"У кожного злочину є почерк, у кожної загадки – ключ. Головне – помітити те, що приховане у дрібницях."

                            📖   📖   📖
                         Сцена перша

  Літній день ставав усе яснішим, але це не приносило спокою. Навпаки, з кожним променем, що проникав крізь листя, їхні страхи здавалися все виразнішими. У цьому теплому, світлому просторі кожен залишався наодинці зі своїми тривогами, відчуваючи, як природа навколо них більше не заспокоює, а, навпаки, розкриває перед ними правду.
   Група розвернулася і почала повертатися до головного будинку, де їхні емоції виходили з-під контролю. Карл, переповнений страхом і люттю, різко звернувся до всіх:
— І що нам тепер робити? Бароуз, можливо, зараз десь поруч!
   Кліфорд, намагаючись зберегти спокій, промовив, хоча його голос теж затремтів:
— Може, підемо через ліс і знайдемо допомогу?..
   Руперт зупинив його, енергійно розмахуючи руками:
— Це надто небезпечно! Ходити таким дрімучим лісом без карти — це самогубство!
   Нора, здавалося, от-от зірветься на крик від страху:
— Саме так! А що, якщо ми там зустрінемось з злочинцем?
   Незворушний Горо, здається, єдиний, хто знаходив у цьому всьому певний чорний гумор. Його очі світилися нездоровим блиском:
— Стає цікаво...
— Що в цьому цікавого?! І взагалі, я засуджу туристичну фірму за такий небезпечний тур! — Карл міцно тримав під пахвою свій кейс, мовби він був його єдиним порятунком у цьому хаосі.
— Карле, будь ласка, заспокойтеся.
— Як можна бути спокійним у такій ситуації?!
   Його погляд раптово зупинився на Корі, який спокійно стояв осторонь і малював у своєму альбомі.
— Гей, ти, досить у такий час малювати свої каракулі...
   Він зірвав альбом із рук художника і кинув його на підлогу, намагаючись зробити так, щоб всі могли побачити малюнок. На папері чітко було зображено тіло Калеба з усіма жахливими деталями. Всі замовкли, приголомшені реалістичністю малюнка.
— Це ж...
— Малюнок трупа.
— Навіщо малювати трупи?
   Горо тихо засміявся, немовби цей хаос був для нього якоюсь дивною розвагою.
— Такі картини він і малює. Корі був неперевершеним майстром, який вразив увесь Деткстив. Але після того, що сталося десять років тому, він може малювати тільки трупи. Його малюнки настільки реалістичні, що пішли чутки, ніби він сам вбиває людей, щоб їх малювати.
   Корі стояв рівно, притискаючи альбом до себе, але нічого не відповідав. Його погляд був холодний, наче він був зовсім в іншому світі.
   Карл не витримав більше, його паніка переросла в гнів. Він голосно закричав:
— Що за людина! Ви всі тут божевільні... Я не хочу, щоб мене тут убили! Каміло, збирай речі, і ми йдемо звідси!
— Я не піду.
— Що?!
— Якщо втечемо, втратимо право на членську карту. Хочеш — іди сам. Я не збираюся помирати з тобою в лісі.
— Ах ти... Членська карта для тебе важливіша, ніж я?!
— І що? — вона злегка посміхнулась. — Ти обіцяв після одруження переписати всі свої статки на мене, а потім віддав усе дітям, залишивши мене без гроша. А тепер заговорив про те, щоб померти разом?
   Ці слова завдали Карлу ще більшого удару. Він виглядав так, наче хотів щось сказати, але не міг знайти слів.
— Ну й добре! Роби, що хочеш! — нарешті прокричав він, і, розлючений, пішов геть.
   Всі мовчки дивилися йому вслід, усвідомлюючи, що кожен із них знаходиться на межі.
   Вечір опустився на базу, охопивши її холодом і туманом, який здіймався з поверхні озера. Донован стояв на березі, вдивляючись у далечінь, сповнений важких думок. Його погляд ковзав по воді, яка віддзеркалювала хмари, наче поверхня дзеркала. Але все було спокійним лише на перший погляд — в його голові вирували суперечливі думки.
— Навіщо злочинець спалив міст? — тихо пробурмотів він.
   Поруч, ніби з тіні, з'явилася Кароліна. Вона стояла біля нього, тримаючи руки схрещеними на грудях. Її обличчя здавалося блідим на фоні темного неба.
— Хіба не для того, щоб замкнути нас у лісі? — відповіла вона.
