Тоні був єдиним, хто сидів у шинку “Золотий віслюк” у шапці. Вовняний головний убір Крутогірських пастухів був натягнутий по самі брови. Під ним на лобі продовжувало пекти тавро злочинця, яким нагородили Щура люди герцога, перед тим як відпустити. Тоні кожен день мазав цей шрам, у вигляді букви “З”, маззю з таісової олії, трави Парлетті, товчених кажанів та ще бозна-чого, яку прикупив у відьми. “З” встигла покритися кіркою та перестала сочитися рожевою сукровицею, але боліла чи не як у перший день.

Тим часом шинок був переповнений. Ярмарок у Тесто-де-Кальво вже закінчувався, селянам та торговцям, що поверталися додому, було важко оминути “Золотого віслюка”, який був розташований на перехресті чотирьох доріг. Завдяки цьому, Тоні вже вдалося розжитися у юрмі необачних селюків двома кошелями. В них виявилося багато грошей, але здебільше дрібних. Більш значну суму ті селяни чи благорозумно десь сховали, чи їх торгівля видалася не такою вже й вдалою. Менш за тим, на крадені гроші Щур міг прожити тиждень, а якщо економити, то й два. Наразі він порадував себе пляшкою домашнього вина, великою мискою густого наваристого супу та духмяним шматом свіжоспеченого хліба.

— Перепрошую, добродію. Чи не можна до вас підсісти? — неочікувано відволік Тоні високий голос.

Щур здивовано підняв погляд. Навпроти стояв високий та гладкий чолов’яга. Рожеві повні щоки, ніжна шкіра та відсутність щетини вказувала на його молодий вік, але, разом з тим, маківка вже добряче облисіла. Коричнева хламида приховувала чимале черевце. Десь Щур бачив таку одежину, але поки не згадав де саме.

Нечасто хтось хотів підсісти до Тоні Бразіллі. Тому Щур дуже підозріло подивився в обличчя товстуна. Його блакитні очі були невинні, як у немовля.

Тоні кивнув, але якось невпевнено та невизначено. Такий жест можна було трактувати чи не як завгодно, але незнайомець сприйняв його за запрошення і присів навпроти Щура.

— Хай буде благословенний ваш хліб, добрий чоловіче. — сказав товстун.

Тут Тоні нарешті згадав де бачив цю хламиду, яка була зараз на людині навпроти.

— Дякую, святий отче. Далеко ви зайшли від храму. У справах чи у вас паломництво?

— У справах. Чи чули ви про пограбування Храму Трьох Богів? — зітхнув панотець.

Тоні застиг наче миша перед удавом. Він краще за інших знав усі подробиці того пограбування. Знервовано ковтнув ком, що невідомо звідки з’явився у його горлі і сказав:

— Щось таке чув, але, звичайно, не знаю точно, що там було. А ви з цього Храму?

— Так, я — молодший служитель Фортунадіса у Храмі Трьох Богів.

— Чув, що, начебто, крадія спіймали люди герцога і вкрадене повернули. — обережно закинув вудку Тоні.

— Так і було, так і було. — відповів панотець.

В цей момент до нього підійшла худа та вертка дочка пана Каноті — господаря “Золотого віслюка”. Вона принесла тарілку з величезним свиним окроком на кості та вареною картоплею. Такою порцією можна було б нагодувати чотирьох, а то й п’ятьох пересічних відвідувачів шинку.

Молодший служитель Фортунадіса перервав розмову та накинувся на їжу. Тоні з подивом дивився, як швидко зникає м’ясо та картопля. Через десять хвилин на тарілці залишилася лише гола кістка.

— А ви, я бачу, вправний їдок. Останній раз таку швидкість я бачив, коли в ставок з піраньями впало теля.

— Я, можна сказати, тренувався цьому все життя. В храмовій їдальні гав ловити не можна, бо залишишся без обіду. — посміхнувся панотець.

Тоні хильнув вина та вирішив ще розпитати служителя Фортунадіса.

— Так ви хотіли розказати про вашу справу та до чого тут пограбування Храму. — сказав він. Дуже вже зацікавило Щура, що там собі прибрав до рук герцог чи його служки.

