Літній вечір опустився на Генон, тихий та спокійний, обгортаючи світ теплом і легким вітерцем, що пестив дерева за вікном. Однак у будинку подружжя панувала напруга, яка перекреслила всю гармонію цього вечора. Непорушне повітря кімнати ніби затверділо від важкості емоцій. На столі перед Донованом лежали фотографії, які прийшли в конверті кілька годин тому. Їх принесли разом з іншою поштою, залишивши всього кілька зображень, але кожне з них мовчки кричало.
   Чоловік стояв, знервовано гортаючи їх, його пальці ковзали по холодній глянцевій поверхні, поки в серці зростала буря. Його обличчя змінилося: спочатку — здивування, яке швидко переросло в щось інше, значно темніше. Невимовний біль змішувався з обуренням. Його рука стиснула конверт, і він з усієї сили вдарив кулаком по столу. Фотографії розсипалися, як осіннє листя від вітру. На них була Нора, його дружина, разом з незнайомим чоловіком: вони сиділи в ресторані, сміялися, а потім — входили до готелю.
   Донован не одразу підняв погляд на Нору, що стояла перед ним. Коли він, нарешті, підвів голову, його сірі очі вже не мали того звичного теплого блиску. Вони стали темнішими, холодними, як свинець, повними незрозумілої люті і розчарування.
— Повелась на нього, бо він набагато красивіший за мене? — його голос прозвучав гірко, як ножем по склу. Кожне слово різало їх обох.
   Жінка здригнулася від несподіваного напору. Її обличчя, яке було таким ніжним, зараз спотворила тінь болю й розгубленості. Їй важко було дихати, слова застрягли десь у горлі, але вона зібралася з силами.
— Що за нісенітниці ти несеш? Для мене існуєш тільки ти, Доноване.
— Гаманець товщий? — все не вгавав він, насуваючись на неї, як буря. Його фрази ставали дедалі грубішими, в них уже не залишалося місця для роздумів чи сумнівів.
— А я колись велась на гроші? — її голос був пронизаний відчаєм. — Чому ти принижуєш мене, але не даєш можливості пояснити ситуацію? Все не так, як ти думаєш!
— Тому що, це не цікаво, — холодно відповів Донован, роздратування в його голосі ставало все більш помітним. — Я зараз намагаюся зрозуміти, що в мені тебе не влаштовувало. Що я зробив не так?
   Нора кинула на нього розпачливий погляд. Вона почувалася так, ніби її світ, їхній світ, руйнується просто на очах, і вона не знає, як його врятувати.
— Та я ж кохаю тебе! — сльози текли по щоках, але вона не витирала їх. Кожне слово, яке вона вимовляла, було щирим, але Донован не міг — чи не хотів — його почути.
— Ця фраза втратила сенс, — він вимовив ці слова так тихо, але кожне з них вдарило по Норі, як молот. Її серце стислося від болю.
   Настала тиша. Тяжка, гнітюча тиша, в якій обидва почувалися безпомічними. Їхні світи почали розпадатися на очах, і жоден з них не знав, як зібрати ці шматочки разом.
   Наступного дня, попри напругу, що все ще висіла між ними після вчорашньої сварки, Нора і Донован вирушили на базу відпочинку на озері Лайв. Префектура Ред зустріла їх мальовничими краєвидами: вода дзеркалом відбивала блакитне небо, а зелений ліс, що оточував озеро, видавався настільки ідеальним, ніби зійшов з листівки. Природа здавалася спокійною, як і має бути місце для відпочинку. Проте між подружжям усе ще вирував холодний фронт.
   Нора стояла поруч із Донованом, вони разом чекали на автобус, який мав їх відвезти на саму базу. Її серце билося швидше від напруги. Вона вже не могла більше витримувати мовчання і, повернувшись до чоловіка, заговорила.
— Так і будеш поводитися ніби ми не одружені? — її голос був тихим, але в ньому відчувався докір. Вона не чекала відповіді, яка могла б її заспокоїти, проте не могла більше мовчати.
— Так, — промовив він, сухо й відсторонено. — Я, звісно, не відмовляюся від нашої домовленості. І це тільки тому, що Кріс мене попросив.
   Жінка стиснула губи. Її обличчя на мить спохмурніло від цих слів.
— Ну звісно. Якщо б не він, ти би і не поїхав зі мною, чи не так? Це ти хочеш сказати?
— Я ніби так і сказав, хіба ні? Ми не подружжя, тож можеш робити, що хочеш.
