Щур насилу відкрив очі. Вони були налиті кров’ю, та прилила до голови та стукала у скронях, наче якийсь дятел. Тоні висів на дереві головою униз у коконі з павутиння. Поруч був ще такий самий кокон.

Невідомо скільки Тоні вже був у такому положенні, але крізь листя почали пробиватися сонячні промені. Певне, вже був світанок. Щур облизав гарячі розпухлі губи. Його нудило, голова боліла, гірше за тавро на лобі пекла рука, де відмітилися хеліцери страшних потвор і була вприснута їх поганська отрута.

Раптом Тоні відчув, що гілка, на якій він висів, сильно прогнулася під чиєюсь чималою вагою.

Уява одразу намалювала Щуру велетенського павука, одного з тих, кого він погано роздивився у неясному світлі багаття. Певне, у цих потвор настав час сніданку.

Щур закрив очі та подумки звернувся з молитвою до Фортунадіса, монета з зображенням якого вже одного разу врятувала йому життя.

— Тоні, ви притомні? Чуєте мене? — роздався гучний шепіт отця Антоніо зверху.

— Панотець! Це ви? Фортунадіс почув мої молитви! — охриплим голосом відповів Тоні, розплющив очі, та спробував якось покрутитися у коконі, щоб роздивитися того, хто був вгорі на гільці. Та почала небезпечно розхитуватися.

— Так, це я. Заради Бога висіть тихенько, не крутіться, бо я зараз впаду.

Тоні завмер.

— Я переріжу павутиння, яке тримає вас на дереві, а вже внизу розріжемо кокон. Але вам доведеться впасти. Будьте готові. Домовилися?

Щур глянув униз. Було не так і високо — від голови до землі десь півтори метри. У будь-якому разі краще вже звернути шию при падінні, ніж тебе зжеруть кляті монстри.

— Я готовий, отче. Ріжте! — відповів Тоні. Йому кортілося спитати, як сам отець Антоніо зміг виплутатися з павутиння, але вирішив не відволікати панотця.

Чекати довелося пару хвилин. Певне, різати павутиння було не просто. Падіння вийшло вдалим — його значно пом’якшала павутиння. До того ж вийшло так, що панотець перерізав якусь важливу нитку, яка тримала вкупі весь кокон і той перестав стискати Щура. Як тільки Тоні опинився на землі, він вужем вислизнув з залишків кокона. Різко підвівся, але трохи не впав, бо в наслідок отруєння та знерухомлення був заслабим.

Тим часом отець Антоніо почав різати кріплення другого кокону, що висів на тій самій гільці. З нього стирчала голова ватажка розбійників.

— Отче Антоніо, що ви робите? То той клятий бандит, що хотів нас убити. Давайте краще бігти скоріше звідси. Павуки можуть тут з’явитися у будь-який момент.

— Ми не можемо кинути його напризволяще, яким би грішником він не був.

Тоні вже збирався тікати сам, не чекаючи на панотця, коли кокон ватажка впав. Він так само розпався при падінні, як і той що був у Щура. З павутиння зі стогоном викотився ватажок, а за ним і мішок зі здобиччю, монети розсипалися по траві.

Тоні забув про все, кинувся до мішка і почав шукати компас. Водночас отець Антоніо зліз з дерева. Ватажок розбійників почав приходити до тями і встав на карачки.

В цю мить з кущів почулося шарудіння та люте шипіння. То павуки, що солодко спали після ситної вечері, у печері поруч, проснулися від шуму і вирішили перевірити, що там з їх здобиччю.

Отець Антоніо схопив Тоні за руку та потягнув у сторону. Той захопив у долоню монет скільки зміг. Ватажок розбійників вже стояв на ногах і дивився у кущі. З них показалася довга волохата лапа павука.

Розбійник заверещав від жаху і кинувся бігти. Панотець та Щур побігли в інший бік. Більшість павуків кинулися за гучнішою жертвою, бо погано бачили вдень. Хоча й отець Антоніо робив чимало шуму. Він як ведмідь ломився крізь хащі, гілки тріщали та ламалися від його напору, листя летіло навкруги наче від буревію. Попереду маячила худа жилава спина Тоні, який не жалів ніг. Йому вдавалося якимось дивом оминати гілки та пеньки. Темпу втікачам додавало клацання хеліцер та люте шипіння за спиною.

Тоні на швидкості вилетів з лісу і трохи не впав з обриву. Внизу тихо, але невпинно несла свої води річка. На мить Щур задумався, а потім зробив два кроки назад та рибкою плигнув з десятиметрової висоти у синю холодну глибину.

Тут же на обриві опинився і панотець. На відміну від Тоні, він не зміг вчасно зупинитися і полетів у річку розмахуючи руками, наче намагався злетіти. Божого дива не вийшло і замість польоту вгору важке тіло святого отця з силою вдарилося об гладку поверхню води. Удар підняв вгору цілий фонтан, якому міг позаздрити та синій північний кит. Краплі води навіть дісталися павуків, які добігли до краю обриву і застигли там. Плавати вони не вміли, тому їм тільки й залишалося як грізно клацати хеліцерами та люто шипіти.