Розділ 12
«Коли я нарешті нормально висплюсь?» — питання, що тривожило тебе вже декілька днів поспіль. Бабина сестра хоч і не збиралася, але залишилася у вас, тому їй довелося ночувати в тій же кімнаті, що й ти. Для тебе це стало потрясінням. До опівночі вони з бабусею балакали, а потім нарешті заснули. Зранку було ще гірше! Обоє сиділи в різних кінцях кімнати та пошепки розмовляли (знову розмовляли!). «Коли вони нарешті наговоряться?» — цікавило тебе. А ти лежала, заплющила очі та чекала, аби сестри покинули кімнату. Врятувала ненька, котра покликала їх на сніданок. «Ур-р-а-а-а», — швидко вилізла з-під ковдри.
Так от, вчора ви ще декілька годин листувалися з тим хлопцем. Звати його Влад, а це, до речі, одне з твоїх улюблених чоловічих імен. «Знак чи що?» — написала вчора тобі Ангеліна — ота подруга з «Мережі книг». Словом, цей парубок з райцентру, тобто живе неподалік вашого Щасливого. «Співпадіння? Ні, не думаю», — чомусь вирішила ти, однак сумнівалася в тому, чи варто продовжуватися спілкуватися з Владом. Він же писав, що знайшов твій брелок одразу після того, як вийшов з кабінету, коли вже виконав усі завдання. Спочатку хотів знайти власника, однак часу було обмаль, тому забрав аксесуар додому. Тим паче, що побачив на ньому написаний нік та зрадів. Знайшов твій акаунт одразу в той же день, але лише тепер наважився написати. Бо, бачте, вагався в тому, чи будеш відповідати ти. А тепер ще й привід з’явився — привітати зі святом. «Але перш за все я сподівався на долю» — отаке написав тобі...
Зранку не помітила від нього повідомлення, тому чомусь хотілося засмутитися, проте сестра бабусі не дала цього зробити. Словом, вона тебе страшенно роздратувала, бо забрала твої хатні тапочки. «Ніби така дрібниця, але я вже хочу якнайшвидше відправити її додому», — говорила ти.
Тому другий день свят видався досить напруженим, як і третій. Але зараз не про це. Адже найбільше тебе бентежили гості. Прийшла двоюрідна сестра Христина, з якою ви колись спілкувалися. Але зараз вона стала зовсім іншою. Одна її фраза вибила тебе з колії. «Я піду вчитися та буду телефонувати до мами, аби дізнатися, де взяти рожеву водичку до борщу», — мовила вона, посміхаючись, а ти приречено зітхнула... Христина була надто впевненою в своїх силах. А питання чи поступить вона до університет, чи ні, не було проблематичним для неї. Тим паче, що дівчина вже знала, як складеться її життя. «От після дев’ятого класу піду в іншу школи, аби ще довчитися два роки. Якщо не сподобається, то буду вдома. Потім вступлю до університету на факультет журналістики», — розповідала вона. Хотілося сміялися крізь сльози. Отакий поворот подій тобі зовсім не подобався. Ти ж знала, що буде далі. «До вісімнадцяти років вона вискочить заміж, а потім і діти. В принципі, як і її дорога матуся», — припускала бабуся. Так-так, вона не любила дівчини. «Ну я обожнюю всіх внучок, але Христинку — ні. Я пригортаюсь до неї всім серцем, а вона мене просто відштовхує», — отакі відносини були в них. Тебе це зовсім не дивувало, бо статус «улюбленої онучки» завжди належав тобі.
Однак слова Христини не давали тобі спокою. «Ну як так можна?» — думала ти. Бо ж мама дівчини вискочила заміж за брата твого тата, коли їй було вісімнадцять. Різниця у віці в них — вісім років. Але обох це не тривожило. Бабуся висувала різні тези, навіть казала, що невістка приворожила її сина... «Надворі двадцять перше століття, а ви про таке думаєте, як так?!» — запитувала в старенької.
О вісімнадцятій годині побачила нове сповіщення, навіть не сумнівалася, що це від Влада. І ви далі листувалися до ночі. «Круто, що хоч у віртуальному житті я можу бути такою веселою», — думка, яка тішила тебе.
Ще й ввечері побачила сторіс Каті. Дівчина була в компанії хлопців, ти навіть таких не знала. Вона тримала пляшку вина, а вони — келихи. «Ну чому так? Вона має мільйон друзів та ще й в мене забрала єдину подругу», — знову розчарувалася ти...