— Ага. Так от. Цінності, що були вкрадені й правда повернули. Але втратили ми дещо більше, значно більше — тяжко зітхнув панотець.

— Що ж саме? — затамував подих Тоні та присунувся ближче до священника.

— Ми втратили дух Фортунадіса. Його більше нема у храмі. — скривився наче від болю служитель Фортунадіса.

Тоні видихнув. Що-що, а на божий дух він не замахувався.

— Прикро. — сказав Щур та ще відпив вина.

— Прикро — то не то слово. Але я виправлю це. В цьому і полягає моя справа. — гордо сказав панотець.

— Яким же чином? Молитвами? Паломництвом у святі місця? — скептично спитав Тоні.

— Святе слово багато важить. Але я маю і дещо більше. — відповів священник та дістав з кишені щось загорнуте у хустинку. Обережно поклав на стіл перед собою і розгорнув.

Очі Тоні округлилися настільки, що трохи не випали з орбіт. Скромна хустинка приховувала справжній скарб. На столі лежав великий золотий компас, обрамлений рубінами та смарагдами. Цей спокусливий блиск дорогоцінного металу Тоні не сплутав би не з чим. Точно не мідний чи навіть позолочений. В якусь мить Щуру здалося, що всі, хто сидить у шинку заткнулися та витріщилися на той безцінний предмет на їх столі.

Тоні посунувся вперед та спочатку прикрив компас руками. Потім поспіхом схопив краї хустинки та підняв їх так, щоб зі сторони було не видно блиску золоту та дорогоцінних каменів. Щур оглянувся. Наче, ніхто не дивиться.

— Що це?! Нащо ви демонструєте таку дорогу річ на людях? Чи у вас зовсім клепки в голові нема, панотець? — прошипів Тоні.

— Я й справді не подумав. — зніяковів служитель Фортунадіса.

— Це компас Фортуни. Він вказує туди, де зараз дух Фортунадіса. Я маю намір знайти його та повернути до Храму. — додав він.

— І вас відпустили одного? Без охорони та допомоги? — здивувався Тоні.

— Насправді, митрополит не пустив мене, як я його не вмовляв. — з досадою сказав панотець.

— Тобто ви без дозволу взяли цю річ і збігли з нею з Храму? — трохи не вронив щелепу від здивування Тоні.

— Інколи заради святої справи доводиться порушувати правила. — повчально сказав священник і для підсилення своїх слів підняв догори товстий м’ясистий вказівний палець.

— Але ж це справжня крадіжка! — вигукнув Тоні, осікся, оглянувся та знову перейшов на шепіт.

— Святий отець, з точки зору закону — це крадіжка. Та ще й у Храмі. Знаєте, що за це чекає на крадія? — спитав Щур панотця.

Той промовчав у відповідь і лише міцніше стиснув пухкі губи.

— Смертна кара, панотець. Смертна кара! — демонструючи свої слова, Щур рубанув по столу рукою, наче відрубав голову злодію. Хто, як не він знав, що буває за крадіжку у Храмі?

Бідолашний служитель Фортунадіса зблід, рум’янець зник з його округлих щічок. Менш за тим, погляд його залишився рішучим.

— Це ніяка не крадіжка. Я поверну компас, як тільки знайду дух Фортунадіса. — видав панотець після хвилини мовчання.

— Ну це ви будете розповідати на суді. — хихикнув Щур, який за своє життя чув і не такі виправдання.

— Я виконую волю Фортунадіса — відповів священник.

Він сховав свій скарб знову в кишеню, покликав офіціантку та заплатив. Зазбирався йти.

В голові Щура гостро пронеслася думка, що таку жирну рибу упускати не можна. Він теж покликав офіціантку, прихопив з собою пляшку вина і вже у спину служителя Фортунадіса закричав:

— Святий отець, зачекайте! Я піду з вами. Вам не завадить допомога.

Той обернувся. На його обличчі засяяла широка посмішка.

— Я знав, що Фортунадіс пошле мені супутника. Дякувати Богу та дякую вам.