"У світі детективів немає нічого неможливого, лише таємниці, які ще не розкриті."

                           📖   📖   📖
                        Сцена перша

   Біля кімнати, де стався злочин, зібрався натовп людей, які щойно заселилися в готель. Вони тихо перешіптувалися, обмінюючись здивованими і схвильованими поглядами.

- Там когось убили?

- Я чув, що було вбито директора "Форми Магії".

- Що?! Значить сьогоднішнє шоу буде скасовано?

   Вся група магів зібралася в кімнаті біля трупа, який вже був прихований під білим простирадлом. Вони стояли мовчки, відчуваючи напруження, яке пронизувало повітря.

- За що?... - Скарлет зупиняла сльози хустинкою, які текли по її обличчю. - Навіщо потрібно було вбивати мого чоловіка?

- Ну ж бо... - Арчі обійняв жінку за плечі, заспокоюючи.

- Тіло ще має оглянути судмедексперт, тож ми поки що не зовсім упевнені, але, тим не менш, найімовірніше, що Джейкоба вбили ударом ножа. - сказав Брюс. Донован, Нора та Гарет, стояли осторонь трупа. - Приблизний час смерті - сьогодні між дев'ятою ранку і полуднем. Тут ми навряд чи помилилися.

- У цей час ми були ще на поїзді.

- Це означає, що в купе ми, дійсно, бачили...

- Так. Це був труп директора Міллера. - підтвердив Донован.

- Треба відмітити, що його кінцівки... - Брюс взяв до рук маріонетку, з тієї коробки яку вони отримали. - Були зігнуті точно так, як і у цієї ляльки.

   Детектив зосереджено дивився на ляльку, його очі втопилися в її деталях. У голові вирувало мільйони думок, які неслися зі швидкістю світла, перетинаючись і створюючи все нові і нові гіпотези.

   Пізніше герої вирішили піти до фойє. Троє чоловіків розташувалися за столом біля стійки реєстрації, де сидів адміністратор готелю - Адріан Лайвлі, занурений у свої записи. Нора стояла трохи осторонь, уважно спостерігаючи за всім, що відбувається, а Гарет переглядав списки зареєстрованих гостей, ретельно записуючи їх на камеру.

- ... Так ви говорите, що кімната була зайнята людиною на ім'я Філіп? - допит проводив Брюс.

- Так. Він прибув на потягу і зареєструвався два дні тому. Він носив білу гумову маску, тому я не міг бачити його обличчя.

- Гумову маску? - перепитав Фелікс.

- Так. Він носив її усі останні два дні, і, фактично, тільки що виписався. Наступний потяг прибуде сюди ще не скоро, ось чому у мене є підозри...

- Доне! - Гарет підійшов до нього зі спини та простягнув йому бланк із записами. - Поглянь на ім'я цього Філіпа!

- Ім'я? - він очима пройшовся по потрібному рядку. - Філіп Марі-о... - його очі округлися. - Маріонетка!

- Що?!

- Прокляття! - виялився Брюс. - Та він знущається з нас!

- Чи є якийсь інший спосіб вибратися звідси, окрім поїзда? - Донован звернувся до адміністратора.

– Ні. Як ви можете бачити, це місце оточене болотами. Єдина дорога до сусіднього міста обвалилася під час землетрусу минулого місяця.

- Схоже... Ми потрапили у по-справжньому глухе місце...

- Не зовсім... - не погодився Адріан. - За старих часів, коли тут ще працювала шахта, це було дуже процвітаюче місто. - він вказав на досить великий камінь зеленого кольору.

- Он як? І тут видобували каміння для бочок із соліннями?

- Та ну тебе, Доне! - вигукнула Нора. – Все зовсім не так! Це справжній нефритовий камінь!

- Нефрит?... А це дорогоцінний камінь?

- Який великий екземпляр! - Гарет підійшов ближче до каменю зі своєю камерою.

- І скільки він може коштувати?

- Це не дуже дорогий нефрит. Таке каміння є в кожній кімнаті для гостей. І хоча розробку шахти вже припинено, камінь все ще вважається фірмовим продуктом Мертвої Пустоші. Тому ми вирішили використовувати нефрит для прикраси інтер'єру готелю.