А наступного дня були батьківські збори. «Які ж вони недоумки», — висловлювала свою думку щодо однокласників.
— Діано, чому ти хвилюєшся? — Запитала мама, ви якраз сиділи за столом та обговорювали, куди ж будеш вступати.
— Мамо, я не хочу! Не бажаю кудись їхати з ними. Закінчу школу — буде мені щастя! — вперто суперечила всім.
— Зупинися, не перебивий мене, будь ласка, — мовила мама, — ну от поїдете ви, вони куплять вино чи ще якийсь алкоголь, а ти просто скажи, що в тебе алергія — і все. Їм проблем не треба, тому більше тривожити тебе не стануть.
«Ох-х-х, круто як! Я ж маю грішок за спиною — вже пила вино в їхній компанії», — згадала ти, однак неньці нічого не розповіла про цей випадок. То було ще взимку. Так трапилося, що двадцять другого грудня — Анни, а у вашому класі є Анна-Вікторія. Та сама дівчинка, яка вихваляється всім. Та, яка думає, що вона пуп землі, хоча сама досить нерозумна. Бо, дивлячись на її вчинки, одразу розумієш, що адекватна людина такого робити не буде.
Сама вона була причиною того, що знову зібралися батьки. Радше її поведінка стала приводом до того, аби вкотре обговорити ваш випускний. Бачте вона побачила якісь дешеві тури, аби їхати закордон та вже збирає сумки. «Дідько-о-о! Чомусь на початку вересня, коли моя мама пропонувала влаштувати вам поїзду, а не традиційне свято в ресторані, то всі були проти. Вони ж хотіли напитися. А ще плаття! Бісова сукенка. От купиш, один раз одягнеш — і все», — ще вчора поділилася думками з Аліною. Виявилося, що в її класі така ж проблема.
Весь минулий тиждень Анна-Вікторія всім розповідала про поїздку. Однокласники вже навіть вибрали тур, вирішили їхати в Болгарію на п’ять днів. І байдуже, що дивитися кожного дня на море — не так здорово, як вони собі уявляють. Але найгірше те, що майже всі погодилися на вмовляння однокласниці. На жаль... Ти вже раділа традиційному випускному, адже могла лише піти на святкову частину, а тоді додому.
Твоя ненька не могла піти на збори. А чому? Відповідь очевидна — робота. «Знову та бісова робота!» — кричала ти. Хотіла вже йти з батьком, але чомусь вагалася. «Краще б вони проводили онлайн-збори, тоді я б точно змогла бути присутньою», — говорила ненька.
Тому те, що батьки вирішили на отих зборах ти не знала. Гадала, що підеш до школи та дізнаєшся тоді...
Залишивши питання щодо випускного, почала трішки вчитися. Але Влад! Він заполонив твої думки. Повністю і цілком...
Згодом свята закінчилися, почалася сувора реальність (чи як там ще говорять).
У перший же день ти дізналася дещо нове. «Офігіти! Але як це так?!» — дивувалася ти. Виявилося, що Софія, твоя однокласниця, пише власну книгу. Словом, для тебе ця новина була досить несподіваною. Вона ще так спокійно тобі про це розповіла. Бо Софія сидить на першій парті, ти на другій, тому ви часто розмовляєте. А от у середу вона весь день щось робила в своєму телефоні. Ти й поцікавилася. «Книжку пишу, про вампірів», — відповіла тобі. «Ні, ну як так? Я б ніколи в житті так спокійно не розповіла про свою творчість», — думала ти. Тим паче, однокласниця сиділа й так нагло записувала власні думки. Ти б ніколи цього не робила. Та й в школі часу для такого нема. «Це неприпустимо!» — кричав внутрішній голос. А ще вона говорила, що буде писати «в шухляду». Тобі чомусь стало смішно через це. Адже для тебе письмо — це значно більше, ніж просто хобі. Ти без цього тепер жити не можеш. Сама дивуєшся через те, що воно так швидко стало невід’ємною частиною тебе. Скоро вже буде невеличкий ювілей — рік, як пишеш. «Так круто! Вже рі-і-ік!» — раділа.
— Кіро-о-о, — протягнула ти, — знаєш вже, що Софія пише власну книжку? — поцікавилася в подруги, коли поверталися додому зі школи. Ваше спілкування вже трішки покращилося. Але ти досі не можеш ділитися з нею всім, щось зупиняє. Колись розповідала про все на світі, а тепер важко навіть за домашні завдання спитати...
