"Щоб побачити очевидне, потрібно вийти за межі здорового глузду"
                             
                           📖   📖   📖
                         Сцена перша

   Великий хол був залитий м’яким світлом. В центрі кімнати, мов тиха варта, стояла стара, різьблена ширма. Візерунки на ній виблискували в напівтемряві, а слова, витесані чорним шрифтом, мерехтіли, заманюючи та водночас застерігаючи.
   Гості стояли мовчки, уважно вдивляючись у загадку. Кожен читав її про себе, намагаючись вхопити сенс, запам’ятати кожен рядок, кожну дивну метафору, кожну фразу, що обіцяла провід до чогось захованого.
   Донован, стоячи трохи осторонь, швидко виводив щось у своєму нотатнику. Його обличчя було зосередженим, брови насуплені, а пальці трохи тремтіли.
— Як на уроці класичної літератури, — пожартувала Нора, намагаючись розрядити напруження, що повисло в повітрі. — Що-небудь зрозумів, Доне?
— У мене не питай. Тут усе — суцільна метафора.
   Карен зробила крок уперед, тримаючи в руках невелику, акуратну дерев’яну скриньку. Її рухи були зібрані, спокійні, хоч у погляді ще жевріла тривога.
— Шановні гості, — звернулася вона рівним голосом, відкриваючи коробку. Усередині лежали шість блискучих золотих ключів, кожен з унікальним візерунком. — Для кожного з вас приготовлено окремий котедж. Ваш ключ — це ваша оселя на найближчі дні.
   Всі мовчки підійшли ближче, розглядаючи ключі.
   Тут підійшов Хенк, злегка піднявши руку, ніби просив слова:
— Пані… дозвольте одне питання.
   Карен злегка нахилила голову:
— Слухаю вас.
— Ми тут усі з запрошеннями. Нас семеро. Але я чітко пам’ятаю, що в листі, який мені надіслав пан Осборн, йшлося про… шістьох гостей. Не більше, — його голос не був звинувачувальним, але в ньому прозвучала настороженість.
   Дівчина нахмурилась і перевела погляд на скриньку, де й справді блищали лише шість ключів.
— Це… справді дивно, — відповіла вона повільно, намагаючись обдумати ситуацію просто під час розмови. — Що б це могло означати?..
   Тиша, що запала, була незручною. І в неї, немов ніж у м’якуш, проник голос Елізабет:
— Усе дуже просто, — мовила вона холодно, іронічно вигнувши брову. — Сьомий гість — не той, ким себе називає. Його поява — це не випадковість, а запланована перевірка. Саме він убив Осборна.
— І звідки така впевненість? — озвався Донован, дивлячись на неї з підозрою.
   Жінка повільно, майже грайливо, погладила коробку яку тримала весь цей час, і відповіла:
— Бо смерть господаря — це зручна можливість. Тепер ніхто не зможе підтвердити, хто справді отримував запрошення, а хто — ні. І злитися з натовпом стає елементарною справою, — вона нахилила голову, звертаючись до… коробки: — Ти ж теж так вважаєш, правда?
   Її погляд був звернений у порожнечу, і це викликало ще більший неспокій. Кілька людей несвідомо зробили крок назад.
   Усі переглянулись — коротко, насторожено, з ледь помітною тривогою. Підозра повисла між ними, як тінь.
   Карен, зібравши залишки спокою, тихо сказала:
— Будь ласка, всі ключі мають позначення. Ви знайдете свої котеджі за ініціалами на дверях.
   Без зайвих слів кожен забрав свій ключ і, мов притискаючи його до серця, мовчки рушив геть.
   Ніч опустилась на острів, огортаючи його тишею та мороком. За вікном котеджу шелестіло листя, а вітер час від часу рипів у покрівлі, мовби шепочучи щось давнє й неспокійне. Всередині кімнати було тепло, лампа над столиком відкидала м’яке світло на дерев’яну підлогу й зморшкувате чоло Донована.
   Він сидів за старим, трохи пошарпаним столиком, схилившись над картою бази відпочинку. Поруч — блокнот із записаною загадкою, яку вони щойно прочитали з ширми. Його пальці ковзали поверхнею паперу, а очі уважно вдивлялися в лінії стежок, позначки та кольори.
— Зелені торії… білі торії… — бурмотів він напівголосно, звіряючи слова з текстом. — «Червоний птах на каменях живе, біля бухти, де кораблі пропливають…»
   Його голос був спокійним, але в ньому чулося зосередження — так говорить людина, яка майже вловила суть, але вона вислизає, як пісок крізь пальці.
