з тебе. «Ну, сонце, твоя черга! Удачі! Відчуваю, що буде у вас кохання», — емоційно відповіла тобі дівчина.  А ти почала відписувати йому, відповідати на всі питання.  Спочатку він тебе привітав зі  святом, а далі таки зав’язалася розмова...