— Ого, а ти звідки знаєш? — у подруги була схожа реакція на таку новину.
— Я її запитала, а вона просто відповіла, — вела далі ти.
— Ух-х-х, це ж чудово! Ще видасть власну книжку, а наші діти будуть читати! — чомусь зраділа кароока.
— Х-м-м... — Ти задумалася на мить.
«Блін-н-н! Я теж! Те-е-еж пишу! Я пишу краще, ніж вона», — хотілося кричати. Але зналась же, що жодного сенсу в тому не буде.
Тим паче, що з часом ти вже не настільки боялася, що хтось дізнається про твою творчість. Навіть в одній групі в Інстаграмі почали публікувати твої вірші. Ти так раділа! Завжди поширювала собі їх в сторіс, але чомусь ніхто не запитав, чи це ти написала. Можливо, думали, що тобі просто сподобався чийсь вірш.
А ти ще в лютому надіслала своє оповідання на конкурс. Тепер чекала результатів. Знала, що нічого не виграєш, але всі ж говорять, що участь — це головне! Навіть мама дізналася про конкурс, тому ледь не кожного дня випитувала, коли ж будуть результати. Ти мовчала. «Але це чудово, що ти вирішила випробувати свої сили! Знай, що ми тебе підтримаємо», — сказала тобі ненька, тому ця думка тепер гріла душу. А це так круто...
Вдома розповіла неньці про Софію. «Ну і що? Ти вже давним-давно цим займаєшся. Чому знову тривожишся?» — спитала вона в тебе. «А й справді, — подумала ти, — нехай собі пише, щось я не впевнена, що з цього буде щось вагоме».
Тоді виконала домашнє завдання, позаймалася спортом, бо нарешті відновила вечірній біг.
Розстеливши ліжко, вигнала всіх з кімнати. Почала писати...
«Блін-н-н, а яким повинен бути справжній чоловік? Чомусь в мене така огида до блогерів протилежної статі. Я ніяк цього не зрозумію. Напевно, через те, що мій тато — колишній поліцейський. Я з дитинства обожнювала його професію, адже це так круто. А форма — це щось неймовірне. Хіба ні? А тепер оновлюю стрічку в Інстаграм, дивлюсь на тих блогерів... Можливо, десь в моїй голові закладено цей стереотип, я цього не уникаю, але ж дідько!.. Теперішні хлопці лише сидять в тих соціальних мережах, надсилають дописи та сердечка. Кому це треба? Аж тіпає... Я не стверджую, що всі такі, але складається дивне враження. І ніби в спортзал ходять, гроші мають, але не те! Я хочу сильного, високого, мужнього... і розумного! Аби захищав мене, на руках носити не треба! Мені того буде достатньо. Але найголовніше, аби не кривився на камеру, не робив манікюру та не одяг «кюлоти». Мій майбутній чоловіче, ходи в джинсах, в спортивному, в чому хочеш! Але не будь супер-модним. Мене нудить від теперішньої моди! Оцей стиль — це неподобство!»
Ти не була впевнена, чому в твоїй голові з’явилася саме така щодо хлопців. «Але це справді через тата», — переконувала себе.
Влад досі писав кожного дня, розвеселяв, коли було погано, а спілкування з ним тебе наштовхнуло на написання одного вірша, який одразу став твої улюбленим:
«~ Десь між посиланнями~
А вони досі ставили парні статуси,
Листувались кожного дня до опівночі,
І пристроїв своїх розумних з рук не випускали зовсім,
Бо надсилали один одному безглузді дописи,
І слухали одну й ту ж абсурдну музику.
Вони не знали, що таке взаємність,
Хоч думали, що виросли вже з мультиків.
Поняття ніжності лишалося загадкою,
Бо плутали його із перепискою,
Із смайлами, яких скидали всім і всюди,
І байдуже було чи Телеграм, чи Інстаграм.
Вони губилися серед груп сумнівних в мережі,
Бо вірили, що зможуть виграти у розіграші.
Чим більше лайків було в них на фото,
Тим більше зелені збирали у кишенях...
Вони ніколи не блукали нічним містом,
Не бігли у кав’ярню,
Он ту, що там за рогом, недалечко,
Аби сховатись від дощу рясного.
Вони частину із життя свого вирвали,
Як люди виривають недолугий фрагмент з тексту,
Згубились десь між посиланнями...»