   На ліжку сиділа Нора, розчісуючи волосся перед невеликим дзеркальцем. Її силует, відбиваючись у склі, здавався привидом у темній рамі. Вона дивилася на себе, але думки її були десь далеко.
— Слухай, Доне… — озвалася вона тихо, не відводячи погляду від власного відображення. — Як ти думаєш, яким чином злочинець взагалі потрапив на острів, щоб убити Осборна?
   Чоловік не одразу відповів. Він на мить підвів погляд від карти, мов намагаючись уявити маршрут у темряві.
— Думаю, на моторному човні або щось подібне. Якщо добре все спланувати, туди й назад можна проїхати за годин п’ять чи шість. Приплив, убив — і зник. А тоді повернувся вже з групою, як нічого не було.
— Але це ризиковано…
— Саме так. Або вбивця дуже зухвалий, або дуже впевнений в собі. Так робить лише той, хто знає, що його не викриють.
   Нора хотіла щось сказати, але раптом зупинилась. В її очах з’явився блиск тривоги.
— Доне… — прошепотіла вона, напружено вдивляючись у дзеркальце. — Що це…?
   Він озирнувся. Дзеркало, в яке дивилася Нора, ловило відблиск ззовні. На мить у склі з’явився слабкий, але чіткий промінь — світло ліхтарика, що мигнуло десь між деревами.
   Жінка вже стояла на ногах, серце калатало в грудях.
— Там хтось є!
   Донован схопив куртку, ціпок, і вони разом рвучко відчинили двері. Холодне повітря вдарило їм в обличчя, свіже і напоєне нічною вологою. Десь далеко рипнула гілка.
— Туди! — вказала вона, і не чекаючи відповіді, рушила до лісу.
   Вони побігли, ковзаючи по вологій траві, між дерев, за тим тьмяним, миготливим світлом, що раз у раз з’являвся між стовбурами. Світила не було видно, і що глибше вони заходили, то темніше ставало навколо. Серед тиші ночі чулися лише їхні кроки та шалений стукіт сердець.
— Тут хтось був?
— Так, я впевнений.
   Подружжя обережно озиралося навколо. Вітер шелестів листям, і кожен шурхіт здавався підозрілим. Донован раптово зробив крок убік і, не озираючись, рушив упевнено в праву сторону, немов щось побачив. Нора поспішила за ним, але в темряві перечепилася за коріння або камінь і ледь не впала.
— Обережно! Будь уважніша, тут темно.
   Вона кивнула, відновивши рівновагу, але погляд її вже був прикований до того, що лежало під ногами. На землі, наполовину присипаний опалим листям, виднівся дивний предмет — щось крихітне, червонувате, з грубими формами.
— Що це…?
   Донован опустився навколішки, підніс ліхтар ближче. Тепле світло освітило об’єкт: це була фігурка. Дивна, різьблена, груба на вигляд, з витріщеними очима і неприродно вигнутою позою. Червона, з темними прожилками, що нагадували засохлу кров.
— Це... дивись, — озвався він. — Схоже на ту статую з холу, пам’ятаєш? Червона істота біля ширми…
— Справді. Майже один в один…
— Що це може бути?
— Ямавара, — раптом пролунало з темряви.
   Вони обоє різко підскочили. Нора злякано озирнулася, а Донован інстинктивно підвів ліхтар. З тіні між дерев до них наближався чоловік. Світло його ліхтаря засліплювало, та через мить вони впізнали фігуру — Боб. Його очі звужені, а на обличчі — дивна усмішка.
— Ямавара — істота з легенд префектури Тотторі, — заговорив він, повільно підходячи ближче. — Наполовину людина, наполовину мавпа. А ще — божество, що охороняє скарби цього острова.
— Скарби? — перепитав Донован, обмінявшись із Норою коротким тривожним поглядом.
— Так. «До ямавари пройди, що скарби ті охороняє», — він промовив ці слова майже урочисто. — У давні часи чимало шукачів пригод прибували сюди в погоні за багатством. Але ті, хто підходив надто близько до сховку… не поверталися. Легенди кажуть, ямавари роздирали їх на вісім частин. Ось чому острів прозвали Хіхо — Острів Сумної Звістки.
   На кілька секунд запала тиша. У повітрі зависла тривога, ніби самі дерева вслухались у розмову.
— Вам би варто бути обережнішими, — продовжив Боб, ковзаючи поглядом по їхніх обличчях. — Якщо ненароком підберетесь до скарбів надто близько, ямавари можуть убити вас. Як господаря.
— Господаря? Ти маєш на увазі Осборна?
   Боб не відповів одразу. Його усмішка стала ще загадковішою.