— Але що він робитиме після того, як усіх нас переб'є? — його голос став різкішим, майже розгубленим. — Без мосту він і сам не зможе втекти. Це не має сенсу.
— Так він же ненормальний, що від нього очікувати?
   Донован знову задумався. Все це здавалося йому надто дивним. "Бароуз... Цей чоловік не просто божевільний. Він діє занадто продумано," — думав він, намагаючись зрозуміти справжні мотиви злочинця.
— Але спалити міст було дуже хорошим ходом. Чи справді його мета — просто вбити всіх нас? Чому це виглядає так, наче у нього є ще якась прихована мета?
   Кароліна не відповідала. Вона вдивлялася в озеро, і раптом її обличчя зблідло ще більше.
— Озеро знову стало червоним, — прошепотіла вона, її голос затремтів.
   Чоловік обернувся і теж помітив це. Озеро дійсно набувало дивного червоного відтінку, наче вода почала відбивати захід сонця, але було вже темно. Тривожне відчуття стискало його серце, а тиша, що оточувала їх, здавалася зловісною.
   Кароліна, не витримавши напруги, несподівано обійняла його. Її руки тремтіли, а вона сама притиснулася до нього, шукаючи захисту.
   Раптом з-за їхніх спин пролунав голос.
— Доноване, час вечеряти... — це була Нора, яка стояла трохи осторонь, різко зупинившись, коли побачила сцену перед собою. Її очі широко відкрилися від здивування. — Бачу, ви подружилися.
   У її голосі відчувалася нотка ревнощів і розчарування. Донован, розгублений, швидко повернувся до неї, намагаючись щось пояснити:
— Норо, зачекай! Нічого такого...
   Кароліна, ніби передчуваючи момент, раптом схопила його за руку.
— Не йди поки що...
   Нора, помітивши цей рух, відвернулася і, стиснувши губи, пішла назад до будинку, залишивши їх самих.
   Ніч оповила ліс важким мороком, перетворивши його в безкрайнє море тіней. Карл біг, не озираючись, його дихання збивалося від страху. Тримаючи кейс під рукою, він майже несвідомо шукав шлях до порятунку, але глибокий ліс здавався лабіринтом без виходу.
— Не знав, що їй потрібні були тільки гроші... — прошепотів Карл, важко дихаючи. Образ Каміли — її холодного обличчя, байдужості в очах — постійно з'являвся перед ним. — Чорт! Як я міг бути таким сліпим...
   Він перескочив через коріння дерев, сподіваючись, що за кілька годин дістанеться якоїсь дороги, але ліс не відпускав його.
— Я обов'язково виберуся звідси! Я знайду дорогу...
   Враз він відчув щось за собою. Холод пройшовся по спині, і серце неначе зупинилося на секунду. Карл різко обернувся, і його очі вдивлялися в темряву позаду.
   Там, поміж дерев, ледь видимий у мороці, промайнула тінь. Серце чоловіка вистрибнуло в горло, і він ледве зміг проковтнути власний страх. Він почав задкувати, не відводячи погляду від темряви.
   Та раптом із темряви на нього вийшла фігура. Невідомий у білосніжній масці, без виразу і життя, стояв, стискаючи в руці блискучу сокиру. Світло місяця впало на лезо, відбивши на секунду криваву тінь.
— Ти ж... Бароуз!
   Вбивця мовчки стояв, але щось у його постаті видавало невгамовну лють. Він почав повільно наближатися, кожен його крок був важким, мов доля, що насувається невідворотно.
— Ні... Ні, тільки не це! — Карл відчув, як паніка знову захоплює його. Він зробив ще кілька кроків назад, але коріння під ногами збило його з ніг. Падаючи, чоловік випустив кейс, і той глухо впав на землю.
   Бароуз, піднімаючи сокиру, мовчки дивився на свою жертву. Його рухи були повільними, але наповненими жахливою впевненістю. Карл лежав на землі, безсилий і паралізований страхом. Його очі, широко розкриті, зустріли погляд крізь проріз маски.
— Будь ласка... не треба... — вирвалося з його губ. Але було пізно.
   Туман щільно огорнув землю, ніби приховував від них усі жахи, що трапилися минулого вечора. Світ здавався неприродно тихим, лише зрідка чути було спів птахів, що, здавалося, також побоювалися нового дня.
— Біда! Прокидайтеся! — пролунав приглушений крик Келвіна. — Будинок перевернули!