«Дідько, але я не можу без листування з ним», — думала собі. І справді вважала, що хлопець став твоїм Музом. А цей невеликий вірш повністю описував ваше спілкування.
Влад мав привабливу зовнішність, чим ще більше подобався тобі. Та ще на пробному екзамені ти з цікавістю розглядала тебе. «Але чорт, чому ж він так довго листується зі мною?» — оце цікавило тебе, але боялася про це запитати в хлопця.
Так от, вчора ви ще декілька годин листувалися з тим хлопцем. Звати його Влад, а це, до речі, одне з твоїх улюблених чоловічих імен. «Знак чи що?» — написала вчора тобі Ангеліна — ота подруга з «Мережі книг». Словом, цей парубок з райцентру, тобто живе неподалік вашого Щасливого. «Співпадіння? Ні, не думаю», — чомусь вирішила ти, однак сумнівалася в тому, чи варто продовжуватися спілкуватися з Владом. Він же писав, що знайшов твій брелок одразу після того, як вийшов з кабінету, коли вже виконав усі завдання. Спочатку хотів знайти власника, однак часу було обмаль, тому забрав аксесуар додому. Тим паче, що побачив на ньому написаний нік та зрадів. Знайшов твій акаунт одразу в той же день, але лише тепер наважився написати. Бо, бачте, вагався в тому, чи будеш відповідати ти. А тепер ще й привід з’явився — привітати зі святом. «Але перш за все я сподівався на долю» — отаке написав тобі...
Зранку не помітила від нього повідомлення, тому чомусь хотілося засмутитися, проте сестра бабусі не дала цього зробити. Словом, вона тебе страшенно роздратувала, бо забрала твої хатні тапочки. «Ніби така дрібниця, але я вже хочу якнайшвидше відправити її додому», — говорила ти.
Тому другий день свят видався досить напруженим, як і третій. Але зараз не про це. Адже найбільше тебе бентежили гості. Прийшла двоюрідна сестра Христина, з якою ви колись спілкувалися. Але зараз вона стала зовсім іншою. Одна її фраза вибила тебе з колії. «Я піду вчитися та буду телефонувати до мами, аби дізнатися, де взяти рожеву водичку до борщу», — мовила вона, посміхаючись, а ти приречено зітхнула... Христина була надто впевненою в своїх силах. А питання чи поступить вона до університет, чи ні, не було проблематичним для неї. Тим паче, що дівчина вже знала, як складеться її життя. «От після дев’ятого класу піду в іншу школи, аби ще довчитися два роки. Якщо не сподобається, то буду вдома. Потім вступлю до університету на факультет журналістики», — розповідала вона. Хотілося сміялися крізь сльози. Отакий поворот подій тобі зовсім не подобався. Ти ж знала, що буде далі. «До вісімнадцяти років вона вискочить заміж, а потім і діти. В принципі, як і її дорога матуся», — припускала бабуся. Так-так, вона не любила дівчини. «Ну я обожнюю всіх внучок, але Христинку — ні. Я пригортаюсь до неї всім серцем, а вона мене просто відштовхує», — отакі відносини були в них. Тебе це зовсім не дивувало, бо статус «улюбленої онучки» завжди належав тобі.
Однак слова Христини не давали тобі спокою. «Ну як так можна?» — думала ти. Бо ж мама дівчини вискочила заміж за брата твого тата, коли їй було вісімнадцять. Різниця у віці в них — вісім років. Але обох це не тривожило. Бабуся висувала різні тези, навіть казала, що невістка приворожила її сина... «Надворі двадцять перше століття, а ви про таке думаєте, як так?!» — запитувала в старенької.
О вісімнадцятій годині побачила нове сповіщення, навіть не сумнівалася, що це від Влада. І ви далі листувалися до ночі. «Круто, що хоч у віртуальному житті я можу бути такою веселою», — думка, яка тішила тебе.
Ще й ввечері побачила сторіс Каті. Дівчина була в компанії хлопців, ти навіть таких не знала. Вона тримала пляшку вина, а вони — келихи. «Ну чому так? Вона має мільйон друзів та ще й в мене забрала єдину подругу», — знову розчарувалася ти...
А наступного дня були батьківські збори. «Які ж вони недоумки», — висловлювала свою думку щодо однокласників.
— Діано, чому ти хвилюєшся? — Запитала мама, ви якраз сиділи за столом та обговорювали, куди ж будеш вступати.
— Мамо, я не хочу! Не бажаю кудись їхати з ними. Закінчу школу — буде мені щастя! — вперто суперечила всім.