— А що ти робиш тут у такий пізній час? — запитав Донован, не приховуючи підозри.
— Скарби шукаю. А ти думав, що?
— Якщо те, що ти сказав — правда… — повільно мовив детектив, — Сам-то ямавари не боїшся?
— Як на мене, люди — набагато страшніші, — спокійно відповів Боб, його голос, хоч і був м’яким, залишив після себе дивний холод. Він повернувся, ніби сказав усе, що хотів, і рушив геть, зникаючи серед дерев.
   Подружжя мовчки дивилися йому вслід. У лісі знову запанувала тиша, тільки ніч дихала важко, тривожно.
— Напівзвір, напівлюдина, що охороняє скарби…
   Тим часом, у напівтемному котеджі, тиша була настільки глибокою, що чути було, як потріскує старе дерево за вікном. Місячне світло ледь проникало крізь щільні штори, залишаючи приміщення у напівмороку.
   У центрі кімнати, мов тінь серед тіней, застиг Картер. Його постать ледь вловлювалася у сутінках. У руках він тримав якийсь старий предмет — можливо, пергамент або карту, — й уважно вивчав його, мовби вчитувався у приховані знаки, які ніхто інший не здатен був побачити.
   Його очі блищали — не від світла, а від жадоби, що розгоралась усе сильніше. На обличчі з’явилась усмішка: спершу ледь помітна, потім — тріумфальна, майже шалена. Його серце билося гучно від збудження.
— Он як?... Так он воно що... Всі ці роки... все було тут, просто під носом...
   Він притиснув пергамент до грудей, ніби оберіг, ніби той був ключем до всього.
— Тепер... усі скарби — мої!
   Його сміх все ще лунав, коли позаду нього щось блиснуло в темряві. Металевий відблиск — тонкий, різкий, мов крижаний подих смерті. Картер цього не помітив. Він був надто захоплений своєю перемогою, занадто глибоко занурений у мрію про багатства, щоб відчути наближення небезпеки...

                            📖   📖   📖
                           Сцена друга

   Наступного ранку сонце яскраво заливало галявину перед котеджами, і повітря було напоєне ароматом хвої та свіжості. Гостям вирішили подати сніданок просто неба — під спів пташок і м’яке тепло ранку. Довгий стіл накрили біля головного будинку, і Карен, зосереджено стискаючи серветки, розставляла страви. На тарілках диміли курячі ніжки, запечена картопля, свіжо нарізані огірки, помідори й скибки хрусткого хліба.
   Дівчина обвела поглядом гостей, які вже почали виходити.
— Ще не всі зібралися, — мовила вона з усмішкою, але голос її трохи затремтів. — Але пропоную не чекати — їжа ще гаряча.
— Ого, який розкішний сніданок! — захоплено промовив Донован, вмощуючись на стілець. — Наче свято!
— Я просто хотіла трохи підбадьорити всіх… тому й постаралася.
   У цей момент Грейсон скривився, наче відчув щось огидне, і, зморщивши ніс, закрив його рукою.
— Жирне м'ясо зранку? Серйозно? — зневажливо кинув він. — Могли б хоч трохи подумати про тих, у кого чутливий шлунок.
   Карен опустила очі, її щоки зблідли.
— Пробачте...
   До столу неквапом підійшли Боб та Ральф. Їхні тіні лягли на скатертину, а в повітрі повіяло чимось недобрим.
— Картера ще немає? — поцікавився Ральф, озираючись.
— Хенк пішов його покликати, — відповіла Карен, силуючись зберігати спокій.
— Може, вирушив шукати скарби на порожній шлунок, — жартома буркнув Боб, сідаючи. — Нетерплячий, що й казати. "До ямавари пройди, що скарби ті охороняє", — додав він із лукавою посмішкою.
   Донован, який саме різав шматок курки, раптом зупинився. Його погляд ковзнув у напрямку вікна, до холу. Статуї... щось не так.
— Норо, — тихо мовив він, підводячись, — Здається, ляльок стало менше.
   Нора швидко підійшла до нього, напружено дивлячись у вікно.
— Один, два, три... і справді. Їх було вісім!
— Точно було, — його голос напружився.
   Та раптом він скрикнув і схопився за ногу.
— Що трапилося?
— Щось мене вдарило! — нахилившись, чоловік зазирнув під дерев’яну терасу. — Це… курка?
   Із темряви справді вискочила курка й, не роздумуючи, налетіла на нього з рішучістю маленького воїна. Донован гепнувся на спину, а навколо вибухнув сміх.
— Напевно, ображена, що ти з’їв її товариша, — усміхнувся Боб, піднімаючи склянку води.