   Всі похапцем вибігли до головного будинку. Кожен з них ще не повністю відійшов від подій попереднього дня, але це був не той ранок, коли можна було дозволити собі зволікати. Коли вони зайшли всередину, перед ними постала картина справжнього хаосу. Меблі розкидані, речі перевернуті, навіть радіо лежало на підлозі зі зламаною антеною.
— Хто міг це зробити?... — мовив Руперт, сповнений недовіри.
   Донован, відчуваючи тривожне передчуття, повільно просувався до кухні. Вона виглядала майже недоторканою, і це було дивним. На підлозі біля холодильника лежав кейс, а з дверцят стирчала якась тканина, що явно не була частиною кухонного текстилю. Він підійшов ближче, нахилився, щоб краще роздивитися.
— Це ж... — детектив різко відкрив холодильник, і на нього з гуркотом впало тіло. Він інстинктивно відштовхнув його, відчуваючи, як по його тілу пробігають дрижаки від переляку. Тіло важко впало на підлогу. — Це Карл!
— Знову обличчя розбите! — промовив Кліфорд тихо, неначе не вірив у те, що знову став свідком подібного звірства.
   Каміла, побачивши тіло свого чоловіка, спочатку застигла, а потім повільно похитнулася, опираючись на Руперта.
— Любий... — ледь чутно прошепотіла вона.
— Тримайтеся, — він поклав руку на її плече, підтримуючи її у цій хвилині відчаю.
   Горо, однак, підійшов до Каміли з незворушним виразом обличчя, тримаючи блокнот у руках.
— Як ви зараз почуваєтеся? — його питання звучало майже цинічно. — Що ви відчуваєте, побачивши чоловіка, який розлюбив вас, у такому вигляді?
   Жінка не могла нічого сказати, вона лише плакала, не знаходячи слів. Сльози текли по її обличчю, неначе кожна з них була виразом її болю. Горо тільки знизав плечима і підійшов до кейсу, відчинивши його.
— Ну, пощастило ж вам, — сказав він, роздивляючись його вміст. — Тут лежить не менше мільйона гринців, чекова книжка і печатка вашого чоловіка. Якщо заберете це все, то отримаєте непоганий старт для нового життя.
— Як ви можете говорити таке у таку мить?! — з люттю вигукнув Руперт, його очі горіли від обурення.
— Просто я подумав використати цей цінний досвід як сюжет для моєї книги. Не вічно ж мені залишатися третьосортним писакою.
— У вас зовсім немає серця, чи що?! — він різко підійшов до Горо і, не витримавши його байдужості, штовхнув його так сильно, що той впав на підлогу.
— Гей, хлопче, не треба насильства. Ми ж усі тут в одному човні. Друзі по нещастю, хіба ні?
   Руперт важко дихав, намагаючись стримати свою лють, а письменник лише засміявся. Донован, бачивши цей конфлікт, вирішив не втручатися і повернувся до огляду холодильника. На ручці дверей він помітив брудні сліди.
— Бруд... — задумливо промовив він, придивляючись до деталей. — Злочинець убив Карла на вулиці, а потім навмисно приніс тіло сюди і сховав у холодильник.
— Цілком у дусі божевільного Бароуза, — додав Горо, нахиляючись над трупом, неначе це було частиною якоїсь гри.
   Келвін присів поруч із Донованом, вивчаючи кожну деталь.
— Дивно, — сказав він, його голос був серйозним і напруженим. — Немає жодних слідів, що він брав їжу.
— Так... Він втік два дні тому, і не мав можливості знайти собі їжу по дорозі. Це дивно, що він не виявив жодної цікавості до неї.
— До речі кажучи, так... — додав Кліфорд, задумливо витираючи чоло.
— Чи справді Бароуз десь у цьому лісі? — продовжив Донован, його голос став майже шепотом, ніби він намагався проаналізувати всю ситуацію. — Або ж...
   Він пройшов повз Руперта, який мовчки дивився йому вслід, сповнений підозр та невпевненості.
   В кімнаті панувала напружена атмосфера. Навколо столу сиділи ті, хто залишився після трагічних подій, що вже зранку поставили їх усіх на межу. Кожен намагався зосередитися на тарілці перед собою, але їжа більше нагадувала жорстке випробування, ніж спосіб втамувати голод. Лише Корі був відчуженим від решти, продовжував малювати, мовби все, що відбувається навколо, його зовсім не цікавило.
   Кароліна відсунула тарілку з легким зітханням, її очі були повні відрази.
— Все-таки я не можу їсти... — сказала вона тихо, встаючи з-за столу. — Це ж було в холодильнику разом із трупом!