— Зупинися, не перебивий мене, будь ласка, — мовила мама, — ну от поїдете ви, вони куплять вино чи ще якийсь алкоголь, а ти просто скажи, що в тебе алергія — і все. Їм проблем не треба, тому більше тривожити тебе не стануть.
«Ох-х-х, круто як! Я ж маю грішок за спиною — вже пила вино в їхній компанії», — згадала ти, однак неньці нічого не розповіла про цей випадок. То було ще взимку. Так трапилося, що двадцять другого грудня — Анни, а у вашому класі є Анна-Вікторія. Та сама дівчинка, яка вихваляється всім. Та, яка думає, що вона пуп землі, хоча сама досить нерозумна. Бо, дивлячись на її вчинки, одразу розумієш, що адекватна людина такого робити не буде.
Сама вона була причиною того, що знову зібралися батьки. Радше її поведінка стала приводом до того, аби вкотре обговорити ваш випускний. Бачте вона побачила якісь дешеві тури, аби їхати закордон та вже збирає сумки. «Дідько-о-о! Чомусь на початку вересня, коли моя мама пропонувала влаштувати вам поїзду, а не традиційне свято в ресторані, то всі були проти. Вони ж хотіли напитися. А ще плаття! Бісова сукенка. От купиш, один раз одягнеш — і все», — ще вчора поділилася думками з Аліною. Виявилося, що в її класі така ж проблема.
Весь минулий тиждень Анна-Вікторія всім розповідала про поїздку. Однокласники вже навіть вибрали тур, вирішили їхати в Болгарію на п’ять днів. І байдуже, що дивитися кожного дня на море — не так здорово, як вони собі уявляють. Але найгірше те, що майже всі погодилися на вмовляння однокласниці. На жаль... Ти вже раділа традиційному випускному, адже могла лише піти на святкову частину, а тоді додому.
Твоя ненька не могла піти на збори. А чому? Відповідь очевидна — робота. «Знову та бісова робота!» — кричала ти. Хотіла вже йти з батьком, але чомусь вагалася. «Краще б вони проводили онлайн-збори, тоді я б точно змогла бути присутньою», — говорила ненька.
Тому те, що батьки вирішили на отих зборах ти не знала. Гадала, що підеш до школи та дізнаєшся тоді...
Залишивши питання щодо випускного, почала трішки вчитися. Але Влад! Він заполонив твої думки. Повністю і цілком...
Згодом свята закінчилися, почалася сувора реальність (чи як там ще говорять).
У перший же день ти дізналася дещо нове. «Офігіти! Але як це так?!» — дивувалася ти. Виявилося, що Софія, твоя однокласниця, пише власну книгу. Словом, для тебе ця новина була досить несподіваною. Вона ще так спокійно тобі про це розповіла. Бо Софія сидить на першій парті, ти на другій, тому ви часто розмовляєте. А от у середу вона весь день щось робила в своєму телефоні. Ти й поцікавилася. «Книжку пишу, про вампірів», — відповіла тобі. «Ні, ну як так? Я б ніколи в житті так спокійно не розповіла про свою творчість», — думала ти. Тим паче, однокласниця сиділа й так нагло записувала власні думки. Ти б ніколи цього не робила. Та й в школі часу для такого нема. «Це неприпустимо!» — кричав внутрішній голос. А ще вона говорила, що буде писати «в шухляду». Тобі чомусь стало смішно через це. Адже для тебе письмо — це значно більше, ніж просто хобі. Ти без цього тепер жити не можеш. Сама дивуєшся через те, що воно так швидко стало невід’ємною частиною тебе. Скоро вже буде невеличкий ювілей — рік, як пишеш. «Так круто! Вже рі-і-ік!» — раділа.
— Кіро-о-о, — протягнула ти, — знаєш вже, що Софія пише власну книжку? — поцікавилася в подруги, коли поверталися додому зі школи. Ваше спілкування вже трішки покращилося. Але ти досі не можеш ділитися з нею всім, щось зупиняє. Колись розповідала про все на світі, а тепер важко навіть за домашні завдання спитати...
— Ого, а ти звідки знаєш? — у подруги була схожа реакція на таку новину.
— Я її запитала, а вона просто відповіла, — вела далі ти.
— Ух-х-х, це ж чудово! Ще видасть власну книжку, а наші діти будуть читати! — чомусь зраділа кароока.
— Х-м-м... — Ти задумалася на мить.