— Без сумніву, — додала Нора, весело прикриваючи рота долонею.
   Детектив, все ще лежачи, повільно підвів голову. Під настилом щось блиснуло... Червоне. Його усмішка зникла.
— Що це?.. — прошепотів він.
   До нього підбігли інші. Райлі став на коліна, простягнув руку і витягнув звідти невеличку тканину.
— Це... кров?...
— Ні, — Райлі обережно понюхав, — Це кетчуп.
— Кетчуп?.. — обурено зітхнув Ральф. — А шуму на всю галявину...
   Та Донован не слухав. Його погляд знову впав на клапоть тканини, що хлопець тримав у руках. Він миттєво його впізнав — це був фрагмент одягу з ляльки, що стояла біля червоної статуї. Його очі звузилися.
   У цю мить зі сторони доріжки пролунав розпачливий голос.
— Біда! — закричав Хенк, задихаючись. — Картер!..
— Що? Що з ним?! — кинув Боб, підводячись.
   Всі одночасно схопилися й побігли слідом за Хенком — до котеджу Картера, що стояв осторонь. У повітрі зникла легкість ранку. Наступала тривога. І вона вже не жартувала.
   Донован, Нора, Хенк, Боб та Грейсон перші увірвалися в котедж Картера, серця їх билися швидко, а дихання було уривчастим — від передчуття чогось жахливого. Двері скрипнули, відкриваючи перед ними справжній кошмар.
   Усередині все було покрито кривавою плямою — стіни, підлога, стеля, навіть меблі ніби увібрали у себе цей жах. Червона рідина застигала на поверхнях, немов зловісний знак. У повітрі висів гіркий запах заліза та смерті.
   Тіло Картера лежало посеред кімнати, але його вже було важко впізнати: обличчя знівечене, руки зігнуті в неприродній позі, а очі закриті назавжди.
   Донован відчув, як холод пробігає по спині. Його голос звучав тихо, проте в кожному слові — тяжка вага сумної усвідомленості:
— Теж саме… — прошепотів він, ніби сам собі. — Точно так само, як тоді, коли вбили Осборна... — пауза. — Значить, — повільно додав він, відводячи очі від тієї моторошної картини. — Коли зникає одна з цих ляльок… хтось помирає?
   Нора здригнулася, і її пальці непомітно стиснули край сорочки.
— Ця проклята загадка набирає жахливого сенсу, — тихо промовила вона. — І це страшно.
   У спільному будинку панувала тривожна тиша. Усі зібралися за довгим дерев’яним столом. Обличчя були похмурі, погляди — напружені. Грейсон сидів трохи відсторонено, його руки були схрещені на грудях, звучав сухо й зосереджено, коли він почав:
— Смертельне поранення, нанесене Картеру, було надзвичайно глибоким, — його голос ледь помітно затремтів, але він швидко опанував себе. — Через це вся кімната була залита кров’ю. З огляду на трупне заклякання, смерть настала приблизно вісім годин тому. Тобто, я припускаю, що Картер був убитий минулої ночі, між десятою і дванадцятою годинами.
   У приміщенні пролунав приглушений шепіт. Елізабет, сидячи біля вікна, злегка похитала головою й холодно промовила:
— Але ж у той час усі, крім нього, були в залі. Чи не так?
— Виходить, що всі мають алібі, — підкинув Боб, хитаючи ногою і відводячи погляд убік.
   Райлі, що сидів зі схрещеними руками й похмурим виразом обличчя, нетерпляче перебив:
— Не поспішайте. Це ще нічого не доводить. Хтось цілком міг непомітно вийти, зробити свою справу й повернутися, ніби нічого не сталося.
— Це неможливо, — спокійно, але впевнено заперечив Донован.
— А чому, цікаво? — підвищив голос хлопець.
— Тому що я пам’ятаю, скільки часу нам знадобилося, щоб дістатися до його котеджу після повідомлення Хенка. Дорога в один бік зайняла приблизно двадцять хвилин, навіть коли ми поспішали. Туди й назад — мінімум півгодини.
— І що з того?
— А те, — детектив нахилився вперед, голос його став жорсткішим. — Що вчора ввечері ніхто з нас не зникав більше ніж на десять хвилин. Я це точно пам’ятаю.
— Тобто ніхто фізично не міг зробити це непомітно, — задумливо мовила Нора, переводячи погляд на Райлі. — Убити, розтерти кров, повернутися — і все це в межах десяти хвилин? Це малоймовірно.
   Хлопчик стискав щелепи. В його очах з’явився блиск нетерпіння:
— А якщо Грейсон помилився з часом смерті?