   Нора ледве стрималася, щоб не кинутися на нього з обуренням.
— Ось як ми заговорили... — сказала вона тихо, але кожне слово в її фразі звучало з відчутним розчаруванням. — Якби ти дав мені пояснити ситуацію, ти б не поводився зараз як останній дурень.
   Він повернувся до неї, його сірі очі виблискували гнівом.
— Пояснити? — з сарказмом запитав він. — Ти справді думаєш, що якесь пояснення може виправдати те, що я бачив? Ти сиділа з ним у ресторані, а потім входила до готелю. Що мені треба було думати? Що це просто невинна зустріч?
— Тому що ти не дав мені шанс пояснити! — її слова прорвалися як крик душі. — Те, що ти бачив, було випадковістю! Я не мала нічого з тим чоловіком! І якщо ти хочеш знати правду, то мав би принаймні вислухати мене, а не принижувати своїми домислами!
— Це не так просто, Норо, — сказав він, уже спокійніше, але все ще холодно. — Те, що я бачив, надто чітке, щоб це було випадковістю. Я не можу просто забути.
   Жінка не знала, що відповісти. Її серце билося в грудях, і вона розуміла, що кожне їхнє слово тільки збільшує прірву між ними.
   Тишу несподівано порушив гучний шум під’їжджаючого автобуса. Його колеса скрипіли по гравію, ніби сама доля давала їм ще один шанс на спільну подорож, але атмосфера між ними залишалася напруженою. Герої  попрямували до дверей автобуса, без слів, що могли б розрядити цей емоційний туман.
   Коли вони зайшли всередину, чоловік оглянув салон і тихо запитав:
— Ми останні?
   Але замість відповіді його увагу перервала знайома фігура, яка з’явилася біля входу.
— О, Норо! — гучно вигукнув він, явно радіючи зустрічі. Його голос був впевнений, а обличчя — відкрите, майже занадто привітне.
   Донован одразу його впізнав. Це був той самий чоловік з фотографій. Він відчув, як всередині нього щось стиснулося. Ще мить — і його гнів спалахнув би, але він зумів стриматися, стискаючи кулаки в кишенях.
— Руперте! — радісно відповіла Нора, а її голос був тепліший, ніж у розмові з Донованом за весь цей час. — Ти теж їдеш на базу?
— Так. Бачу, ти теж вирішила відпочити.
   Нора, не вагаючись, сіла поруч із ним на вільне місце, і їхні розмови одразу наповнили автобус легкістю. Донован, мовчки стиснувши губи, пройшов трохи далі по салону і сів окремо від них. Його серце билося гучніше, ніж звук двигуна автобуса. Він сидів один, дивлячись на їхні спини. Ті двоє весело щось обговорювали, і Донован відчував, як кожна їхня усмішка глибоко ранить його.
"Це той самий чоловік.. І тепер він знову забрав її. І чому все так обернулося?"
   Раптом його роздуми перервав дзвінкий жіночий голос, що лунав неподалік.
— Як же чудово, що нас так багато! — вигукнула дівчина, обертаючись. Її ентузіазм був майже заразливий. — Мене звати Кароліна Стенлі, а вас?
— Мене звати Доно... — він зупинився, а потім різко змінив тон. — А, ні, Крістіан Спірс.
— О, Крістіан! — усміхнулася Кароліна, і її очі засяяли. — Як здорово, що ми їдемо разом!
   Не дочекавшись дозволу, вона сіла до нього, випромінюючи невимушеність і радість, яких Донован зараз зовсім не відчував. Вона щось весело розповідала, але він не слухав. Його думки постійно поверталися до Нори та Руперта, до їхніх спільних усмішок і колишніх сумнівів. Він знову і знову відтворював у голові картини з фотографій, що його мучили.
   Коли автобус нарешті рушив, детектив відчув, як усередині нього все стискається. Зовнішній світ залишався спокійним — базу відпочинку, що чекала їх попереду, оточували лише мальовничі краєвиди. Але для Донована це був шлях, на якому він мав вирішити, чи зможе знову довіритися Норі, або ж піддатися тому внутрішньому хаосу, що охоплював його душу.

                                📖   📖   📖

   Автобус наповнився тихим шумом двигуна і приглушеним гомоном пасажирів, коли на початку салону став чоловік у злегка пом’ятому костюмі та з широкою усмішкою на обличчі.
— Я буду вашим гідом, — голосно промовив він, привертаючи до себе увагу всіх пасажирів. — Мене звати Келвін Стоктон, я працюю в туристичній фірмі "Подорожі без кордонів". До ваших послуг.
