Отець Антоніо занудився. Площа була невеличкою і він вже обійшов її сто разів. На відміну від бульвару, роздивлятися тут було особливо нічого. Непоказні, непофарбовані будинки з грубого каменю, маленькі та брудні вікна. Дерев’яний тротуар місцями прогнив та зяяв дірками, в які легко могла попасти нога. На брусчатці лежало чимало сміття, а людей на площі практично не було. Хіба що якийсь стариган вийшов з-за рогу та притулився до стіни.

Панотець порився у кишені та дістав шматок сушеного кінського м’яса. Вони купили такі шматочки у кочівників Великої Вільної Пустки. Ті нарізали кінське м’ясо на тонкі шматочки та клали під сідло. Десь за тиждень ці шматочки просолювалися кінським потом і через ту сіль могли зберігатися роками. Щоправда розжувати такий шматочок було дуже непросто, бо був він твердим наче шкіра троля.

Отець Антоніо сунув м’ясо до рота і почав потроху розжовувати його. Помалу рот заповнював солоний та насичений смак.

Тим часом панотець роздивлявся старого, що стояв навпроти. Виглядав він як якийсь моряк у минулому. Шкіряний плащ, якому вже давно місце десь у купі сміття. Довгополий, теж шкіряний, моряцький капелюх, певне колись добре захищав як від сонця, так і від морської води чи дощу, але наразі мав чимало дірок. На обличчі старого, зморщеного та обвітренного, певне чи не всіма вітрами світу, застиг кислий вираз страджання. Через хвилину панотець побачив, як бідолаха заплакав. Певне, помітивши отця Антоніо, старий простягнув руку, випрошуючи подаяння.

Хоча зайвих грошей у них не було, служитель Фортунадіса не міг не допомогти людині у біді. Отець Антоніо порився у кошелі, який залишив йому Тоні. Знайшов декілька дрібних монет. То були мідні монетки з зображенням Фортунадіса.

Панотець підійшов до старого і кинув монети у простягнуту руку.

— Не плач, старий. Купи собі шматок хліба. — сказав отець Антоніо.

Жебрак нічого не відповів, лише продовжував дивитися на свою простягнуту долоню.

Панотець не став чекати на вдячність. Твори добро та пускай його по вітру! Так говорив Фортунадіс, маючи на увазі, що справжнє добро треба робити без розрахунку на подяку за нього.

Отець Антоніо повернувся і пішов назад на місце, де стояв, тому не бачив, як жебрак жбурнув його монети на землю. Вони попали прямо у каналізаційний отвір, тому зникли навіть не брязнувши на останок. Мабуть, для Гренцлава та пара мідних монет, навіть для бідного безхатька, були лише як глузування. Старий моряк закульгав з площі, бурмочучи під ніс якісь прокляття.

Коли панотець обернувся, на площі вже нікого не було. Він знизав плечима та встав позручніше, щоб чекати на Тоні.