   У кімнаті запанувала напруга. Донован повільно відвів погляд у вікно, перш ніж відповісти:
— У такому разі… — сказав він з важким видихом. — Це означатиме, що ніхто з нас не має алібі.
   Настала мертва тиша. Здавалося, повітря стало важчим, а холодні протяги в кутках кімнати мовчки нагадували: хтось серед них — убивця.
   Райлі зневажливо фиркнув і відвернувся, сховавши обличчя в тінь. За вікном зашепотів вітер, ніби повторюючи цю страшну істину.
      Над островом опускалася вечірня тиша. Небо палахкотіло густим, кривавим відтінком — захід сонця був напрочуд гарний і водночас моторошно тривожний, наче природа відчувала щось недобре.
   Подружжя повільно прогулювалося алеєю поблизу котеджів. Навколо панувала дивна, липка тиша, яку порушувало лише далеке шумування моря.
— Другий день на цьому острові... — тихо озвалася Нора, зупинившись і вдивляючись у небо, що палахкотіло червоним.
— Так... — відгукнувся Донован, не зводячи очей із силуету лінії горизонту.
— Човен за нами прийде тільки через п’ять днів?
— Так... — відповів він знову, коротко й монотонно.
   Жінка повернулася до нього з підозрою у погляді.
— Заїло тебе, чи що?
— Так...
— Ну все, — вдавано ображено мовила вона, намагаючись хоч якось розрядити напружену атмосферу.
   Але її чоловік і далі стояв мовчки, задумливо склавши руки на грудях, погляд його був порожній і замислений.
— Як... як злочинець зміг подолати таку відстань за десять хвилин, якщо на дорогу потрібно щонайменше півгодини?
— Тим більше, — додала Нора, нахмуривши чоло. — Що на острові немає ні велосипеда, ні мотоцикла. Тільки вузькі стежки й вологий пісок...
— Саме так... Але тоді чому у всіх є алібі? — його голос звучав майже розгублено, з присмаком розчарування.
   Вони замовкли. Повітря здавалося густим, як смола. Донован м’яко притягнув дружину до себе й обійняв. Жінка схилила голову й притулилася до його грудей, слухаючи ритм його серця — такий самий тривожний, як і її власний.
— Дарма... — прошепотів чоловік, вдихаючи знайомий аромат її волосся. — Нічого розумного не приходить у голову. Все плутається...
— Може... щоб хоч трішки підняти настрій, — мовила вона, обережно підводячи погляд, — Сходиш на гаряче джерело?
— Гаряче джерело? На острові?
— Так. Кажуть, за головною будівлею є відкрита купальня. Природна. Місцеві називають її “дзеркалом спокою”.
— Я згоден, — відповів він із м’якою усмішкою. — Але тільки якщо ти підеш зі мною.
   Нора усміхнулась куточками вуст, її очі заіскрились лукаво:
— Гаразд. Чекай на мене... — вона нахилилась трохи ближче, підморгнула й злегка прикусила нижню губу.
   Донован йшов крізь присмерк із піднесеним настроєм. Ноги трохи боліли після напруженого дня, але думки про Нору, про її усмішку, про те, як вони разом розслабляться у гарячому джерелі, зігрівали не гірше за термальні води. Він дійшов до старої стежки, яка вела за головну будівлю, туди, де за розповідями ховалася купальня.
   Джерело виявилося затишним, схованим серед густих кущів і вивітрених кам’яних брил. Над водою здіймалася легка пара — тепло огортало повітря м’якою вуаллю. Вода в басейні блищала у місячному світлі, відбиваючи обриси дерев і каміння. Неподалік стояла дерев’яна лавка та кам’яна підставка — мабуть, для рушників.
   Донован зняв одяг, залишивши свій ціпок обережно прихиленим до скелі, обгорнувся рушником і, затамувавши подих, опустився у воду. Вона виявилася надзвичайно приємною — гаряча, але не обпікаюча, з легким запахом сірки й каменю, наче сама земля дарувала йому це тепло.
— Оце інша справа… — пробурмотів чоловік, занурившись по груди. — Гарна водичка.
   Він притулився спиною до теплого кам’яного краю і на кілька секунд заплющив очі.
— Цікаво, навіщо було вбивати Картера? Щоб приховати скарби?.. Можливо, він справді розгадав той вірш… Як же там було…
— Червоний птах… — долинув несподівано голос.
   Донован здригнувся. Він різко відкрив очі — і побачив перед собою Елізабет.
   Вона стояла зовсім оголена, мов з’явилася з туману.  Її волосся спадало на плечі, очі блищали в місячному сяйві, як два уламки скла. Його розум запанікував — перше, що блискавкою промайнуло в голові: тільки б Нора цього не побачила.
