Вірші
Супостат
Як страшно буває, знаєш?
Коли в неволі холоду й пітьми
Із твоїх грудей серце виривають
ті, що звуть себе людьми...
Коли під шкірою вже все холодне,
І очі тьмяні більше не живі...
Тоді хтось каже - це цілком природно,
Що люди мруть на своїй сирій землі
І день і ніч змінились непомітно
За спиною постав проклятий супостат
Забрав життя миттєво і безслідно,
А перед цим сказав 《я старший брат》...
Він винищив чиюсь усю родину
Запив цю справу 'скрепним шмурдяком'
Потім сказав, що гарна він людина,
Бо бореться за волю під совком.
Йому не важко ще раз повторити
І прокричати 《ми ж адін народ》
Але вже нікому з ним поруч жити
А він кричить стоїть, відкривши рот.
Он там його брати лежать вже вбиті
А там кремлівська влада розвалилась вщент,
І вже нема команди градом крити,
Так як командування все розбіглось вже.
Тож ось стоїть він сам один у полі,
Нема ні звуку, навкруги імла,
Перераховує свої останні кулі,
Підносить дуло до скроні і стріля.
Ось так закінчилось бажання територій,
І супостат той впав без звуку після бою,
Отримавши поразку на землі чужій,
Покінчив врешті решт сам із собою...
0
0
24
Він
Він обійняв мене якось в перше,
і стало так тепло, затишно в його руках.
Відчула себе нарешті доречною
і бачу тепер його у своїх думках.
Було так дивно, лишатися поруч,
До поки не скаже мені «іди».
Наче його я здобула власноруч
Обшукавши всі можливі світи.
Якось був поцілунок - палкий і ніжний
Я без тями тонула в його очах
Більше всього хотілось, щоб це було вічно,
Та мене поглинали тривога і страх.
Це було як в кіно про сильне кохання,
Я готова була йти за ним на край світу.
І боялася, що настане болюче прощання
І одного ранку, не буде від нього привіту.
Якось я його обіймала міцно і довго,
Так, наче більше не зможу ніколи
І здавалося, для нас все застигло навколо
І що всі зникли страхи й тривоги
Якось я його цілувала сміливо
І поцілунок гарячим був, міцним
В той момент, зі мною відбулося справжнісіньке диво,
Я схотіла бути на віки з ним.
1
0
76
...
Пробач мене за порожні слова,
За нездійснені мрії і плани.
Я не знала чого хочу сама,
І була в не найкращому стані.
Пробач, що багато тобі обіцяла,
Що тримала тебе в своїх сильних руках.
Пробач, що інколи просто зникала,
Літаючи у своїх сумних думках.
І ті фрази, ти викинь на вітер,
Вони більше не мають ваги...
Тепер зламані будемо жити.
Та чи дійсно це нам до снаги?!
Розірви все, що маєш від мене
І спали як чужий непотріб.
Нехай горить, хай від вогню буде тепло,
Викресли мене із життя - я не проти.
Розлюбила тебе, що тут вдієш,
Тепер у кожного плани свої.
Ти ні про що більше не мрієш,
А я залишаюсь з собою на самоті.
Пробач, що зламала, розбила і вбила
Все те живе, що було у тобі.
Між нами прірву з життя утворила,
І в ній посіяла зневагу і гнів.
Ми з тобою дійшли до краю,
То ж заплющ свої очі і відпусти.
Не зустрінеш мене, я тобі обіцяю...
Нам далі окремо краще іти.
1
0
40
Мій біль, твій біль, наш біль
Моє небо блакитне і з хмарами
В ньому сонце, свобода, тепло
Ластівки в нім літають парами
І будують під ним житло.
Там літала раніше Мрія
І під зорями світло було.
Я на небо дивилась з надією,
Що таким завжди буде воно.
Як повіяло вітром морозним
Із боліт самим страшним злом
Наче зорі змарніли зовсім
І поділось кудись тепло.
Моє небо пробите ракетами
І птахи там вже зовсім не ті
Називають їх всі шахедами,
Що летять над будинком вночі.
На землі моїй рвані рани,
А ще опіки дуже страшні.
І її все ще катують танками
Які їдуть з болота русні
Моє місто розбите градами,
Артилерія не стиха
А будинок мій знесений кабами
І річка моя вже пуста.
За країну, свободу і дім
Полягло вже чи мало душ,
А де насправді вся річ у тім,
Що війна не торкнулась чинуш°
Уся справа в цій клятій байдужості
Що на плечі лягла їм всім.
Їм завжди бракуватиме мужності
Захищати хоча б свій дім.
3
0
104
***
Немає ні де такого як ти,
Нехай не мого, але все ж
Я пустила тебе у свої думки,
І ти там, доречі, добре живеш.
Але все ж, я тебе відпускаю,
Ти не мій, і не належиш мені,
Мені себе ти не обіцяв
То ж ти вільний, тепер іди..
Так, я більше тебе не тримаю,
То ж живи своє власне житя,
Я тебе довела до краю
Власного болю і каяття.
Я тебе назавжди відпускаю,
Як і все що здобула з тобою,
Твої сліди осінь нехай замітає,
А я буду сама із собою.
Так, це кінець... я тебе відпускаю,
І ще довго радіти буду,
Що твою руку колись тримала
І тебе відчувала усюди.