   Його голос був теплий, але трохи офіційний, ніби він виголошував це повідомлення вже тисячі разів. Та ніхто не звертав на це особливої уваги — всі були занурені у власні думки. Автобус рушив, повільно виїжджаючи на звивисту дорогу, що вела вглиб гірського ландшафту.
   Літній день був ідеальним: небо без жодної хмаринки, яскраве сонце, свіжий вітерець який приносив легкий аромат хвої та диких квітів. Їхня дорога проходила через мальовничі села з маленькими дерев’яними будинками, що виглядали, ніби з казки. Час від часу вони проїжджали повз невеликі поля, де вдалині можна було побачити фермерів, що працювали на своїх ділянках.
   Той, хто не знав би про внутрішні переживання Донована, міг би подумати, що він теж насолоджується цим прекрасним днем. Але його серце продовжувало стискатися з кожним разом, коли він краєм ока ловив погляди Нори та Руперта, які тихо розмовляли на передніх сидіннях.
— Для захисту навколишньої природи далі машинам проїзд заборонено, — оголосив Келвін, коли автобус почав сповільнювати хід. — Прошу вибачити, але звідси доведеться йти пішки.
   Це було несподівано для багатьох пасажирів, але Доновану було байдуже. Він мовчки встав з місця, повільно виходячи з автобуса. На вулиці повітря здавалося ще свіжішим і чистішим, ніж раніше. Дерева, що оточували невеликий майданчик, куди вони прибули, були такими густими, що сонячне світло пробивалося крізь них лише окремими променями.
   Група людей почала рухатися вперед, Келвін вів їх упевненою ходою. Нора йшла поруч із Рупертом, час від часу поглядаючи на Донована, але він не реагував на це. Його кроки були впевненими від того, що він тримав тростину міцніше, хоча всередині він почувався розгубленим і пораненим.
   Дорога вела через густий зелений ліс. Дерева тягнулися високо в небо, їхні густі крони створювали природний дах, під яким панувала прохолода. Коли вони дійшли до краю лісу, перед ними відкрився підвісний міст.
   Донован із сумнівом подивився на старий, хиткий міст, що розтягнувся через глибоку ущелину. З кожним подихом він відчував, як напруга і тривога наростають всередині. Його погляд зустрів чоловіка з сигаретою в роті, який, з огидою на обличчі, відразливо промовив:
— Це що за трухлявий міст такий?
   Вигляд мосту справляв невпевнене враження: дерев’яні дошки були порепані, деякі хиталися на вітрі, мотузки вже давно втратили свою новизну.
— До відкриття ми зробимо нормальний міст, — промовив Келвін із натягнутою усмішкою. — Але зараз це єдиний шлях до бази.
   Пасажири, один за одним, почали обережно крокувати по мосту. Всі рухалися повільно, намагаючись не дивитися вниз. Донован ішов позаду, і його кожен крок супроводжувався стуком серця, яке билося швидше з кожною новою дошкою. Його пальці судомно стискали мотузку, а думки були розкидані між недавніми сварками з Норою і поточною небезпекою.
Раптом... тріск.
   Донован відчув, як дошка під його ногами раптово провалилася. Все сталося занадто швидко. Він навіть не встиг зрозуміти, що сталося, як його тіло стрімко полетіло вниз. В останню мить він інстинктивно вчепився руками за мотузки мосту, тримаючись з усіх сил.
— Доноване! — крик Нори розірвав тишу, її голос був переповнений жахом.
   Келвін миттєво кинувся до нього, його обличчя зблідло від усвідомлення небезпеки.
— З вами все гаразд?! — гід спробував схопити Донована під руки, але на його обличчі читалася паніка.
— Я вже подумав, що це мій кінець... — промовив він, важко дихаючи, коли Келвін і ще кілька чоловіків допомогли йому вибратися на безпечний край мосту.
   Донован тремтів, його серце гупало, як скажене. Його обличчя було блідим, а погляд загубленим. Тепер, сидячи на землі, він намагався впоратися з шоком, але його увагу привернули слова гіда.
— Донован Беккет... — почав Келвін, уважно дивлячись на табличку на сумці. — Так написано на вашій сумці. Тепер мені зрозуміло, чому Нора назвала вас "Донованом".
— Вибачте. Крістіан Спірс попросив нас поїхати замість нього...
— Так, це проблемка...