— ...на каменях живе. Біля бухти, де кораблі пропливають, — вона підходить ближче. — Коли сумну пісню там дрозд заспіває, то сумно вода прибуває. Коли багатства бажаєш ти знайти, шлях, який демона око приховує, У світлі місячному ти до Ямавари пройди, що скарби ті охороняє...
   Донован стрімко повернувся до неї спиною, щоки палахкотіли від сорому й збентеження. Він ковтнув слину, намагаючись опанувати голос.
— Ця пісня називається "Читання коштовностей". —  спокійно сказала вона, обережно підпливаючи ближче.
— Коштовностей?
— Маються на увазі скарби, звісно. — її голос став м’якішим. — Якщо перекласти пісню на сучасну мову, сенс буде приблизно такий: «У гавані, звідки випливають кораблі, коли сумно заспіває химера, морські води нахлинуть, як нахлинули на мене почуття, і заповнять весь берег. Незабаром відкриється око демона і ми підемо шляхом, осяяним місячним світлом, до скарбів, охоронюваних Ямаварою.»
— То це “око демона” — місце, де заховані скарби? — спитав він, не обертаючись, але чітко відчуваючи її присутність за спиною.
— Саме так. Ще якісь питання? — Елізабет торкнулася його руки пальцями, що були холодні, як мармур.
   Донован здригнувся, не витримав і, не сказавши більше ні слова, стрімко пірнув у воду. Він виринув з іншого боку басейну, швидко вибрався на берег і, огорнувшись рушником, кинувся до стежки, навіть не озираючись.
— Вельми вдячний! — кинув через плече, голосом, у якому прозвучала і подяка, і втеча.
   Він щез у темряві, так і не дочекавшись Нори.
   А Елізабет залишилась у воді. Усміхнулась — м’яко, майже задумливо. Потім підпливла до кам’яної полиці, взяла звідти дерев’яну коробку, притисла до грудей і ніжно поцілувала її, наче це була жива істота. Її очі блищали — чи то від світла, чи від чогось набагато небезпечнішого...
   Переодягнувшись у свіжий одяг, Донован нарешті відчув, як тіло трохи розслабилося після гарячої води й напруженої зустрічі. Він провів долонею по волоссю, обтрушуючи краплі вологи з потилиці, і відчинив двері спільного будинку. У вітальні пахло деревиною, свіжим повітрям і слабким відголосом кави, що, певно, давно охолола.
   Біля столу стояв Хенк — мовчазний, зосереджений. Він акуратно протирав дерев’яну поверхню вологим рушником, ніби змивав з неї не пил, а думки.
— Ох... буває ж таке... — бурмотів він сам до себе.
— Ну як вам наша ванна просто неба? — запитав Хенк із ледь помітною усмішкою, вочевидь тішачись, що хтось скористався цим прихованим куточком відпочинку.
— Дякую. Вода була чудова. Я й подумати не міг, що на цьому острові є щось подібне.
— А він, знаєте, ховає чимало несподіванок, — Хенк розправив плечі й озирнувся навколо, ніби сам щоразу дивувався тому, скільки ще незвіданого тут залишилось. — Цей острів багатий не лише гарячими джерелами, а й мінеральними ресурсами. Камінь, вода, навіть повітря тут — усе має свою історію.
   Він підійшов до одного з кутів вітальні й, зробивши жест рукою, вказав на червону статую, що стояла біля входу, схожа на застиглу вартову постать у напівтемряві.
— Ось, наприклад. Цю статую Ямавари пан зробив зі спеціального червоного мінералу, знайденого просто тут, на острові. Камінь рідкісний, його фактично більше ніде не зустрінеш у такому вигляді.
   Донован підвівся і підійшов ближче, вдивляючись у фактуру мінералу. Він виглядав майже живим: глибокий рубіновий колір виблискував при світлі лампи, а поверхня мала химерні візерунки, наче на неї наклали стародавнє закляття.
— Червоний мінерал... — прошепотів він, немов не тільки повторюючи слова Хенка, а й намагаючись упіймати думку, що щойно промайнула десь на краю свідомості. — У ньому щось є… ніби він дивиться на тебе у відповідь.

                            📖   📖   📖
                           Сцена третя

   Наступного ранку, коли сонце тільки починало гріти землю, Донован розмірено погойдувався в гамаку, натягнутому між двома деревами на задньому подвір’ї спільного будинку. Навколо ледь чутно шелестіло листя, і здавалося, що весь острів ще спить, загорнутий у тепле покривало тиші.