«Блін-н-н! Я теж! Те-е-еж пишу! Я пишу краще, ніж вона», — хотілося кричати. Але зналась же, що жодного сенсу в тому не буде.
Тим паче, що з часом ти вже не настільки боялася, що хтось дізнається про твою творчість. Навіть в одній групі в Інстаграмі почали публікувати твої вірші. Ти так раділа! Завжди поширювала собі їх в сторіс, але чомусь ніхто не запитав, чи це ти написала. Можливо, думали, що тобі просто сподобався чийсь вірш.
А ти ще в лютому надіслала своє оповідання на конкурс. Тепер чекала результатів. Знала, що нічого не виграєш, але всі ж говорять, що участь — це головне! Навіть мама дізналася про конкурс, тому ледь не кожного дня випитувала, коли ж будуть результати. Ти мовчала. «Але це чудово, що ти вирішила випробувати свої сили! Знай, що ми тебе підтримаємо», — сказала тобі ненька, тому ця думка тепер гріла душу. А це так круто...
Вдома розповіла неньці про Софію. «Ну і що? Ти вже давним-давно цим займаєшся. Чому знову тривожишся?» — спитала вона в тебе. «А й справді, — подумала ти, — нехай собі пише, щось я не впевнена, що з цього буде щось вагоме».
Тоді виконала домашнє завдання, позаймалася спортом, бо нарешті відновила вечірній біг.
Розстеливши ліжко, вигнала всіх з кімнати. Почала писати...
«Блін-н-н, а яким повинен бути справжній чоловік? Чомусь в мене така огида до блогерів протилежної статі. Я ніяк цього не зрозумію. Напевно, через те, що мій тато — колишній поліцейський. Я з дитинства обожнювала його професію, адже це так круто. А форма — це щось неймовірне. Хіба ні? А тепер оновлюю стрічку в Інстаграм, дивлюсь на тих блогерів... Можливо, десь в моїй голові закладено цей стереотип, я цього не уникаю, але ж дідько!.. Теперішні хлопці лише сидять в тих соціальних мережах, надсилають дописи та сердечка. Кому це треба? Аж тіпає... Я не стверджую, що всі такі, але складається дивне враження. І ніби в спортзал ходять, гроші мають, але не те! Я хочу сильного, високого, мужнього... і розумного! Аби захищав мене, на руках носити не треба! Мені того буде достатньо. Але найголовніше, аби не кривився на камеру, не робив манікюру та не одяг «кюлоти». Мій майбутній чоловіче, ходи в джинсах, в спортивному, в чому хочеш! Але не будь супер-модним. Мене нудить від теперішньої моди! Оцей стиль — це неподобство!»
Ти не була впевнена, чому в твоїй голові з’явилася саме така щодо хлопців. «Але це справді через тата», — переконувала себе.
Влад досі писав кожного дня, розвеселяв, коли було погано, а спілкування з ним тебе наштовхнуло на написання одного вірша, який одразу став твої улюбленим:
«~ Десь між посиланнями~
А вони досі ставили парні статуси,
Листувались кожного дня до опівночі,
І пристроїв своїх розумних з рук не випускали зовсім,
Бо надсилали один одному безглузді дописи,
І слухали одну й ту ж абсурдну музику.
Вони не знали, що таке взаємність,
Хоч думали, що виросли вже з мультиків.
Поняття ніжності лишалося загадкою,
Бо плутали його із перепискою,
Із смайлами, яких скидали всім і всюди,
І байдуже було чи Телеграм, чи Інстаграм.
Вони губилися серед груп сумнівних в мережі,
Бо вірили, що зможуть виграти у розіграші.
Чим більше лайків було в них на фото,
Тим більше зелені збирали у кишенях...
Вони ніколи не блукали нічним містом,
Не бігли у кав’ярню,
Он ту, що там за рогом, недалечко,
Аби сховатись від дощу рясного.
Вони частину із життя свого вирвали,
Як люди виривають недолугий фрагмент з тексту,
Згубились десь між посиланнями...»
«Дідько, але я не можу без листування з ним», — думала собі. І справді вважала, що хлопець став твоїм Музом. А цей невеликий вірш повністю описував ваше спілкування.
Влад мав привабливу зовнішність, чим ще більше подобався тобі. Та ще на пробному екзамені ти з цікавістю розглядала тебе. «Але чорт, чому ж він так довго листується зі мною?» — оце цікавило тебе, але боялася про це запитати в хлопця.
Коментарі