- Ммм... Тепер зрозуміло.

   Коли розмова з адміністратором готелю завершилася, герої вирішили піти до кафетерію, щоб замовити собі щось перекусити. Фелікс, Гарет, Брюс та Нора стояли біля барної стійки, обговорюючи своє замовлення, поки Донован сидів за столом та вдивлявся у темряву за вікном. Зовні панувала ніч, і готель занурився у тишу та спокій.

- (Ніяк не можу зрозуміти... Як же зловмисникові вдалося змусити зникнути труп у поїзді? І як він потім переніс тіло в готель?) - хід його думок перервав гучний голос Нори.

- Не може бути! Про що вони тільки думають?

- Що це ти там дивишся, сонце? - запитав Донован, коли підійшов до них.

– Це програма магічного шоу. Я позичила його у Фелікса. Дивись! - чоловік взяв до рук буклет.

- "Виконавець в стилі Stand-up magic - Тео Преслі."

- Який ще "виконавець"?... - сарказму в її голосі не помітив би хіба глухий. - Він простий збоченець!

- Проте він - всесвітньо відомий фокусник. – Фелікс проговорив це з усмішкою. - Хоча, звичайно, занадто зарозумілий і характер у нього трохи з чудасією.

- (Ти - такий самий...) - Донован скривився.

- А це – виконавиця "водяної магії" Скарлет Круз. Вона – дружина Джейкоба Міллера, якого вбили. - продовжував він. - Той, хто завжди посміхається – знаменитий фокусник із картами, Арчі Родні. Хоч він і любить дуріти, але, як кажуть, у нього найкраща техніка виконання карткових фокусів. Наступний - король психо-магії, Фін Нолан. Він дуже гарний у гіпнозі та магії надприродного.

- Хм... - погляд Донована зупинився на жінці якої не було зараз у трупі. – А! Це ж та жінка, про яку я питав у поїзді...

- Арлін Шенн – попередниця "Форми Магії". Засновник "Магічної команди Шенн". Більше того, Арлін Шенн була єдиною чарівницею Деткстиву.

- Ммм ... Ця пані, так? - Нора подивилася на фотографію цієї жінки.

- Кожен її фокус був унікальним та інноваційним. Вона була дуже гарна. Коли вона виступала на сцені, жоден інший фокусник не міг сяяти так само, як вона. Вона загинула п'ять років тому під час репетиції фокусу. І це по-справжньому сумно... Адже ми ніколи більше її не побачимо... - Фелікс дивився кудись у порожнечу, наче щось згадуючи. - Більшість номерів, що виконуються сьогоднішньою "Формою Магії" винайшла саме вона.

- Тобто виходить, що знаменита "Жива Маріонетка" - це був її трюк? - поцікавився Гарет.

- Ні. Оригінальний номер із маріонеткою було створено вже після її смерті. - чоловік зробив ковток кави. - Принаймні, так прийнято вважати... - він поглянув на детектива.

- Прошу вибачення! - їхню розмову перервала Пейдж яка тільки-но увійшла до кафетерії. - Магічне шоу розпочнеться, як було заплановано. Будь ласка, приходьте до театру на виставу.

- Що?! - здивувався Дон. - Хіба шоу не скасовано? А я вже подумав, що всі гості роз'їхалися... - він ніяково потріпав своє волосся.

Тим часом, в одній із кімнат для гостей:

- Що це означає?! - Скарлет гнівно дивилася на менеджера. - Директора щойно вбили, а ми все одно, будемо виступати?!

- Бачте...

- Якраз саме тому нам потрібно виступати. Заодно, ми оголосимо публіці і нового лідера "Форми Магії".

- Тео, ти...

- Ну, звісно! Я ж тут найзнаменитіший. Саме я зможу краще за всіх подбати про команду. - свою наступну фразу він вимовляє з особливою, ліричною інтонацією. - І я сподіваюся, пані офіціантко, що ви не будете вставати в мене на шляху. - чоловік вийшов із кімнати та зачинив за собою двері.

- Послухайте, Скарлет...