— Може, візьмемо їх із собою? — запропонував старший чоловік в окулярах, який весь час мовчки спостерігав за подіями. — Навіть якщо вони зараз повернуться, автобус усе одно поїхав.
   Руперт, який стояв трохи далі, кинув несподівану підтримку:
— Я теж прошу.
— Точно! — додала Кароліна, швидко підійшовши ближче. — Не пішки ж їм тепер повертатися!
   Келвін зітхнув, дивлячись на обличчя пасажирів, які явно не були проти того, щоб залишити Донована і Нору в групі.
— Ну, раз ви так наполягаєте...
   Але все це не пройшло повз увагу одного з чоловіків, який стояв осторонь, у діловому костюмі. Він уважно дивився на ситуацію, а потім тихо, але чітко сказав:
— Але... — його голос був упевнений і різкий. — Раз відбулася заміна, то та угода їх не стосується, вірно?
   Його слова наче впали каменем у воду. Жінка з яскраво червоною помадою, що стояла поруч із ним, рішуче кивнула.
— Звісно, — сказала вона, уважно дивлячись на Нору. — Крістіан позбувся свого права.
— "Права"? Це ви про що? — запитав Донован, спантеличено дивлячись на них.
— Ти що, не чув? — викрикнув хлопець у синій футболці, трохи нахилившись уперед. — Серед тих, хто приїхав, буде проведено лотерею, і двоє переможців отримають членську карту бази відпочинку.
   Нора завмерла. Вона зрозуміла, чому Крістіан наполягав на їхній поїздці. Він знав про лотерею і хотів, щоб вони мали шанс виграти. Це все було частиною його плану. Але тепер, коли обман вийшов на поверхню, все змінилося. Її серце обливалося гіркотою від розуміння того, що їхні шанси на участь у лотереї були зруйновані.
   Донован, який тільки почав трохи заспокоюватися після інциденту на мосту, знову відчув, як напруга накопичується новою хвилею.
— Отже, тепер ми просто зайві... — тихо промовив він, здавалося, більше до себе, ніж до інших.
   Коли вони нарешті перейшли міст і подолали останні метри через густий, зелений ліс, перед ними відкрилася чудова картина. База відпочинку стояла на пагорбі, що височів над річкою, оточена природною красою — спокійними водами озера Лайв, густими деревами та ледь чутним шелестом листя. Десять дерев'яних будиночків виглядали наче маленькі затишні гнізда, приховані серед цієї природної гармонії. Сім будинків стояли на одному боці, і через річку виднілися ще три, які виглядали майже недосяжними, з'єднані лише вузьким, дерев'яним мостиком.
Посеред бази височів великий спільний будинок, де гості могли збиратися разом. Його широкі вікна відбивали небо, а всередині можна було помітити великі столи та м'які крісла, що створювали теплу атмосферу.
   Як тільки кожен знайшов своє місце, розклав речі й трохи відпочив після дороги, Донован, Нора, Кароліна та Руперт вирішили оглянути озеро. Йдучи вузькою стежкою, що вела до води, вони відчували, як м'який вечірній вітер приносить з собою запах хвої та свіжості озерної води.
   Нора йшла попереду, з натхненням розглядаючи навколо. Її очі сяяли, відображаючи вечірнє сонце, що вже починало заходити за обрій.
— Прекрасне місце, — захоплено сказала вона, роздивляючись спокійне озеро, поверхня якого відбивала небеса, немов дзеркало. — Так романтично!
   Її голос був сповнений захоплення, але в ньому було щось більше — надія на те, що цей відпочинок зможе знову зблизити їх із Донованом, змити ту напругу й непорозуміння, що була між ними останні тижні. Вона поглянула на Донована, ніби чекала підтвердження, що він відчуває те саме.
   Однак його обличчя залишалося суворим і відстороненим. Він дивився на воду, але в його погляді була якась холодна відчуженість, яка тільки посилювала її тривогу.
   Тим часом, Руперт, помітивши її розчарування, вирішив злегка змінити атмосферу.
— Про це озеро ходить загадкова легенда, — його голос пролунав низько й загадково, привертаючи увагу Кароліни.
— Загадкова легенда? — з цікавістю запитала вона, нахилившись ближче до нього.
   Руперт подивився на свій наручний годинник, потім підняв очі на захід.
— Схоже, ось-ось...
   Сонце вже майже ховалося за горизонт, залишаючи після себе червоний шлейф на небі. І ось, як ніби під дією магії, поверхня озера почала змінюватися. Вода набувала темного, глибокого відтінку, а потім — раптом — розлилася яскрава, майже кривава червона фарба по гладкій поверхні.