   Сльози ледь не наверталися на її очі, і вона поспішила вибігти з кімнати, намагаючись не дати слабкості взяти верх.
— Кароліно... — промовив Донован, спробувавши встати й піти за нею, але його зупинив Горо, який із звичним байдужим виглядом відкинувся на стільці.
— Залиш її. Нема чого насильно годувати тих, хто не хоче їсти.
— Якщо ти не зміниш свою поведінку, то коли що-небудь трапиться, тобі ніхто не допоможе.
— Вибач, але навіть якщо всіх учасників туру вб'ють, я впевнений, що залишусь живий.
   Його слова прозвучали зухвало.. Це лише роздратувало Донована ще більше, але його кидати на суперечку більше не було бажання.
   Нора, яка до цього мовчала, важко зітхнула:
— Досить, Доноване. Може, підеш уже за нею? Чудовий шанс усе владнати.
— Норо, ти що городиш? Зовні небезпечно!
   Він рішуче встав зі стільця, пішовши за Кароліною. Його серце билося швидше, адже він знав, що не може залишити її одну в такій ситуації.
— Доноване! — вигукнула жінка, її голос був сповнений жалю і усвідомлення власної помилки. — Пробач...

                          📖   📖   📖
                         Сцена друга

   Нора бігла через густий ліс, її серце калатало від страху та тривоги. Її кроки були хаотичні, нерівні, наче вона намагалася втекти від власних думок. Вона хотіла поговорити з Донованом, і щоб нарешті повернулися їхні стосунки.
— Норо! — прозвучало позаду, і вона різко зупинилась, важко дихаючи. Коли вона обернулась, побачила Руперта, який швидко наближався до неї.
— Тут небезпечно. Давай повернемося до будинку, — промовив він, уважно вдивляючись їй у вічі. Його погляд був іншим — пронизливим, наче він шукав відповіді на щось давно забуте.
— Я настільки на неї схожа?
— Так... — тихо прошепотів він, роблячи крок до неї. — Навіть страшно стає...
   Його рука піднялася, наближаючись до її обличчя, і за мить він уже був поруч. Його пальці торкнулися її щоки, а погляд став ще більш напруженим. Щось небезпечне і дивне було в його очах, коли він нахилився ближче.
   Нора відчула загрозу в цьому жесті і, відчуваючи, як її серце б'ється ще швидше, різко відштовхнула його.
— Ні! — вигукнула вона, відступаючи на кілька кроків. Її голос прозвучав гучніше, ніж вона очікувала, і страх, що був у її душі, перетворився на відчай.
   Руперт здригнувся, на обличчі його промайнула тінь здивування, а потім розчарування.
— Це небезпечно! — крикнув він, коли вона почала відступати. — Не ходи одна далеко в ліс!
   Але Нора вже не слухала. Вона знову розвернулася і побігла, серце готове було вистрибнути з грудей. Їй здавалося, що туман довкола стає густішим, і вона вже не бачила жодної стежки. Раптом її нога зачепила щось підозріле — тонка нитка, натягнута поперек землі. Одразу після цього вона почула свист і побачила, як із якогось механізму вилетіла стріла. Вона не встигла навіть зреагувати, як відчула різкий біль у нозі.
— А-А-А! — закричала вона, падаючи на землю. Біль пронизав її тіло, і вона не могла рухатися, ноги відмовляли.
   Десь вдалині, Донован і Кароліна стояли біля озера, коли вони почули крик.
— Це ж голос Нори! — вигукнув чоловік, обертаючись у бік, звідки долинув звук.
— Що сталося, Доноване?
— Норо! Де ти?! — крикнув він у відчайдушному пошуку, не звертаючи увагу на Кароліну, і побіг у напрямку звуку.
   Тим часом Нора лежала серед лісу, злякано озираючись навколо. Її дихання було поверхневим, очі повільно наповнювалися слізьми від болю. Над нею вже кружляли ворони, їхні крила розрізали повітря, наче передчуваючи жертву. Ліс став ще темнішим.
   Донован, кульгаючи без своєї тростини, він її відкинув у пориві страху, так-сяк добіг до місця. Його обличчя зблідло, коли він побачив дружину з стрілою в нозі.
— Тримайся! — вигукнув він, сідаючи біля неї, а його голос зривався від тривоги. — Як таке могло статися?
   Руперт також прибіг, ледве дихаючи від бігу. Він подивився на стрілу, що стирчала з ноги Нори.