   Жінка, розлючена до межі, рвучко схопила вазу зі столика. Зі злістю і відчаєм вона кинула її об двері. Ваза розлетілася на шматочки, скляні осколки дзвінко розсипалися по підлозі, залишаючи сліди хаосу і напруги.

- Я це запам'ятаю, Тео! Просто так тобі це не зійде з рук!

- Ух... Жах який. - Арчі дістав піковий туз із нагрудної кишені. - Які ж страшні жінки в гніві.

                            📖   📖   📖
                           Сцена друга

   Літня ніч видалася, на диво, холодною, додаючи до атмосфери незвичну похмурість. Біля готелю "Мертва Пустка" все виглядало більш зловісно, ніж зазвичай. Туман огортав червоні стіни будівлі, наче щільна ковдра, приховуючи в собі таємниці минулого. Брюс, Гарет та Нора рухалися вперед, їхні кроки відбивалися глухим відлунням на дерев'яному мосту, що з'єднував театр і готель. Міст, старий й покритий мохом, виглядав як місток між двома світами — світом розваг та світом жахів. Нічний вітер розносив по окрузі запах вологи і старого каменю, змушуючи мимоволі тремтіти від холоду та тривоги. Тіні від ліхтарів танцювали на стінах, створюючи примарні фігури, що здавалися спостерігачами за кожним кроком героїв.

- Що ти там робиш, Доне? - Нора зупинилася і озирнулася, її погляд зупинився на чоловікові, який плентався позаду.

- Ух ти! - він стояв і уважно розглядав будівлю перед собою.

   Висока і масивна, вона здіймалася вгору, як монумент минулих століть. Її червона цегла потемніла від часу, надаючи споруді похмурого вигляду. Вікна з товстими рамами, більшість з яких були зачинені важкими бордовими шторами, віддзеркалювали світло ліхтарів, створюючи химерні тіні на фасаді. Величні колони підпирали головний вхід, надаючи будівлі величності та таємничості.

- Та тут же цілий театр! І вони побудували його просто посеред ставка... - Донован відчув, як по спині пробіг холодок, і не міг позбутися думки, що ця будівля приховує безліч секретів.

- Давай швидше, або я тебе тут залишу!

- Та йду я! - він прискорив свій крок, допомагаючи собі тростиною.

   Так поспішав, що не втримав рівновагу і впав пластом на землю. Намагаючись піднятися, Донован сперся на важіль, який під його вагою раптово зламався. Міст, що з'єднував театр і готель, почав повільно підніматися, відрізаючи їм шлях назад.

- Ех, відламалася...

- Доне! - Нора виглянула з театру і закричала. -  Ну давай же швидше!

- А я тут ні до чого... - він кинув важіль на землю та підійшов до дружини.

   Вони зайшли в театр, де вистава вже йшла повним ходом. У залі панувала напружена атмосфера, адже кожен виступ був справжньою сенсацією. На сцені, під яскравими прожекторами, стояв Фін, майстер маніпуляції літаючими предметами. Він зосереджено керував своїм виступом, і навколо нього в повітрі плавно кружляли різноманітні предмети: від маленьких ляльок до важких книг. Глядачі затамували подих, зачаровані видовищем.

   Другим номером була Скарлет, яка, одягнена в розкішну вечірню сукню, увійшла в акваріум, наповнений водою. Вона була замкнена всередині, і здавалося, що її єдиним порятунком було диво. Глядачі сиділи в напрузі, стежачи за її кожним рухом. Гарет, не пропускаючи жодної деталі, старанно знімав виставу на свою камеру, ловлячи кожен драматичний момент і кожен вираз обличчя Скарлет.

   Після закінчення номеру Скарлет, коли глядачі ще не встигли оговтатися від побаченого, на сцену вийшла Пейдж. Вона йшла впевнено, її погляд був спрямований прямо вперед, а в її руках світилися кулі. Її виступ був не менш захоплюючим, і глядачі вже не могли відірвати очей від сцени.

- Далі в нашій програмі: ми з гордістю представляємо наш унікальний номер - "Жива Маріонетка". - прозвучали аплодисменти, тоді світло згасло і на сцені з'явилася лялька.