— Хлопець і дівчина, яким не судилося бути разом, відчайдушно покохали одне одного. Вони намагалися боротися за своє кохання, але обставини були проти них. Втративши надію, вони поклялися, що зустрінуться в іншому житті, і... разом втопилися в цьому озері.
   Руперт на мить замовк, піднявши погляд до небес, що тепер зливалися з кривавим відображенням води.
— Схоже, з тих пір, коли настає той самий час доби, коли вони кинулися в озеро, його вода фарбується в червоний колір, — додав він, його голос був тихий, немов він сам занурювався в минуле, пов’язане з цією легендою. — І назва Лайв — Озеро Нещасного Кохання — теж походить із цієї історії.
   Ці слова зависли в повітрі, наповнюючи кожного легким холодом, незважаючи на теплий вечір. Всі мовчали, дивлячись на воду, що виблискувала в останніх променях сонця, ніби оживаючи вогнями минулого. Нора стояла злегка прикуто, її обличчя відбивало емоції — чи то сум через трагічність легенди, чи власний страх, що їхнє з Донованом кохання також може потонути в непорозуміннях.
   Руперт порушив тишу:
— Хоча, найімовірніше, це просто природне явище. Можливо, це всього-на-всього гра світла, водоростей і часу доби, — додав він вже з ледь помітною усмішкою, намагаючись розрядити напругу.
   Нора повернула голову до нього, її очі були сповнені захоплення:
— Чудово, Руперте. Ти стільки всього знаєш.
— Прикидайка-всезнайка, — Донован більше не приховував свої ревнощі.
   Він бачив, як Нора усміхається до Руперта, як захоплено слухає його, і це відчуття власної нікчемності, яке накипіло останніми днями, лише посилилося. Він відчував, що з кожною хвилиною втрачає її, і це змушувало його нападати, навіть якщо глибоко всередині він розумів, що робить лише гірше.
— Не поводься як дитина, Доноване, — сказала вона з притиском, відчуваючи, як всередині наростає роздратування. Їй здавалося, що він робить це навмисне, щоб ускладнити все ще більше. Але в цей момент вона не мала сил на ще одну суперечку, тому швидко перевела погляд. — Руперте!
   Вона пришвидшила свій крок, залишаючи Донована позаду. Її хода була напружена, емоції вирували всередині — гнів, образа, але й водночас смуток. Вона не розуміла, чому він так себе поводить. Його ревнощі та злість тільки руйнували їхнє спілкування, яке колись було таким міцним.
— Норо... — він залишився стояти на місці, його обличчя застигло в безпорадній масці розчарування.
   Кароліна, яка йшла трохи позаду, підійшла ближче і тихо сказала:
— Ніби кров... — її голос був сповнений жаху.
   Донован важко зітхнув, намагаючись відірватися від своїх думок і зосередитися на тому, що відбувається навколо. Він ще раз подивився на озеро, на це червоне відображення, яке тепер виглядало як відкрита рана природи. У його свідомості це стало метафорою їхнього шлюбу — краса й спокій, що приховують глибокі тріщини й болючі таємниці.
— Сподіваюся, що все буде добре... — прошепотів він сам собі, але навіть ці слова здавалися порожніми.

                                📖   📖   📖

   Вечір тихо опускався на базу відпочинку, наповнюючи повітря відчуттям невимушеності та передчуттям пригод. У головному будинку зібралися всі учасники туру. Атмосфера була дружньою, хоча й просякнута певною напругою, яка ледь висловлювалася за загальними жартами та сміхом.
   Келвін підняв келих, його очі блищали вогниками, відображаючи світло ламп:
— Що ж, вип'ємо за початок пробного туру! — його голос дзвенів у вечірній тиші, і всі підтримали тост.
— За початок! — прогриміло навколо. Келихи з вином піднялися вгору, і повітря наповнилося дзвоном скла.
   Вечірка набирала обертів. Гості невимушено розмовляли між собою, музика тихо грала по радіо на фоні, додаючи легкого ритму їхнім рухам і голосам. У центрі уваги опинилися Нора та Руперт, які стояли разом біля столу, завантаженого стравами.
Руперт, відверто захоплений розмовою, уважно вдивлявся в обличчя Нори, в кожну рису, немов шукаючи щось знайоме і давно забуте.
— Справді? Я на неї схожа?
— Так, як дві краплі води. Ти наче її відображення.
— Ой, мені навіть незручно... — прошепотіла вона, більше для себе, ніж для нього.