   Він тримав у руках записник із власноруч записаними рядками загадки, яку вже не вперше перечитував: "Червоний птах на каменях живе. Біля бухти, де кораблі пропливають..."
— Що ж це за червоний птах?
— Це не птах, — зненацька пролунав голос.
   Чоловік здригнувся й підвів голову. Перед ним стояв Райлі, з рюкзаком за плечима, зосереджений і серйозний, як на свій юний вік.
— О, Райлі. Ти мене налякав.
— Пробачте. Але я чув, як ви читали ту загадку... Думаю, "червоний птах" — це не буквально птах. Це, ймовірно, метафора.
— Метафора? Що ти маєш на увазі?
— Червоні торії. Можливо, саме про них ідеться.
— Червоні торії?.. А, може бути. Хоча ті, що я бачив, здавались білими. А ще ж є зелені.
— За головною будівлею є й інші. Треті. Вони справді червоні. Хочете подивитися?
— Треті? — очі Донована мимоволі звузилися. — Чесно кажучи, я навіть не знав, що вони існують. Покажеш мені?
   Хлопчик кивнув, і обидва рушили вузькою стежкою, яка вела вниз, до океану. Дорога пролягала схилом, між кам’янистих брил і заростей чагарників, де гілки час від часу чіплялись за одяг, ніби стримуючи їх.
   Зрештою, коли вони майже дісталися до підніжжя скелі, Райлі зупинився і вказав уперед.
— Ось вони.
   Донован ступив ближче і придивився. Камені, які формували щось на кшталт природної арки, справді мали червонуватий відтінок — глибокий, насичений, майже винний колір. Але здалеку це було майже непомітно — скелі зливалися з тінями й лишень під певним кутом сонячного світла відкривали свою таємницю.
— І справді... Але звідси колір майже не видно. Їх ніби сховали від очей.
— Спустимось? — з блиском в очах запропонував хлопець.
— Авжеж. Ти знаєш, як туди дістатися?
— Так. Стежка є, правда, трохи заросла. Але ми впораємось.
   Вони спускалися вузькими кам’яними сходами, які петляли між виступами скелі. Повітря ставало важчим, насиченим запахом морської солі й чимось металевим. Коли вони дісталися до низу, перед ними розкрився незвичний краєвид.
   Прямо під обривом височіли ворота — ті самі торії. Їхній колір був не таким, як очікував Донован: замість яскраво-червоного — глибокий, майже чорний, із темно-бордовим полиском, що проступав лише у сонячному відблиску.
— Чорні... Хто б міг подумати, що вони були просто тут, за будинком... І ніхто не помітив.
   Та коли чоловік озирнувся, щоб поділитися враженням із Райлі, хлопця вже не було поруч. Він зник так раптово, ніби розчинився в повітрі.
— Щойно ж був тут... — пробурмотів, озираючись навколо.
   Він зробив кілька кроків уперед, і в ту ж мить відчув, як повітря раптово стало гарячішим. Із землі, з-під самих торії, поволі почав підніматися густий білуватий пар. Запах ударив у ніс різко й неприємно — немов хтось розбив дюжину тухлих яєць і залишив гнити посеред спеки.
— Що за... — Донован прикрив ніс рукою, очі сльозилися від сірчаного диму. — Що це за чортів сморід?
   Зробив крок назад, не зводячи погляду з торії, і не помітив, як просто за його спиною, поміж тріщин у камені, почав пульсувати маленький гейзер. Раптовий, гарячий струмінь вирвався з-під землі, свистячи, немов чайник на повну потужність.
   Але щось — рефлекс, чи випадок — змусило його в останню мить відскочити. Струмінь кип’ятку пролетів повз нього, обдавши ногу парою. Він впав на землю, ковзнувши по камінню, й озирнувся.
   Кипляча вода лилася прямо на торії, стікаючи по каменю наче кров, пробиваючись по його темній поверхні блискучими потоками. Донован лежав, схопившись за коліно, не в змозі відразу підвестися, глибоко дихаючи, намагаючись збагнути, що сталося.
   А тим часом Райлі, сховавшись за великим каменем вище по схилу, спостерігав за ним з холодною, хижою посмішкою на губах. Очі його блищали від напруги й розчарування.
— Чорт... — прошепотів він. — Повезло...
   Він стиснув кулак. Усе було прораховано — час, місце, навіть температура ґрунту. Але детектив, попри все, вцілів.
   Інший спостерігач стояв ще вище — на терасі біля будинку. Боб мовчки дивився вниз, схрестивши руки на грудях. Вираз його обличчя був стриманий, але погляд — пильний. Він бачив усе. І в його очах зріло щось інше, глибше за підозру. Наче він уже щось знав.