Так, ти вільний... іди
Я тебе не забуду точно.
Ну а ти підпалюй наші мости
І будь щасливим вже остаточно.
0
0
22
Відпустив
Її треба було тримати,
А ти відпустив.
За неї треба було боротися,
Натомість ти склав зброю і відступив.
Тепер дивися, вона пішла.
Ти занадто довго спостерігав.
Її оборона для тебе була не легка,
Та врешті решт, ти її таки зламав.
Ти чекав, що на все буде свій час
Що вона за тобою піде на край світу,
А вона думала що увесь світ -для вас
Зітканий із яскравих і міцних ниток.
Що ж, ти її назавжди відпустив?
і бажання дзвонити, писати не буде?
Чи тепер подумки уявляєш її?
Це нормально, так вже влаштовані люди.
Вона зникла, навіть не обійнявши,
Що тепер про це думаєш ти?
Гадаєш, що був достатньо відважним?
Гадаєш тому їй дозволив піти?
1
0
36
Вона нарешті стала собою
Вона нарешті стала собою
Зірвала із себе усі ярлики.
Для когось на смак стала дуже гіркою
Для інших терпкою, щоб звело язики
Вона нарешті зняла з себе маску
Що всім транслювала не щирий сміх
І без неї, доречі, вона прекрасна
І її не хвилюють проблеми усіх.
У ній нарешті оселилося щастя,
Свобода і спокій засіли в душі.
Тепер вона воїн, що ніколи не здасться
І на коліна не стане ні перед ким.
У неї тепер, правда, серце холодне
За те вільний розум і ясні думки.
Має бажання цілком вже природне -
Належати повністю тільки собі.
Вона тепер вільна, як вітер, як пташка,
І знає тепер куди йти, що робить.
І напевно, їй зовсім вже і не страшно,
Якщо більше нікого не вміє любить.
Їй не потрібні ніякі правила, наративи і тим паче згода
Вона це від себе сміливо відштовхує
Бо у неї нарешті ясна погода.
І тіло від холоду вже не тремтить.
2
2
70
Додому
В повнісінькій тиші, в холодній темряві
Під час несподіваних нападів мрій
Я сиджу і чекаю чогось незбагненного,
Чогось, поза межами будь яких дій.
Як начебто чисту й невинну дитину,
Яку сповивають в обіймах любові
Чекаю якусь незнайому людину,
Що прийде на запах моєї крові.
Чекала б і далі, як би тільки знала,
Що прийде вона, заморозивши час,
Аби я їй тихенько усе розказала
Про злих віроломних почвар серед нас.
Про те, як в ночі загоряється місто,
Про тихий терор, і про сльози і втому...
Як тихо блукає за плечима надія
Що я повернуся до себе додому.
2
0
66
Як би
Як би за все життя мене хоча б раз хтось покохав,
Я була б зовсім іншою людиною
Мала б світло у серці, знала б де мій причал,
І мабуть була б більш позитивною.
І як би в мою душу посіяли зерна
То вони на весні розцвіли б чорнобривцями,
Як на полі, яке не посічене стежками,
Як в старому дворі, під знайомими вікнами.
Та коли б в мої очі брехнею не кидали,
То і очі дивилися б на світ добріше,
І не мала б мороки я з вашими примхами,
Та й напевно всміхалась хоч трохи частіше...
От як би намагались в мені роздивитися
Щось живе, не підкорене, ціле і вічне
То можливо, не бажала б я вам удавитися
Своїм щастям і тим що ви звете миром.
Мабуть я була б кращою ніж ви бачите,
Аби вміла любити не так як ви,
І надію ніколи не було б втрачено,
Але все вже зіпсовано цим маленьким 《як би 》
1
3
66
Обійми
Обійми мене ще раз міцно,
Наче більше не буде змоги.
Хай над нами ввесь світ нависне
І розсиплються всі дороги.
Може осінь усіх навколо
Змиє свіжим холодним дощем,
А ти міцно тримай мене, як ніколи
Не тримав би в руках себе.
Може зорі впадуть на землю
Може хтось якось знищить наш світ
А ти втискай мене міцно в себе
Щоб не шукати потім мій слід.
Нехай горить все навколо і тліє
І в диму ми потонемо вдвох.
Ти души мене своїми обіймами
Бо лиш для цього створив нас Бог
Нехай сонце навіки згасне
І до купи змішається пекло і рай.
В цьому буде таки щось прекрасне,
Ну а зараз... Мене обіймай!
2
0
69
Відпусти
Після дощу сходить сонце
На світанку осяявши шлях,
Ти стоїш під моїм віконцем
Стискаючи волю в руках
Я не вийду до тебе зараз,
І можливо уже ніколи
Не побачу в очах твоїх спалах
І зітліє усе довкола
Ти мене не гукай - не треба
Мене змило осіннім дощем.
То ж, не стій під похмурим небом
Укриваючись мокрим плащем
Відпусти мене вже нарешті,
Без прощання і сліз, дай піти.
Утамуй біль в своєму серці
Та забудь про мої сліди.
Не кричавши завершимо сварку
Хоч на мить, ми побудем людьми.
Не тримай мене до світанку,
Я прошу тебе - відпусти.
1
1
93