   Раптом їхню розмову перервала жінка з яскравою червоною помадою на губах, яка сиділа поруч із чоловіком у діловому костюмі.
— Швидко ж у нас утворилася молода парочка, — сказала вона з легким сарказмом.
— Та ні, це не те... — швидко відповів Руперт, намагаючись зберегти спокій.
— Не треба соромитися, — відмахнувся чоловік у діловому костюмі, сміючись. — Я свою дружину теж на базі відпочинку зустрів, — він обійняв жінку з червоною помадою, яка йому радо усміхнулася. Це були Карл і Каміла Спенн, подружжя з довгою історією разом. У Карла була своя продуктова фірма, і він виглядав як людина, яка звикла добиватися всього, чого хоче.
   Нора злегка усміхнулася, але це була напружена усмішка. Вона відчувала, як усі погляди спрямовані на них, а найгострішим був погляд Донована. Його очі, сірі і холодні, були сповнені прихованого болю та ревнощів. Він не промовив жодного слова, але його мовчання говорило гучніше, ніж будь-який докір. Вона відчувала цей тиск на собі, ніби його погляд пронизував її наскрізь, а між ними нависла невидима прірва, якої ніколи раніше не було.
   Чоловік із сигаретою, який весь час тримався осторонь, нарешті вирішив підійти ближче до старшого чоловіка, що мовчки схилився над альбомом для малювання. Його пальці швидко рухалися олівцем по папері, створюючи невідомі лінії й форми.
— Так ви той самий відомий художник Корі Стерлінг!
   Корі ледь підвів очі від альбому, коротко кинувши погляд на нього, але нічого не відповів. Це мовчання трохи збентежило чоловіка, проте він не здавався. Він протягнув художнику візитку, тримаючи її між пальцями так, ніби вона була ключем до важливої розмови.
— Для мене честь зустрітися з вами. Я вільний письменник, Горо Халл, — але Корі, не звернувши уваги на жест, і продовжив малювати.
   Раптом до їхньої розмови приєднався інший чоловік — Кліфорд, який стояв трохи осторонь, уважно спостерігаючи за діями художника. Він був у окулярах і виглядав трохи незграбним, намагаючись знайти спосіб підключитися до розмови.
— Так ви художник? І що ви малюєте?
— Це поки що лише начерк.
   Його голос був коротким, майже відчуженим, ніби ці слова не мали особливого значення.
   Кліфорд нервово потер потилицю, не знаючи, як далі продовжити розмову:
— А, зрозуміло...
— На його картини під час їжі краще не дивитися. Вірно, Корі? — Горо усміхнувся, намагаючись розрядити напругу жартом.
   Художник не відповів. Його обличчя залишалося нерухомим, погляд зосередженим на аркуші. Він коротко глянув на Кая, але нічого не сказав — ні словом, ні жестом. Лише продовжив працювати над своїм начерком.
У цей момент радіо, яке тихо грало в кімнаті, раптово перервалося гучними сигналами і несподіваною урочистістю диктора:
" Екстрені новини. Сьогодні вранці з в'язниці префектури Ред утік ув'язнений, який був засуджений до смертної кари... "
   В кімнаті запанувала тиша. Усі присутні завмерли, відчуваючи велике напруження. Горо, що до цього намагався вести легку розмову, підняв брови і схилив голову набік.
— Випадково не з тієї в'язниці, що тут неподалік?
Радіо продовжувало:
" Ув'язненого звуть Бат Бароуз, тридцять п'ять років. Десять років тому ним було вбито тридцять жителів села. Він надзвичайно небезпечний. "
   Застигла тиша в кімнаті перетворилася на відчутну тривогу. Кароліна закусила губу і напружено промовила:
— Смертник, який утік? Це просто жахливо!
   Радіо не вгамовувалось: " Імовірно, що він зник у напрямку... "
   Але Руперт, не витримавши, різко вимкнув приймач.
— Чому саме зараз... — зітхнув він, обвівши поглядом присутніх, у його очах відчувалась тривога, що він намагався приховати за спокійною маскою.
— О, хто б міг подумати, що він втече. Серійний вбивця, який десять років тому привів у жах усе суспільство, — Горо нервово запалив цигарку. Дим повільно піднімався догори, майже синхронно з тривогою.
— Так вже, серйозно все обернулося... — заговорив Калеб, хлопець у синій футболці, спокійно поглядаючи на інших. — Якщо сюди добереться вбивця, нам буде не до відпочинку.