- Я - Маріонетка. Я - жалюгідна лялька, яка рухається тільки тоді, коли її смикають за мотузки. Але я хочу здобути свободу!

   До ниток, які керували лялькою, підлетіли великі ножиці, наче керовані невидимою рукою. Вони блиснули у світлі ламп і з чітким клацанням обрізали мотузки. Лялька різко впала на підлогу, здавалося, що вона мертва та бездушна. Проте через мить її дерев'яні суглоби почали рухатися. Вона повільно, але впевнено підвелася на ноги. Лялька стояла самостійно, наче жива істота, і знову почала рухатися по сцені, вже без жодних ниток, що її контролювали. Глядачі в залі ахнули, не вірячи своїм очам.

- Ура! Тепер я вільний! Ніхто більше не буде мною зневажати!

- Нічого собі! - вигукнула Нора. - Усі мотузки перерізані... Як же вони нею керують?

- Хе! Вона залишилася прив'язана невидимими чорними нитками. - відповів Донован.

-  Але ж, вона стрибає зі скакалкою! - добавив Гарет.

- Ну... Тоді нитки протягнуто з двох боків...

- Круто! Вона робить це без зупинки. А тепер ще й хрест-навхрест!

- Гхм... - він постукав себе пальцем по губах. - Як же це?...

- Лал-ла-лал-ла-ла! - лялька веселились на сцені. - Як же це весело! Лял-ля-ля... - вона невпевнено зробила крок уперед і врізалася в куб, що стояв на сцені. Її дерев'яне тіло з гуркотом розпалося на частини, які розлетілися навсібіч.  - О, ні! Мені потрібно скоріше зібратися! - вона зібрала себе, але переплутала руки з ногами. - Ой! Якось усе не так...

   Не дивлячись на всю трагічність ситуації, лялька поводилась так комічно, що усі присутні сміялися так, що аж сльози виступали на очах. Сміх лунав по всьому приміщенню, відлунюючи від стін і створюючи атмосферу загальних веселощів. Люди схилялися один до одного, тримаючись за животи, намагаючись витерти сльози з облич.

- Щось я втомився. Все-таки, краще я залишуся звичайною маріонеткою...

   Після цих слів задзвонив телефон. Донован миттєво підняв трубку, його обличчя виражало зосередженість. Він уважно слухав, трохи нахилившись уперед, з кожною секундою стаючи все більш серйозним.

- "Ну і як вам магічне шоу у цього складу трупи?" - почувся вже знайомий дивний голос.

- Пекельний Лялькар!

- "Що ж, вистава з живою лялькою скоро закінчиться".

- Відпочинок. Мені потрібен відпочинок. - лялька сіла на стілець. Донован підвівся з місця, повільно обводячи поглядом зал. Він точно знав, що злочинець тут.

- "Однак, найочікуваніша його частина ще тільки ось-ось почнеться. Дозвольте мені, нарешті, представити вам досить рідкісний вид магії..."

- Про що ти?! - світло різко погасло.

- Ох...

- Це ж...

- Це він, Пекельний Лялькар!

   Прожектори різко увімкнулися, заливаючи сцену яскравим світлом. Усі присутні затамували подих, коли їхні очі зустріли несподіване видовище: сцена була рясно обсипана пелюстками троянд, які нагадували криваві сліди на темній підлозі. У центрі сцени, на старому дерев'яному стільці, замість ляльки, тепер сидів Тео. Його тіло було обмотане нитками, як маріонетка, а руки безвільно звисали з боків.

   Порожні очі Тео дивилися прямо вперед, наче він все ще намагався щось побачити чи зрозуміти. Його обличчя залишалося застиглим у беземоційному виразі, який ще більше підкреслював жах ситуації. Мертва тиша запанувала в залі, і кожен міг відчути холодок страху, що пробігав по спині. Тео був мертвий, і це було очевидно всім.

- Та що ж це таке?!

   Тривожні крики розляглися в залі, лунаючи з усіх кутків. Люди, перелякані й збентежені, розбіглися по кімнаті, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Деякі трималися разом у маленьких групах, інші шукали виходу з залу, але всі перебували у стані шоку від несподіваного події.

