Фенікс (Рефлексія ІІ)

erorka

Він помер, напевне, сотню раз Та сотню раз із попелу вставав На тілі має сотню тих прикрас За кожну смерть, поразку. Вау Кожен ранок я ментально б'юся І начебто сприймаю світ як є Та вкотре ловлю в собі спокусу Залишити все і дивитися ТБ Можливо, якби відвідав Ефіопію У ті часи, коли фенікси палали Знав би чому прагнення в них віє Жити не одне життя, а два і три Я відхиляюсь від давньої історії Мене лише регенерація хвилює Якщо він, не зважаючи на всі бої Палає, та знову з попелу встає Чому тоді люди все ж ламаються? Не вірять так, як віре птах в життя Чому готові йти в утиль задля кінця? А не як фенікс - летіти у нове буття

2022-10-01 14:19:37

15

6

Коментарі

Упорядкувати

За популярністю
Спочатку нові
По порядку

Показати всі коментарі (6)

erorka

@Kruhitka Dobro Це все дискусія, тому радий бачити зворотній зв'язок з іншими людьми

Відповісти

2022-10-21 07:19:26

1

Сандра Мей

Занадто прекрасно й чудово. Так багато тем серйозних прозвучало.

Відповісти

2022-10-28 08:55:16

1

erorka

@Сандра Мей Дякую. Приємно це читати

Відповісти

2022-10-28 09:17:07

1

Схожі вірші

Всі

Хай буде так

Юлія Богута

«And in my hour of darkness She is standing right in front of me Speaking words of wisdom, "Let it be"» Beatles - Let it be Хай буде так. Прийми своє життя. Прийми негоду, біль і в серці рану. Прийми свою не вічність, як буття. Прийми, що у людей на тебе інші плани. І не кричи, не плач, коли летиш із неба. Земля тверда. Це так. Реальна. Не м'яка. Живи та не шкодуй. Так було треба. Можливо не тобі. Комусь. Чиясь рука. Ти витримав. Стерпів. Усі пройшов дороги. Ти не зламався, ні. Ти просто біг не так. Ти просто падав. Просто вірив богу, І довіряв не тим. Кохав не так. Хай буде так. Прийми, що ти один І залишайся сильним, що б не було далі. Життя лиш мить, в яку стікає плин годин. Лиш зайчик сонячний, ребро медалі. Бо що б не було - ти не вічний, ні. І те що має тут коштовність, там - згорає. Ти помираєш тут. Зникаєш на війні. Та пам'ятай - у смерті щастя аж ніяк немає.

38

4

4668

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

71

5

11217