   Вже знаходячись у своєму котеджі Донован попросив Нору збігати за аптечкою. Через декілька хвилин, вона прийшла з Карен. У кімнаті було спокійно, лише звук води за вікном і тихий шелест перевернутих сторінок старих книг створювали відчуття, що світ зовні залишився десь далеко. Та, на жаль, не тут.
   Карен зосереджено обробляла рану детектива, її руки були легкими й швидкими, але вираз обличчя видавав тривогу.
— Тобі пощастило, — сказала вона, уважно оглядаючи пошкодження. — Це всього лише подряпина. Але тебе могло б забрати будь-яке інше місце, якщо б потрапив під струмінь. У тому гейзері вода виходить з температурою 120 градусів, кожного дня, рівно о дванадцятій.
   Донован тихо видихнув, і його обличчя розслабилося, якби він тільки-но зрозумів, як йому пощастило. Він посміхнувся, хоча і трохи напружено.
— Пронесло, — відповів він, дивлячись на оброблену рану, котра більше нагадувала просто здерту шкіру, ніж щось серйозне.
    Карен подивилася на нього, її вираз став більш серйозним, хоча обробка рани закінчилася.
— Це місце небезпечне. І справді, тут мав би стояти знак «Прохід заборонено», але, видно, ніхто не звертає на це увагу, бо, по суті, острів — це більше місто для пригод, ніж для тихого відпочинку.
   Нора стояла перед Донованом, схрестивши руки на грудях, її погляд палав обуренням, але десь у глибині очей промайнув відтінок страху, який вона намагалася сховати.
— Не змушуй мене так хвилюватися! — її голос був напруженим, зламаним емоціями, які ось-ось прорвуться назовні.
— Чого ти так злишся, сонце моє? — лагідно промовив він, намагаючись зняти напругу.
— Що?...
— Ну не сердься. Ти була така чарівна, коли хвилювалась за мене… навіть трохи зворушена, така... мила, коли ледь не розплакалася.
— Що?! Дурень!
   Нора відвернулася, ховаючи рум’янець, але м’яка усмішка все ж видала її стан. Донован, не втримавшись, тихо засміявся. Його сміх був теплим, щирим, і неначе розсіяв напругу в повітрі.
   Карен тим часом мовчки встала. В її погляді з’явилася відсторонена тінь, яка швидко змінилася на щось глибоко сумне. Вона перевела очі на стіну, а за нею й Донован. Його увагу привернула фотографія в дерев’яній рамці.
   На знімку — п’ятеро чоловіків у простому туристичному одязі, з сонцем у зморшках і усмішках. Біля одного з них стояв хлопчик, зовсім юний — на вигляд не більше десяти років. Чоловік наблизився, вдивляючись.
— Це зробили, коли батько вперше приїхав на острів, — тихо мовила Карен, стаючи поруч із ним.
— Тебе на ній немає, так?
   Вона зітхнула. У її голосі прозвучав ледь помітний біль, якого вона, здається, вже давно не намагалася приховати.
— Так. Мене там немає. Бо він… ніколи не звертав на мене уваги. Лише час від часу надсилав гроші. Я була впевнена, що він просто покинув нас. І через це… я довго його ненавиділа.
   Нора й Донован обмінялися здивованими поглядами — настільки несподіваною була її щирість. У її словах було щось надзвичайно людське й беззахисне.
— Вибачте, — врешті додала Карен, неначе отямившись. — Батько — в центрі. А праворуч від нього — дядько Саймон. Він викладав в університеті, але, кажуть, загинув тут, на острові… Нещасний випадок.
— А цей хлопчик? — детектив вказав на дитину, яка стояла біля чоловіка в окулярах.
— Це його син. Адам. Дружина дядька була східного походження. Вона померла, коли Адам був ще немовлям. Після того родичі забрали хлопчика в Ра-Воссенг. Якщо не помиляюсь, зараз йому мало б бути близько двадцяти.
    Обличчя Донована раптово зблідло. Його очі знову повернулись до фото, цього разу — насторожено, з якимось холодком тривоги.
— Невже… — прошепотів він сам до себе.
— Доне? — Нора обережно доторкнулась до його плеча.
   Він мовчки простягнув руку до рамки й акуратно зняв фото зі стіни.
— Я візьму це на хвилинку. Треба дещо перевірити, — його голос був рівним, але в ньому було чутно внутрішній неспокій.
   Карен кивнула, хоча в її погляді з’явилась ледь помітна тривога. А за вікном вже приходили сутінки.