Вони зайшли через Південні Ворота славного міста Гренцлава. Міська варта проводила поглядом підозрілу парочку, але не зупинила їх.

Якщо хитрувату злодійську пику Щура миттєво впізнав би кожен, хто його хоч трохи знав, то отця Антоніо зараз не впізнала б і рідна мати.

Він схуд чи не на п’ятдесят кіло. Жир кудись подівся і замість нього проступили великі, пружні м’язи, широкі плечі та вузька талія. Засмагле та обвітрене обличчя прикрашали бліді сліди декількох шрамів. Безформну хламиду священника замінили тепла вовняна картата сорочка з широкими рукавами, грубі штани зі шкіряними вставками та довгий зелений плащ пастухів Середньогір'я. На широкому шкіряному поясі у простих дерев’яних піхвах відпочивав недорогий, але гострий та надійний меч. Вже ніхто не прийняв би панотця за безневинного простака. Скоріше служитель Фортунадіса нагадував охоронця якогось з небагатих аристократів, чи найманця, що готовий приєднатися до військового походу. Коротше, людину з якою краще не сваритися. Хіба що його блакитні очі залишилися незмінними та світилися добротою та цікавістю, наче у трирічної дитини.

— Гренцлав — велетенське місто, панотець. Тримайся поруч зі мною. Тут легко заблукати, та й про його кримінальний світ ходять легенди по всьому континенту. — сказав Тоні.

Він вже й забув, коли вони перейшли на ти за цю подорож, що тривала майже рік. Може це було, коли тікали від послідовників культу некромантів у Брозевіллі. Або коли билися з тролем на Крижаному Перевалі. А може коли грілися багаття з кізяків пустельних турів в Соляній Пустці. Хтозна. Та чи це важливо? Що було важливо, це те, що чи не вперше за своє життя у Щура був справжній вірний друг. Людина, до якої він не побоявся б повернутися спиною, на яку міг покластися в будь-якій ситуації. Все життя Тоні ганявся за грошима, за золотом, за дорогоцінними каменями й тільки зараз зрозумів, що такий друг — то і є справжній скарб.

— Думаєш він тут? Ми пройшли такий довгий шлях. Де тільки не побували, а клятий компас все веде нас далі і далі. — з сумнівами сказав отець Антоніо.

— Якщо десь і має бути дух Фортунадіса, то Гренцлав чи не найкраще місце для нього. — запевнив друга Тоні.

— Дай Боже, дай Боже, Тоні, я вже почав сумніватися у Божому замислі. Інколи мені здається, що Фортунадіс випробовує нас раз за разом просто для власної розваги, без якоїсь справжньої мети.

— Я певен, що все це не просто так. Пам’ятаєш, ти сам колись казав це мені. — підбадьорив панотця Щур.

Вони йшли по широкому Південному бульвару і витріщалися навкруги. Ані Тоні, ані отець Антоніо ще ніколи не були у такому величезному місті. Гренцлав був столицею Трефійського королівства — одного з найбільших уламків Великої Імперії. Місто щасливо оминула як і Двохсотлітня війна, так і громадянська бійня, які вщент знищили розкішні та величні міста Півдня. Не кажучи вже, про Пекельну Пустелю, в яку перетворилися плодородні землі, на яких пройшла одна з найстрашніших та кривавіших битв тієї війни. Ні, Гренцлав зберігся практично недоторканим протягом своєї майже тисячолітньої історії. Він розростався у всіх напрямках: щоб пройти місто з від Північних Воріт до Південних треба було витратити щонайменше день, під землею тягнулися багатокілометрові катакомби, а в деяких районах міста будинки сягали п’ятого поверху.

Обидва мандрівники були вражені масштабами та красою Гренцлава. Обабіч бульвару тіснилися сотні будинків, які змагалися один з одним прикрасами. У одного була красива ліпнина, в іншого незвичайні вітражні вікна, в третього стіни покриті яскравою фарбою та красивим малюнком. По бруківці їхали туди-сюди екіпажі та вершники, час від часу утворюючи затор. Перші поверхи будинків здебільше були зайняті крамницями і кожна з них дивувала неповторною вивіскою та приковувала погляди яскравою вітриною.

По дерев'яним тротуарам, що були підняти трохи вище рівня бруківки гомоніла, неспішно прогулювалася, кудись поспішала у справах, дивилася на вітрини, торгувалася, розмовляла, кричала, гомоніла юрба. Тут були люди з усіх країв та земель, тому можна було зустріти людину в будь-якому одязі, різних кольорів шкіри, з якими завгодно чудернацькими зачісками чи прикрасами. Та що там люди? Зустрічалися і нелюди.

Якраз зараз, наче бойовий човен карлавейків розсікав хвилі, крізь натовп йшов напівгоблін. Вищий за два метри, він представляв собою справжню гору м’язів, які натягували зелену шкіру гіганта і наче намагалися прорвати її. Напівгоблін, скоріше за все, був охоронцем, якогось багатія, який наразі крокував за його широчезною спиною. Ті, хто попадався зеленому монстру по дорозі, панічно відскакували у сторону. Нещасні, які не встигли вчасно зникнути зі шляху напівгобліна, відлітали від нього вже не за власною волею, а через силу зіткнення з якоюсь з частин тіла того нелюда. Ефект був, наче з розбігу вдаритися об стіну.

І отець Антоніо і Тоні першого разу бачили напівгобліна і застигли на місці з відкритими ротами. Щур вчасно отямився і встиг відскочити та висмикнути панотця в сторону. Зелена гора протопала повз, за ним йшла невисока худорлява фігура, одягнена у вкрай дорогий камзол. Його можна було б прийняти за підлітка, якби не незвична загострена форма й розмір вух, та біле сиве пасмо у чорному волоссі, зібраному у довгу, до пояса, косу.

— О, Боги, Це ж ельф — гучно прошепотів отець Антоніо.

— Це, мабуть, хтось зі світи принцеси. Нещодавно принц Елізар одружився з ельфійкою — тихенько відповів у саме вухо панотцю Тоні.

Але ельф, певне, їх почув. Не дарма у нього такі великі вуха. Не зупиняючись, повернув голову у їх сторону та кинув презирливий погляд.

Замикали процесію двоє у повних обладунках. Не такі вражаючі, як напівгоблін, але, очевидно, грізні бійці.