— Це ти все запоров, Гарі! — кричав поруч хриплий голос. — Як?! Як можна було не завалити те дерево за добрих п’ятнадцять хвилин?! Воно висіло на одній волосині!

— То було дуже важко! Я попереджав, що в мене може не вийти. — відповідав очевидно невдаха Гарі.

— Чого ж тоді у Барта вийшло? — продовжував напирати хриплий.

— Бо Барт був лісорубом до того, як піти у банду, а я — помічником кравця! — виправдовувався Гарі.

Тоні обережно розплющив одне око. Не повертаючи голову Щур бачив тільки володаря хриплого голосу. Той був, скоріше за все, ватажком банди.

Виглядав хриплий небезпечним головорізом. Лиса голова була покрита численими шрамами. Обличчя нагадувало якогось хижого птаха: глибоко посажені злі очі, великий горбатий ніс. Чорна скуйводжена борода наїжачилася коротким та жорстким волоссям. Під сорочкою були видні міцні м’язи. Зверху на сорочку одягнений жилет з грубої товстої шкіри з металичними клепками. На поясі у простих затертих піхвах висів меч.

— Коротше, Гарі, цього разу будеш без своєї долі. — закінчив суперечку хриплий, який був, як видно, ватажком бандитів.

— Та тут і здобичі майже нема. — з досадою додав він та пнув ногою один з мішків, що вивалився з разбитого возу.

— Отямилися ті два йолопи? — спитав ватажок.

— Той, що худий, привідкрив одне око і підглядає, а другий може ще не очуняв. — почув противний голос прямо над вухом Щур.

Його боляче підхопили під руку та підняли. Притворятися вже не було сенсу, тому Тоні відкрив очі та оглянувся. Розбійників було небагато — всього семеро. Тоні остаточно вирішив, що вони не місцеві. Одежа була незнайома, імена, що він почув дивні та й на загальній мові вони говорили з якимось акцентом. Краще за всіх озброєним був ватажок та ще один розбійник з арбалетом. Решта була й одягнена і озброєна так-сяк: саморобна дубина, праща, звичайна сокира тощо. Менш за тим, шансів впоратися з ними у Щура не було.

Один з бандитів спробував підняти отця Антоніо, але, звичайно ж, виявився неспроможним щось зробити з масивною тушею служителя Фортунадіса. Тоді він почав штовхати панотця ногами. Той застогнав і привстав.

— Що тут у нас? — зацікавився ватажок. — Чи це часом не святий отець?

— Я — молодший служитель Фортунадіса, а ви хто добрий чоловіче? — відповів отець, потираючи бік, по якому бив ногою розбійник.

— Ах-ха-ха — засміявся ватажок. — Можу тебе запевнити, я — не добрий чоловік. Точно не добрий.

До його сміху доєдналися інші розбійники і від цього у Тоні по спині пройшла холодна хвиля страху.

— Може їх кокнути? — спитав бандит з арбалетом та почав наводити його то на Тоні, то на отця Антоніо.

Щур зіщулився від страху, наче намагаючись стати меншою мишенню. Отець Антоніо зблід.

— Зачекай. Кокнути завжди встигнемо. Може вийде за них викуп отримати. — відповів ватажок.

— Обшукати та зв’язати. — наказав він.