— Жах який! — Кароліна здригнулась.
   Калеб відкинувся на стілець і знизав плечима, мовляв, що тут поробиш.
— Можливо, краще повернутися додому, поки нас не прикінчили. Було б безпечніше.
   Хлопець потягнувся і встав із крісла, весело посміхнувшись, немовби нічого страшного й не відбувалося:
— Що ж, піду-но я у свій котедж, подрімати. На добраніч.
   Його легковажний тон контрастував із загальним настроєм кімнати, і його посмішка виглядала неприродною, ніби він навмисно намагався знехтувати страхом, що поглинув інших.
— Що це з ним? — голос Каміли звучав напружено.
   Калеб, вийшовши з будиночка, насправді не поспішав до свого котеджу. Він, усміхаючись, ледве помітно пішов углиб лісу, який оточував базу відпочинку. В густих заростях було тихо, чути було лише шурхіт вітру серед дерев. Коли він дістався одного з високих старих дубів, озирнувся навколо, переконавшись, що ніхто не стежить за ним, і присів до стовбура.
— Чудові новини... — пробурмотів він. — Почувши це, багато хто злякається і поїде. І ймовірність виграти лотерею підвищиться.
   У його голосі звучала тонка зловтіха. Він завжди вмів маніпулювати іншими людьми, а новина про втечу вбивці стала несподіваним козирем. Зрештою, чим менше учасників залишиться, тим більші його шанси на перемогу. Легка усмішка торкнулася його вуст, коли він підніс руки до блискавки на штанах, збираючись справити нужду.
   Калеб був настільки заглиблений у свої самовдоволені думки, що зовсім не помітив, як щось ворухнулося в тіні за ним. Дрібний шелест листя, ледь чутний крок... Повітря, що почало ставати холоднішим.
   Тільки-но він збирався застібнути блискавку назад, як несподівано почув позаду ледь помітний тріск. Він застиг. Спина напружилася, серце зробило різкий стрибок. Калеб мимоволі озирнувся, але було вже пізно.
   Силует у тіні підняв над головою щось важке й блискуче на мить освітлене місяцем — сокиру. Очі хлопця розширилися від жаху, рот відкрився, але він не встиг видати жодного звуку.
   Раптовий удар, швидкий і безжальний. Сокира опустилася з глухим звуком, перервавши нічну тишу. Краплі крові розсипалися на м'який мох і стовбур дерева, яке мовчки спостерігало за цією сценою. Ніч оточила ліс своєю глухою тишею, ніби ковтаючи всі звуки.
   Сокира знову піднялася в повітря, готова нанести ще один удар...

                                📖   📖   📖

   Наступний ранок зустрів усіх ясним сонцем і свіжим повітрям, але атмосфера на базі відпочинку була напруженою. За довгим дерев’яним столом, що стояв під великим дубом, зібралися всі учасники туру.
— Калеб ще не прийшов? — з тривогою запитав Келвін, оглядаючи всіх присутніх.
— Може, він просто ще спить? — припустив Кліфорд, поправляючи окуляри.
   Горо, який сидів із байдужим виразом обличчя, махнув рукою:
— Та забудьте ви про нього, давайте вже їсти. Що з ним може трапитися?
— Згоден! — підтримав Донован, беручи в руки вилку.
   Але щойно він приготувався спробувати свою страву, зверху щось впало просто йому в тарілку. Усі раптом підняли голови, побачивши, як на них скидають послід кілька ворон, що злетіли на велике дерево.
— Ой-ой! Пташиний послід! — вигукнула Кароліна, здивовано дивлячись на тарілку.
   Ворони здавалися похмурими і зловісними, неначе приховане попередження. Їхні чорні крила створювали тіні на обличчях присутніх. Донован, відчуваючи злість, ударив своєю тростиною по стовбуру дерева.
— Чорт, тільки принесли їжу... — лаявся він, стиснувши кулаки.
— Це не допоможе! — сказав Горо, і з усієї сили ногою вдарив по стовбуру дерева.
   Раптом ворони знялися в повітря, закружляли над ними, і щось важке зі стогоном впало на стіл. Всі, вражені, миттєво закричали. Кароліна закрила обличчя руками, Каміла випустила з рук склянку з напоєм, а Руперт застиг на місці.
— Цей одяг...
   Перед ними лежало тіло, бездиханне і спотворене, зі знівеченим обличчям, яке неможливо було впізнати.
— Обличчя... обличчя розірвано! — ледве вимовив Келвін, ледве дихаючи від потрясіння.