- От лайно!

- Знову?!... - почувся голос адміністратора. - Вже друга трагедія...

                           📖   📖   📖
                         Сцена третя

   Ввімкнули світло, яке розсіяло мряку в залі. За мить на сцену вибігли Фелікс, Гарет, Брюс і група магів, спіткалих несподіваною подією.

- Тео!

- Він мертвий!

- Як же вбивця зробив це? - Брюс ламав голову над тим, як все це могло відбутися.

- Подивіться на стелю.

- Суперінтендант Форест? О! - всі поглянули вгору і помітили ту саму ляльку, що раніше була на сцені, тепер між дерев'яними балками.

- Ці мотузки прив'язані до трупа, а іншим кінцем вони прив'язані до ляльки. Коли тіло впало зі стелі, його вага змусила ляльку піднятися нагору. Практично, як гойдалка.

- Значить труп впав зі стелі... - підсумував Гарет.

- Тобто, злочинець... - Брюс роздратовано цмокнув язиком. - От лайно!

- Дядьку, не квапся.

- Доноване?

- Я хочу тобі дещо показати. Давай вийдемо, трохи пошепочемося. - тільки вдвох вони вийшли із зали та попрямували до виходу.

- Ну що там у тебе? Давай швидше, а то вбивця... - чоловік зупинився вже знаходячись на вулиці. - О! Міст піднято?!

- Так. Коли я переходив через міст, я занадто поквапився, впав і випадково зламав важіль. Цей театр оточений ставком, і вийти звідси можна тільки через міст.

- Тобто, виходить...

- Так. Загалом, під час магічного шоу, театр був гігантською "закритою кімнатою". Ба більше, зараз злочинець все ще перебуває в цьому театрі.

   Коли міст нарешті опустили, гості, які зібралися в театрі, один за одним почали виходити. Їхні кроки відлунювали на дерев'яній підлозі, утворюючи дивну гармонію зі свистом холодного нічного вітру. Налякані й спантеличені, вони квапливо прямували до готелю, шукаючи притулку та спокою після всього, що сталося.

   Залишаючи театр позаду, вони не озиралися назад, намагаючись якомога швидше забути про те, що побачили. Тільки наші герої та трупа магів залишилися на місці.

- Що скажеш, дядьку? - звернувся Донован до Брюса коли той увійшов до зали.

- Нічого не виходить. - відповів чоловік. - Я обшукав у театрі кожен кут і не знайшов нічого підозрілого. Ба більше, до моменту, коли вимкнули світло, і на сцені з'явилося мертве тіло, ніхто з аудиторії не залишав залу. Тож злочинцем, який убив Тео, може бути тільки член "команди магів".

- Н-не може бути! - тремтячим голосом вигукнув Фін.

- Один із нас... Вбивця? - Еш розгублено подивився на всіх присутніх.

- Киньте, офіцере! - губи Арчі склалися в легку усмішку. -  Будь ласка, не робіть таких поспішних тверджень. У нас тут у всіх є алібі.

- Що ви сказали?

- Адже, коли маріонетку замінили трупом Тео, був використаний принцип гойдалок і шків на стельовій балці, чи не так? А це означає, що вбивця був на стелі. Але, щоб злізти звідти, потрібен досить значний час. А ми, коли побачили труп, підбігли всі до нього, буквально, за лічені секунди.

- Ні. - Дон говорив тоном, який не передбачав заперечень. - На сцену можна спуститися практично миттєво. Коли в театрі згасло світло, вбивці було потрібно просто зістрибнути на сцену і все. Єдине, що для цього потрібно - це мотузка, прив'язана до тіла. Це дуже велика лялька, і, мабуть, досить важка. Вбивця використав її, як противагу в ліфті, і швидко спустився на сцену на мотузці.

- Ось воно як... Все зрозуміло! Загадку повністю розгадано! - всі здивовано подивилися на Брюса. - Гей! А ну, скажіть мені, кожен, свою вагу.

- Нашу вагу?

- Моя... Моя вага п'ятдесят п'ять кілограм. - першою відповіла Пейдж, а за нею Фін.