— Це пастка Бароуза? — запитав він, нахилившись ближче.
— Будь він проклятий! — крізь зуби вигукнув Донован, намагаючись обережно торкнутися Нори, щоб не завдати їй більшого болю.
   Жінка застогнала намагаючись зібрати сили, але її погляд був наповнений страхом.
— Допоможи мені... — тихо прошепотіла вона, її голос тремтів, наче вона відчувала, що цей момент може стати для неї останнім.
   Донован зупинився на мить, його серце стискалося від безсилля.
— Я врятую тебе, Норо, обіцяю...
— Давай, я її віднесу до її котеджу.
   Детектив важко зітхнув, дозволяючи Руперту обережно взяти жінку на руки. Він ніс її з обережністю, з побоюванням дивлячись на її бліде, виснажене обличчя. Донован йшов поруч, кожен його крок був наповнений безмовним докором до самого себе. Він почувався безсилим — його кохана потерпала від болю, а він не знав, як їй допомогти.
   Коли вони нарешті дісталися котеджу, Руперт обережно поклав Нору на ліжко, намагаючись не зачепити поранену ногу. Вони покликали Кліфорда, який швидко прийшов, несучи з собою невелику аптечку. Зосереджений та спокійний, чоловік розгорнув перев’язувальні матеріали і приступив до роботи, намагаючись полегшити її страждання.
— Я зробив усе, що міг.
— Пощастило, що серед нас є лікар, — обережно промовив Руперт.
— Ні. Її потрібно якнайшвидше відвезти в лікарню. Якщо почнеться загострення, то все це може закінчитися серйозними ускладненнями. Нам залишилося тільки протриматися ще два дні до повернення автобуса… — холодно відповів Кліфорд, без зайвих слів підкреслюючи небезпеку ситуації.
   Донован лише мовчки слухав. Він дивився на Нору, яка лежала, заплющивши очі, її дихання було важким, а обличчя — ще більш блідим, ніж раніше.
— Вибач… я був із нею… — Руперт зробив паузу, намагаючись знайти слова, — Я лише на хвилину втратив її з поля зору…
   Ці слова стали останньою краплею для Донована. Його емоції вибухнули, він кинувся до Руперта, схопив його за комір футболки, притягнув до себе, і його очі спалахнули гнівом та відчаєм.
— Чому ти не був уважнішим?! Через тебе Нора… вона могла загинути! — його голос затремтів від люті, а в очах загорівся вогонь.
— Гей! — Кароліна відразу втрутилася, спробувавши розрядити ситуацію. — Це нічого не змінить!
   У цей момент Нора, зібравши сили, важко розплющила очі та прошепотіла:
— Перестаньте… будь ласка, перестаньте… Руперт не винен. Це я... — її очі на мить затрималися на Кароліні, і погляд наповнився гіркотою. Образ того, як вона обіймала Дона біля озера, був ще надто свіжим у її пам’яті. Вона не могла позбутися болю, який цей спогад приносив їй зараз. — Я сама... — вона заплакала.
   Донован миттєво відпустив Руперта і нахилився до жінки, його вираз обличчя змінився на турботливий, сповнений жалю.
— Норо… ти як? Щось болить? — він намагався ніжно торкнутися її, але вона відштовхнула від себе його руку.
— Я погано почуваюся. Залиш мене одну.
— Норо, я… — почав чоловік, але не зміг продовжити.
   Він змушений був відійти, розуміючи, що зараз для неї найкраще буде залишитися самій. Виходячи, він зупинився на порозі, озирнувшись востаннє. Її обличчя було обернене до вікна, а плечі здригалися від тихого плачу.
   З болем у серці він зачинив двері, залишивши її наодинці з її ранами — як фізичними, так і душевними.

                           📖   📖   📖
                         Сцена третя

   У головному будинку панувала напружена атмосфера, яка об’єднувала всіх присутніх тривогою та страхом. Донован, Горо, Корі, Руперт, Кароліна, Келвін, Кліфорд і Каміла сиділи мовчки, наче боячись навіть дихати зайвий раз. Здавалося, що кожен із них був загублений у своїх думках, розмірковуючи про те, наскільки небезпечним стало їхнє перебування тут.
— Тепер втекти стане ще складніше, — почав Горо, важко дивлячись на присутніх. — Якщо необачно підемо в ліс, ризикуємо закінчити так само, як і вона.
   Його слова зависли в повітрі, ніби передвісники неминучого лиха. Келвін спохмурнів і, нервово піднявши погляд, відповів:
— Нам що, залишається тільки чекати, поки нас уб'ють?