— Його вбив Бароуз. Це очевидно!
— Бароуз?
— Так, це його почерк, — Горо підійшов ближче і показав на тіло. — Так само виглядали місця злочинів, про які писали в газеті. Він розбивав обличчя своїх жертв до невпізнання. Це без сумніву справа його рук.
   Корі, який спостерігав за всім мовчки, тихо додав:
— Сокира. Видно по глибині ран і характеру порізів. Хто це зробив, добре знав, куди бити.
   Донован обернувся до чоловіка і на мить задумався: "Звідки цей Корі стільки знає про методи вбивства? Він точно художник?" промайнуло у нього в голові.
— Не може бути! — Карл, вийшовши з-за столу, став нервово ходити туди-сюди. — Щоб поруч з нами опинився вбивця? Гей, ти! Швидко дзвони в поліцію!
   Келвін, похитнувшись від почутого, поспішив до будинку, де знаходився телефон. Він швидко схопив трубку, намагаючись додзвонитися до екстрених служб. Але щойно він натиснув кнопку, лінія була мертвою.
— Гудка немає... — вимовив він, відчуваючи, як його голос тремтить.
   Горо, спостерігаючи за ситуацією з холодною іронією, злегка похитав головою:
— Схоже, телефонну лінію перерізали.
— Це теж справа рук Бароуза? — Донован напружено стиснув кулаки, відчуваючи, як в його грудях наростає тривога.
   Кліфорд, який безуспішно намагався набрати когось по мобільному, опустив руку з телефоном і приречено подивився на всіх:
— Мобільний теж не працює. Марно...
— Сюди сигнал не проходить, — додав гід.
— Як же так! — вибухнула Кароліна. — Ми опинилися в пастці!
   Карл, піднімаючись зі свого місця, крокував вперед і сердито звернувся до Келвіна:
— Зробіть що-небудь! Ви ж відповідальний за нас!
— У нас домовленість, що якщо ми не дзвонимо, автобус приїде тільки під кінець туру...
— Тобто, нам доведеться тут жити ще чотири дні, поки не прийде автобус?
   Відчай заповнив простір між усіма. Ніхто не знав, що робити далі. Усі погляди були спрямовані на Келвіна, але він відчував безпорадність.
   Руперт, зібравшись із думками, різко встав:
— Хай там як, треба звідси йти. Якщо перейдемо міст, можливо, зловимо машину на дорозі.
   Каміла, яка сиділа збоку і доти мовчала, раптом заговорила:
— Зачекайте. А як же лотерея? Даремно, чи що, ми їхали в таку далечінь?
— Як ти можеш зараз про це думати? — обурено вигукнув Карл, ледь стримуючи гнів.
— Я ж сюди тільки за цим і приїхала. Лотерея — це наша можливість!
   Руперт не витримав і вибухнув:
— Людину вбили! Це важливіше, ніж якась лотерея!
   У цей момент Нора, яка стояла біля вікна, раптом різко вигукнула:
— Дивіться! Дим!
   Усі миттєво підскочили і вибігли з будинку. Тонкий, але чіткий стовп диму піднімався вгору, звідкись з лісу.
— Там же висячий міст! — злякано вигукнув Кліфорд.
   Не гаючи часу, всі побігли в напрямку мосту. Повітря було наповнене запахом горілого дерева, і чим ближче вони підходили, тим очевидніше було, що вогонь охопив весь міст. Полум’я лизало дерев'яні балки, тріскалися дошки, а за кілька секунд весь міст обвалився вниз, розвалюючись у вогні.
   Келвін, який був першим на місці, раптом зупинився, втративши контроль над ногами, впав на коліна. Він вдихнув, але слова застрягли в його горлі. Він бачив, як останній шлях до порятунку згорів, а разом із ним і всі їхні надії вибратися звідси живими.
— Цей міст був нашою єдиною можливістю втекти...
   Руперт, відчуваючи напруження, повів поглядом навколо і з тривогою запитав:
— Це теж справа рук злочинця?
   Донован нахмурився, його очі швидко рухалися вздовж залишків мосту. Він підійшов ближче, присів і вказав на обгорілий край дерев'яних дощок:
— Напевно. Дивіться, підпалили з цього боку.
   Кароліна, що стояла поруч, мимоволі відступила на крок, охопивши себе руками, її голос ледь чутно затремтів:
— Хочеш сказати, що Бароуз...
— Так, він на цьому боці. Тобто ми тепер повністю відрізані від зовнішнього світу.