- Вісімдесят один кілограм.

- У мене - п'ятдесят три. І що з того?! - роздратовано сказала Скарлет.

- Наскільки я пам'ятаю, я важу приблизно п'ятдесят кілограм. - Еш розгублено поправив свої окуляри.

- А я - десь у районі сімдесяти двох кілограм. - Арчі як завжди усміхався. - Це вам що-небудь говорить?

- Хм... А яка вага у ляльки?

- Зараз... - менеджер витягнув свій записник. - Сімдесять кілограм. Ми її зважували, коли нам потрібно було летіти літаком.

- Сімдесять... Чудово! Тепер ми знаємо хто тут вбивця! - Брюс багатозначно підніс пальця вгору. - Арчі або Фін - вбивця один з вас!

- Що?!

- Вбивця повинен бути важчим, ніж ця лялька, щоб спуститися зверху на сцену.

- Дядьку... Усе зовсім не так. - Донован похитав головою. - Еш, яка вага в Тео?

- Згідно з даними минулорічного медичного обстеження, він важив шістдесять кілограм.

- Вбивця спустився разом із тілом Тео. Для цього загальна вага вбивці і тіла має бути більшою, ніж у ляльки. Але вага будь-кого з присутніх у сумі з вагою Тео ніколи не виявиться легшою за ляльку. А це означає, що такий трюк міг провернути кожен.

- Ось, значить, як. - офіцер кумедним жестом почухав собі носа.

- Так, не очікував я побачити тут таку цікаву сцену. - Гарет тихенько засміявся, не дивлячись на загальну ситуацію.

- Дійсно, з вами точно ніколи не засумуєш. - сказав Фелікс поправивши свої окуляри.

   Донован сидів за лаштунками сцени, в тихому, напівтемному просторі, де лиш зрідка миготіло світло від лампочки, що гойдалася під стелею. Він уважно спостерігав за тим, як двоє членів трупи, Еш та Пейдж, методично складали реквізит. Детектив мовчки спостерігав, намагаючись зібрати докупи свої думки і знайти зв'язок між усіма подіями.

- Доноване, ти вже що-небудь дізнався? - Нора підійшла до чоловіка, після неї зайшов і Гарет.

- Ні. Зовсім нічого. - його живіт видав зрадницьке бурчання. - Так, до речі... Я сьогодні ще не їв.

- Якщо хочеш, я можу принести тобі перекусити. Еш і Пейдж! Теж підходьте і пригощайтеся.

- Гаразд.

- Дякую!

   Нора досить швидко принесла перекусити з кухні і розклала їжу на саморобному столику з коробок. Вона сіла поруч із Донованом, перед ними сиділа Пейдж. Гарет розташувався праворуч, а Еш — ліворуч.

- Ми, насправді, теж ще нічого не їли.

- А! Я хочу це! Це теж нічого... - чоловік так жадібно накинувся на їжу, що здавалося, ніби він її навіть не пережовує.

- Хоч трохи, стеж за манерами, Доноване! - дорікнула йому Нора.

- Та що такого-то?

- Який же ти, все-таки, ненажера! Дивись, не зіпсуй собі живіт у черговий раз.

- Не хвилюйся!

- А ви добре уживаєтеся одне з одним. Ви вже зустрічаєтеся? - поцікавилася Пейдж.

- Ми вже одружені! - Донован розглядає Нору, трохи схиливши голову, і всміхається одними кутиками губ.

- О! Вітаю!

- Вибач, Еш... - вмить, його обличчя стало серйозним.

- Так?

- Я можу запитати у тебе дещо?

- Звісно.

- Адміністратор готелю сказав "знову". Хіба тут, у цьому готелі, раніше вже траплялося щось подібне?

- Ну... Не зовсім.

- Це сталося п'ять років тому. - відповіла Пейдж. - П'ять років тому тут, у цьому ж театрі, загинула Арлінн.

- Яка Арлінн? Ти маєш на увазі засновницю "Магічної команди Шенн"?

- Так.

- Пейдж, достатньо!

- А чому ні? Вони й так скоро все самі дізнаються.