— Не може бути… — ледь чутно промовила Кароліна, її голос тремтів від страху, і в очах застигла відчайдушна надія на те, що все це кошмар і вони зможуть прокинутися.
      У той час, коли всі намагалися осмислити ситуацію, Корі сидів у куточку і щось малював у своєму альбомі. Його обличчя прикрашала дивна, трохи зловісна посмішка, яка змушувала інших відчувати незручність. Руперт підійшов ближче, зацікавившись малюнком. Коли він заглянув до альбому, його очі розширилися від здивування.
— Корі, що ти малюєш? — запитав він, голосом повним тривоги. Його погляд пройшовся по аркуші. — Це ж… Нора… Вона ще жива!
— Хіба це не питання часу? — сказав Горо жорстко. — Навряд чи вона протримається два дні до прибуття допомоги. Бароуз все одно знайде спосіб добратися до неї…
— А ну перестаньте... — вимовив Руперт звертаючись до Корі.
   Цей момент став для Донована останньою краплею. Уся його прихована лють та розпач вирвалися на поверхню. Він схопив тростину і різким рухом вибив альбом із рук художника. Малюнки розлетілися довкола, і в кімнаті запанувала мертва тиша. Горо здивовано свиснув, дивлячись на раптовий спалах агресії з боку детектива.
   Донован нахилився над Корі, його очі палали гнівом. Побачивши цей небезпечний блиск, той прикрив обличчя руками, намагаючись сховатися від безжального погляду.
— Тобі ж сказали припинити! — гаркнув Дон, схопивши чоловіка за кофту і майже піднявши над стільцем. — Збоченець! Тобі подобається малювати її в такому стані? Ти що, отримуєш від цього задоволення?!
   Кліфорд, який до цього мовчав, підняв один із малюнків, його очі напружено вивчали зображення.
— Це ж… на озері є човен? — задумливо промовив він, повернувшись до Келвіна. — Це правда?
— Так… є один.
   Усі кинулися до дверей, наче ця новина — можливість знайти човен — стала для них проблиском надії серед пітьми. Їхні серця калатали, адже шанс втекти від цієї пастки раптом став реальним. Крокуючи в напрямку озера, вони відчували і страх, і хвилювання, і щось схоже на надію, котру ледь осмілювалися плекати. Їхні рухи були сповнені невпевненості та тремтіння, адже всі чудово розуміли: один неправильний крок — і ця крихітна надія зникне.
   Донован йшов, задумавшись, із стиснутими кулаками. Його тривога змішалася з ледь прихованою злістю, "Чому? Чому і Келвін, і Корі мовчали, знаючи про човен?" цього він не міг ніяк зрозуміти.
— Ось він! — вигукнула Кароліна, вказуючи пальцем уперед. Усі погляди одразу звернулися до човна, що хитався біля берега, трохи прихований гілками дерев, наче сам намагався сховатися від цих переслідуваних душ.
— Тепер можна потрапити на той бік, не заходячи в ліс, — сказав Донован із відчутним полегшенням у голосі, хоча його погляд залишався настороженим. Він важко видихнув, ніби ненадовго звільнився від страшного тягаря.
   Келвін, зібравшись із думками, пояснив:
— На іншому березі мають будувати готель. Там має бути телефон. Якщо нам пощастить, ми зможемо викликати допомогу.
   Та, попри загальний ентузіазм, першим заговорив Горо, дивлячись на човен з виразом відрази.
— Ну що, хто ризикне стати живою мішенню? Тільки не я, — різко сказав він. — Терпіти не можу човни.
   Каміла знервовано підняла руку до обличчя, її очі широко відкрилися, демонструючи страх.
— Я теж не хочу… Вода мене лякає.
   Кароліна здригнулася і з легким тремтінням сказала:
— Невідомо, що може статися, якщо плисти на човні одній.
   Кліфорд також похитав головою, нервово поправляючи окуляри.
— Я теж із човнами якось…
   Донован подивився на їхні обличчя, сповнені страху, і зітхнув.
— Що ж…
   Раптом із тиші виступив Руперт, його голос прозвучав спокійно, але рішуче:
— Я попливу. Це через мене Нора отримала травму, і я не можу цього забути. До того ж… ця база відпочинку — проєкт мого батька, президента туристичної компанії.
   Всі здивовано озирнулися на нього. Навіть Горо не втримався від скептичного погляду.
— Що? Так ти син президента? — недовірливо перепитав письменник.
