Озерне місто не просто стояло біля величезного озера Гардіньо, але й більшою частиною знаходилося прямо над його гладкою поверхнею. Дерев’яні доми на палях наче зависли у повітрі десь в метрі чи півтори над водою. Позаду міста та озера, вдалині, виднілися білі піки П’яти Сестер — найвищих вершин Середньогір'я. Саме зараз за ними почала ховатися червона куля Сонця. Картина ця була настільки красивою, що пройняла навіть Тоні, який на мить застиг у захваті.

Але довго милуватися краєвидом не було часу — треба було щось думати, щодо ночівлі.

— Де ми будемо ночувати, панотець? Грошей, що в нас є не вистачить на ліжко у найдешевшому гостьовому будинку. Якщо вистачить на шматок хліба та стакан вина і то добре. — з кислим виразом обличчя сказав Тоні.

— О! Це не проблема. Нас приймуть у будь-якому Храмі Трьох Богів. Служителя Фортунадіса та його супутника і нагодують і дадуть комфортні ліжка. — махнув рукою отець Антоніо.

— Ох, панотець-панотець. Ви що не розумієте, що, коли ви без дозволу взяли компас та втекли, то стали злодієм для Храму? Якщо ми туди прийдемо, нас тут же схоплять. Певне, звістку про вас вже давно розіслали. Якщо не за допомогою магії, то й голубина пошта впорається з цим за той час, що ми йшли сюди.

Отець Антоніо відкрив рота, щоб щось відповісти, але зрозумів, що Тоні правий. Служитель Фортунадіса спантеличено почухав потилицю.

— Я б вам порадив і від цієї вашої хламиди здихатися, але в нас нема у що вас переодягнути. — продовжив свою думку Щур. Він зацікавлено глянув на юрбу, що жваво розглядала, торгувалася та купляла свіжовиловлену рибу поруч на пірсі. Тут він і сам міг би зловити “рибку”.

— Я піду розпитаю місцевих, чи може щось порадять. А ви краще постійте тут. — сказав Тоні і швидко пірнув туди, де було побільше людей.

Не встиг отець Антоніо занудьгувати, як Щур повернувся з веселою посмішкою на обличчі.

— Щось вам підказали? — з надією спитав панотець.

— Га? Що? А … ні, не підказали. Але я знайшов гаманець! Якийсь розтяпа його загубив. — хитро посміхнувся Тоні та продемонстрував товстий мішечок, який весело дзенькнув.

— Багатенький розтяпа. — додав Щур, зваживиши гаманець у руці, та погордо глянув на отця Антоніо, очікуючи схвалення.

Перш ніж Тоні зміг зреагувати панотець вихопив у нього цей мішечок з грошима та кинувся до юрби.

— Добродії, хто загубив гаманець?! — гучноголосо запитав він та підняв руку з гаманцем догори, щоб усі бачили його.

На мить запанувала тиша, а потім чи не десяток людей зголосилися бути власником “знахідки”.

Отець Антоніо розгубився. Тоні підскочив і вигукнув:

— Щось забагато власників у одного гаманця! Треба віддати тому, хто доведе, що це його річ.

Панотець кивнув та спитав:

— Хто може довести, що це його гаманець?

Юрба розчаровано загуділа. До служителя Фортунадіса підійшов невисокий, гарно одягнений, чоловік. На його обличчі була суміш страху та надії.

— Я думаю, це — мій гаманець. Я тільки-но помітив, що він зник. Якщо це він, то на ньому має бути вишиті мої ініціали “С.Г.” — Сержіо Гальяні. — сказав чоловік.

Отець Антоніо глянув на гаманець. На ньому і справді було вишито “С. Г.” Панотець вже збирався віддати мішечок з грошима, але знову втрутився Тоні.

— Це ще нічого не означає! Може це зовсім інше “С.Г.”? Якийсь тобі Стефано Галібаджо чи Санчо Гудіні! Та й як ми можемо бути впевнені, що його справді звуть саме Сержіо Гальяні?— вигукнув Щур.

Натовп схвально загудів. З нього почулися крики: — Еге-ж! Може це я Санчо Гудіні! — А я так взагалі Сантано Грульяді!

Через хвилину з’явилася ціла купа різних С. Г.

Служитель Фортунадіса знову засумнівався.

— А чи нема у вас ще якихось підтверджень? Може щось, що лежить у гаманці і ніхто крім вас не знає про це? — спитав панотець.

Чоловік на хвилину задумався і його обличчя просвітлило.

— Є! Є така річ! Жінка завжди кладе мені до гаманця іконку Святого Сержіо Ліворукого на вдачу та для захисту. — вигукнув він.

Панотець відкрив гаманець і справді знайшов там цю іконку. Витягнув і продемонстрував юрбі.

— Беріть ваш гаманець і більше не губіть. — отець Антоніо поклав іконку назад та простягнув мішечок чоловіку.

Тоні скривився наче від зубного болю. Натовп ще пару хвилин розчаровано обговорював подію, а потім усі повернулися до своїх справ.

Сержіо Гальяні швидко перерахував гроші у гаманці і на його обличчі розпливлася щаслива посмішка.

— Святий отець, ви врятували мене! Давайте я вас винагороджу. — сказав він.

Але і тут отець Антоніо випередив Щура, який звичайно ж хотів погодитися на винагороду.

— Ні-ні, пане Гальяні, добрі справи не потребують винагороди. На моєму місці так сам вчинила б будь-яка чесна людина. — відразу ж відповів служитель Фортунадіса.

Подумки Щур кляв панотця на всі лади, але зовні вимучив криву посмішку.

— Але нам і правда потрібні гроші. Може у вас є якась робота для нас? — спитав панотець.

Робота і справді знайшлася. Цілу годину Тоні та служитель Фортунадіса тягали важкі мішки, кошики та коробки, завантажуючи баржу Гальяні. Щоправда, здебільше працював панотець, який хапав одразу по декілька мішків. Щур більше удавав, ніж щиро віддавався праці.

Коли вони закінчили Гальяні щедро розплатився, певне додавши, до платні за роботу, ще й свою вдячність.