- Будь ласка, розкажіть мені всі деталі. Як саме померла Арлінн?

- Це сталося ще до того, як ми приєдналися до трупи. - продовжив Еш. - Усіх подробиць я не знаю, але чув, що це був нещасний випадок на репетиції.

- Нещасний випадок на репетиції?

                             📖   📖   📖
                        Сцена четверта

   За вікном вже була глибока літня ніч, місячне світло пробивалося крізь важкі штори. Донован лежав на ліжку, задумливо дивлячись у стелю. У його голові роїлися думки про останні події. Тим часом, Гарет сидів за невеликим столом біля вікна, занурений у перегляд матеріалу на своїй камері. Він уважно дивився на екран, час від часу перемотуючи назад, щоб переглянути якісь деталі ще раз. Тиша заповнювала кімнату, лише зрідка перериваючись тихим клацанням кнопок на камері.

- (Пекельний Лялькар... Він точно - один із постояльців цього готелю. Але хто б це міг бути? Та ще й цей зниклий труп у поїзді... Мабуть, я щось упустив, але що ж?....) - раптом біля голови чоловіка впало декілька пелюсток троянд.

- ААА! - закричав Гарет. - Доноване!

    За вікном стояв Лялькар, обличчя якого ховалося за білою маскою. Це той самий чоловік, який був у поїзді! Його очі широко розплющені, спрямовані прямо на Донована, від чого пробігав холод по спині. Лялькар дивився незмигливо, наче пронизуючи поглядом. Донован раптом усвідомив, що цей чоловік парить у повітрі, не торкаючись землі. Як таке можливо?! Він миттєво підбіг до вікна, намагаючись краще роздивитися цю дивну і моторошну сцену.

- Пекельний Лялькаре! - і тут, він побачив, кого він тримав в своїх руках. - Що... Нора?... Норо!

   Лялькар попрямував у бік лісу, повільно зникаючи серед густих дерев.

- Гарете, негайно знайди дядька! А я побіжу за ним!

- Гаразд!

- Чорт! - Донован забув про свою тростину і погнався за ним, відчуваючи різкий біль у кожному кроці. Все, про що він міг думати, так це про те, що цей виродок викрав його дружину!

- Брюс! Біда! - тим часом, Гарет зі всією силою гупав в двері номера.

- Що там таке?

- Біда! Нора...

- І що там зі мною не так? - жінка вийшла з-за кута та зупинилась біля чоловіків.

- Норо?

- Щось сталося? - на її обличчі відбилось хвилювання.

- О, ні... Не може бути! Виходить, що мета вбивці - це...

   Донован мчав через нічний ліс, пробиваючись крізь гущавину кущів і гілок, які залишали царапини на його тілі. Він не звертав уваги на біль, що відчував, відчайдушно боячись втратити Лялькаря з поля зору.

- Стояти!

- (Ну ж бо... Іди сюди, жалюгідна жертва.)

   На мить він зупинився у полі біля величезного дерева.

- Де ж ти, Пекельний Лялькар?! - він оглянувся і побачив на землі Нору. - Нора? Прокляття! - він увійшов у болото, щоб якомога швидше дістатися до неї. - Норо? Ти мене чуєш?!

   Вона піднялась, обернулася до нього, і замість обличчя, на ній була безвиразна маска. Дон в жаху відійшов. Це була лялька. Він потрапив у пастку.

- Ласкаво просимо, детективе! - на гілці дерева сидів Лялькар. - До мого темного й холодного вівтаря смерті.

- Ти!... - він не міг поворохнутись, болото поглинало його. - А? Що це?

- Тобі краще не смикатися. Це бездонна трясовина. Від тебе виходить якийсь зловісний запах: ти можеш зруйнувати магічне шоу всього мого життя. Ось чому я хочу, щоб ти помер тут і якнайшвидше.

   Все глибше і глибше болото засмоктувало Донована, поки він не зробив останній вдих.

- Спочивай з миром, детективе. - Лялькар кинув троянду в те місце де тільки що був чоловік.

- Доноване! - у цій нічній тиші було чутно лише голос Нори, що кликала його.