   Руперт кивнув, його обличчя набуло похмурого виразу.
— Так, батько наказав мені приєднатися до вас, щоб дізнатися справжні враження відвідувачів. Але я злякався… злякався, що ви звинуватите мене в усьому, тому не казав.
— Тоді все вирішено, — Каміла зітхнула, ніби визнаючи невідворотність його рішення.
— Я теж піду, — впевнено сказав Донован. — Одному буде надто небезпечно.
— Ні, Доноване. Ти краще залишайся з Норою. Вона тебе потребує більше, ніж хто інший. Я обіцяю… обіцяю повернутися з допомогою.
   Детектив невпевнено зупинився, його обличчя відбивало боротьбу між бажанням піти та обов’язком залишитися. Він мовчки кивнув.
   Руперт сів у човен, завів мотор, і той загудів на низьких обертах, неначе й сам відчував, наскільки важлива ця мить. Озеро відсвічувало тривожним червоним відтінком, який лише додавав напруги.
— Хлопче! — гукнув Горо, ніби жартуючи. — Стережись Бароуза! — він провів долонею по шиї, наче підрізаючи її невидимим ножем. — Дивись, не стань трупом.
   Руперт не зреагував на слова Горо, але кинув погляд на Донована. Його голос прозвучав напружено, але тепло.
— Доноване… подбай про решту, якщо щось трапиться. Ти знаєш, що робити.
   Він поплив. Човен віддалявся по червоному, немов закривавленому, озеру. Сонце починало схилятися за гори, зникаючи вдалині, наче тікаючи від лісу, що став свідком жахливих подій. Їхні погляди проводжали його, поки він не зник за вигином озера, а тиша навколо стала гнітючою. Що ж, тепер залишалося тільки чекати.

                         📖   📖   📖
                    Сцена четверта

   Наступного ранку Донован прийшов до котеджу Нори, коли перші промені сонця ще тільки пробивалися крізь завіси. Вона виглядала втомленою, але водночас тендітною, лежачи в ліжку з блідою шкірою, обличчя якої підкреслювало глибокий смуток і виснаження. Донован наблизився до її ліжка, його очі затуманені, а голос сповнений м’якої ніжності та каяття. Він розповів їй про все, що сталося минулого вечора, і що зробив Руперт.
— Отже, він поїхав по допомогу…
   Донован зітхнув, нахиляючись до неї ближче, так, що вона могла чути, як важко б’ється його серце. Він здався маленьким і зламаним, його каяття було явним, і це було важко не помітити.
— Вибач. Я занадто упереджено ставився до нього, — зізнався чоловік, ховаючи погляд.
   Нора здивовано підняла голову, уважно вдивляючись у його обличчя.
— Що?
— Він був з тобою на тих фотографіях… Що я мав думати, коли ти почала мило щебетати з ним? — його голос ледь не затремтів.
— Якби ти дав мені все пояснити ще тоді, нічого б цього не було, — ображено сказала вона, її голос почав наповнюватися легким роздратуванням. — Але ти повірив своїм передчасним висновкам… Ти ревнував мене до Руперта?
— Ні… — прошепотів він, але навіть сам не вірив у свої слова.
— Ми нещодавно зустрічалися, щоб Руперт повернув мені загублену річ. Але я ніколи з ним не була в готелі, — пояснила вона, трохи піднявши брови, наче дивуючись абсурдності цієї думки. — Це навіть смішно обговорювати… А ще, виявляється, я як дві краплі води схожа на його колишню дівчину.
   Почувши це, Донован різко підвів очі на неї. У його погляді промайнула тривога і… надія.
— Ти… ти все ще кохаєш мене?
   Нора відвела погляд, і тиша нависла над кімнатою. Він відчув, як серце починає прискорено битися, і, не витримавши, впав на коліна перед нею. Донован простягнув руку і, затамувавши подих, мовив:
— Ну, будь ласка… — його голос був пронизаний болем і каяттям. — Скажи, що кохаєш мене. Я сумую за цим і за всім, що було між нами.
— Сам же казав, що ця фраза втратила сенс.
— Так! — різко сказав він, хапаючись за її руку. — Тому що я дурень! Але я все ще твій, і завжди буду. Я дуже хочу все виправити. Прошу, дозволь мені це.
— Я щоночі плачу, тому що не можу зрозуміти… Чому ти мені не повірив? Хіба в твоїх очах я здатна на зраду? — її голос тремтів, вона намагалася не дати сльозам взяти верх, але її біль вже став явним.
