Все, що міг бачити у своїй незручній позі Тоні — то були затерті шкіряні чоботи ката. Десь там, трохи далі, перед дерев’яним помостом, свистіла, кричала якісь образи, сміялася та перегукувалася між собою юрба глядачів, але вони були не доступні погляду Тоні. Він стояв на колінах, а його голова, повернута трохи набік, була міцно притиснута спеціальною мідною дугою до колоди. Наразі чоботи можна було не тільки побачити, але й відчути їх запах. Певне, кат перед роботою встиг вступити у собачі калачики, кінські кульки чи коров’ячі “пироги”. А може й в усе разом. Смерділо від чобіт, так що аж очі щипало. Але Тоні був щиро радий й такому запаху, бо він перебивав сморід від клятої колоди, на якій лежала голова. Колода смерділа свіжою кров’ю, смертю та відчаєм і цей сморід непокоїв Тоні набагато більше ніж амбре від зеленувато-коричневого пюре на чоботах в метрі від нього.

— Жителі славного міста Тесто-де-Кальво! За пограбування храму Трьох Богів вельмишановний суд ясновельможного герцога Ді Пьєрі Де Сільва Д’Ароньйя, хай Боги дарують йому нескінченні роки життя та процвітання, виніс смертний вирок цьому негіднику Антоніо Бразіллі на прізвисько Щур. — дуже гучно закричав лудженою горлянкою глашатай, що стояв десь справа від Тоні.

Юрба зустріла його слова радісним криком та аплодисментами. Тоні паралізувало від страху, він закрив очі та заскиглив.

— Але — продовжив глашатай, коли численні глядачі трохи стихлі. — згідно зі статутом з виконання покарань, кожному десятому мерзотнику ми надаємо шанс!

Юрба знову зашуміла, але цього разу у цьому шумі не відчувалося єдності. Хтось вважав за даремне давати крадію зі святого місця якийсь шанс, а дехто був радий розважитися рідкісним атракціоном. Бо ж нечасто на площі за день страчували десять злочинців. Але цього разу жителям Тесто-де-Кальво пощастило бачити, як відтяли голову дев’яти розбійникам з банди Кастільї, яких так вдало нарешті спіймали люди герцога, і от, на доданок, цей щур Бразіллі.

— Долю крадія Антоніо Бразіллі визначить ця монета. — глашатай підняв догори невелику мідну монету. — Я підкину її і якщо вона впаде номіналом додолу і зображенням Фортунадіса догори — то Бразіллі відпустять. А якщо навпаки — то стратять!

Глядачі зашуміли, намагаючись роздивитися монету у руці людини на помості, хоча вона була такою ж самою, як і багато хто з них мав у собі в кишені. Мідна монета з зображенням бога Удачі Фортунадіса була одною з самих дрібних грошей.

Тоні відкрив очі, в них засвітилася надія, але побачити монету чи хоча б того глашатая він ніяк не міг.

— Що ж. Хай Боги вирішать долю цієї людини! — крикнув глашатай та підкинув монету великим пальцем правої руки. Вийшло у нього невдало, бо замість полетіти вгору, щоб впасти на простягнуту долоню лівої руки, монета полетіла вперед. Вона впала на помості неподалік від Тоні, покотилася прямо під його ніс і закрутилася навкруги своїй вісі, наче дзиґа.

В якусь мить Тоні здалося, що він побачив обличчя Фортунадіса. Він спробував подути на монету, щоб вона впала Фортунадісом догори, але горло його пересохло, тому замість того, щоб подути, Тоні сильно закашлявся. Від того кашлю затряслася і колода і дошки помосту поруч з нею. Через те монета нарешті впала. Тоні уп’явся очима у неї та обомлів від щастя — йому лагідно посміхався Фортунадіс.