— Ні, звичайно, ні. Я просто… Дуже боюся, що ти знайдеш когось кращого і залишиш мене одного. Вибач мені за весь твій біль, благаю… Сонце моє… — прошепотів він, поцілувавши її пальці, немовби це був його останній шанс виразити всі свої почуття.
   Нора обережно витерла сльозу, що скотилася по його щоці. Вона дивилася на нього з ніжністю, яку вже давно не дозволяла собі відчувати.
— Все добре… — її голос був м'яким, майже як шепіт. — І я теж поводилася нерозумно. Ти так зблизився з Кароліною, ось я і…
— Ти теж ревнувала? — запитав він з ледь помітною усмішкою, в якій жевріла надія.
— Ні… ні крапельки… — збрехала вона, але її усмішка, що нарешті торкнулася її губ, зрадила справжні почуття.
   Донован не зміг більше стримуватися. Він ніжно взяв її обличчя в долоні, і вони, нарешті, поцілувалися. Це був довгоочікуваний поцілунок — наповнений болем, радістю, каяттям і безмежним коханням, яке вони боялися втратити. У цю мить весь світ ніби зупинився, і вони залишилися тільки вдвох, відчуваючи, як їхні серця б'ються в унісон, єднаючись заново, наче дві зламані половини одного цілого.
   Донован сидів біля ліжка Нори, його рука ніжно ковзала по її руці, заспокійливо гладячи її тонкі пальці. Кожен дотик був сповнений турботи й любові, яку він іноді не наважувався висловити словами. Його обличчя було зосередженим, а погляд — задумливим, ніби він намагався знайти вихід із цього кошмару.
— Якщо Руперт приведе поліцію, Бароуза спіймають? — запитала жінка, майже пошепки, наче боялася порушити хиткий спокій, який вони намагалися зберегти в цьому безпечному куточку.
   Донован мимоволі зітхнув, його рука зупинилася на її долоні, і він подивився на неї з сум’яттям.
— От уже не знаю... Чи справді Калеба і Карла вбив Бароуз? Коли я аналізую те, що трапилося, мене весь час мучать деякі сумніви. Припустимо, Бароуз спалив міст, щоб замкнути нас тут. Але звідки злочинець, який ніколи тут не був і тривалий час сидів у в'язниці, міг стільки знати про цю місцевість? Як він орієнтувався в лісі? Чому він не взяв жодних продуктів, коли залишив труп Карла в холодильнику? Адже, втікши з в'язниці, він два дні нічого не їв, оскільки добирався сюди лісом, де немає ні людей, ні магазинів. Це все якось не сходиться.
— Тільки не кажи… що це хтось із нас… — її голос був слабким, але в ньому чувся відчай. Вона поглянула на нього, чекаючи, що він спростує її страх, скаже, що все це безглузді здогадки.
   Донован лише кивнув, підтверджуючи її найгірші побоювання, і вона відчула, як її серце обривається. Його обличчя стало похмурим, а очі важкими, наче тягар правди тиснув на нього все сильніше.
— Якщо це хтось із нас, то залишається питання: який же мотив цього серійного вбивці?
   У цей момент в котедж несподівано зайшов Кліфорд. Його поява була майже безшумною, але його очі блищали рішучістю і холодним розрахунком, як у людини, яка вже побачила занадто багато.
— Мотив є, — промовив він твердо, його голос прозвучав як удар. — Подружжя Спенн уже говорило, що серед присутніх буде розіграно дві членські картки цієї бази відпочинку.
— Членська картка цієї бази?
— Так. Зараз база, звичайно, невелика, але після завершення будівництва тут будуть лижна база, поле для гольфу, тенісні корти і великий басейн, — продовжив Кліфорд з легким сарказмом. — Також планують прокласти швидкісне шосе. Кажуть, що тоді членська картка коштуватиме від п'ятдесяти до ста мільйонів.
— Ста мільйонів? — перепитав Донован, його обличчя враз змінилося, ставши більш жорстким, наче ця сума раптом надала усьому іншого значення.
— Дехто з присутніх навіть радіють, що двоє вже вибули.
— Жахливо… — прошепотіла Нора, опустивши очі.
— Я сам спостерігав, якими стають люди в критичній ситуації, — сказав лікар, не приховуючи своєї відрази. — У критичні моменти справжня сутність людей проявляється найкраще. Це, як на дошці Карнеада.
   Донован звузив очі, трохи нахилившись уперед.
— Що за "дошка Карнеада"?