"Іноді найпідозріліший вигляд мають ті, хто насправді невинний. Іноді злочинець ховається в натовпі з добрим обличчям."

                           📖   📖   📖
                        Сцена перша

   Золоте світло заходу заливало кімнату, роблячи все навколо схожим на картину. Донован стояв біля великого вікна в головному котеджі, його постать розчинилася у відблисках помаранчевого сонця, що ховалося за гори на горизонті. Його погляд був спрямований у далечінь, але думки були глибоко всередині, немов він намагався проникнути крізь товщу часу і подій, щоб знайти відповідь на запитання, яке мучило його з самого початку.
   Він ледь торкався пальцями холодного скла. Його обличчя було зосередженим, губи стиснуті, а в очах читалася втома, що змішувалася з непохитною рішучістю.
   Кроки за спиною були важкими, трохи нерівними, неначе людина, що наближалася, теж несла на собі тягар власних думок. Донован не повернувся, але знав, хто це.
— Довго стоїш тут, детективе, — промовив Горо, зупинившись за кілька кроків від нього. Його голос був хриплуватим, грубуватим, але водночас трохи напруженим, наче він обдумував, як краще розпочати розмову.
   Донован повільно повернув голову, кинувши короткий погляд на Горо, а потім знову відвів очі до горизонту.
— Захід сонця тут неймовірний, — тихо відповів він. — Але, як і все прекрасне, він швидко минає. А потім настає темрява.
   Чоловік схрестив руки на грудях, трохи нахилив голову і, насупившись, глянув на детектива. Його постава видавала бажання здаватися байдужим, але в очах блиснув інтерес.
— Не думав, що ти поет, Доне. Чи це метафора до нашої ситуації?
— Метафора… Можливо. Хоча я скоріше говорю про те, як швидко ми втрачаємо те, що здається нам зрозумілим. У цьому турі все — одна велика ілюзія. Але ілюзії рано чи пізно розвіюються. Так само, як і цей захід.
   Горо насупився сильніше, його темні очі стали серйозними.
— То ти розгадав усі загадки злочину? Чи це черговий трюк, щоб змусити нас усіх відкритися?
   Донован зітхнув. Його втома була помітна, але в очах залишалася непохитна рішучість. Він злегка потер перенісся, немов намагаючись зібрати думки до купи.
— Щось чим далі, тим усе стає заплутанішим. Однак у мене є одна пропозиція.
— Пропозиція?
   Детектив повернувся до всіх присутніх, зібравши їхні погляди на собі. Його постава стала твердішою, немов він вирішив зробити важливий крок.
— Давайте сьогодні всі ночуватимемо тут, у головній будівлі, — сказав він, і його слова зависли у важкій тиші.
— Усі разом? — перервав мовчанку Келвін, його голос видавав і подив, і занепокоєння.
   Каміла, що стояла збоку, закурила чергову цигарку, повільно випускаючи дим. Її обличчя було напруженим, а голос — холодним і зневажливим.
— Ти, мабуть, жартуєш. Бароуз, можливо, один із нас. Хіба ти справді вважаєш, що це безпечно?
— Якось не хочеться, щоб мене порішили уві сні, — буркнув Горо, злегка пирхнувши. Але в його голосі було більше сарказму, ніж реального занепокоєння.
   Донован повернувся до нього, погляд його очей змінився — тепер у них читався виклик.
— А може, у тебе є причина, чому ти не хочеш залишатися з усіма? Наприклад, те, що ти — Бароуз?
   Слова прозвучали, мов вибух. Горо різко випростався, а його обличчя перекосилося від злості.
— Що ти щойно сказав?! — гаркнув він, роблячи крок вперед і хапаючи Донована за комір сорочки. Їхні обличчя опинилися на небезпечній відстані одне від одного. — Не варто грати зі словами. Я вже пережив достатньо, щоб знати, як вижити.
— Припиніть! — вигукнула Кароліна, її голос звучав майже панічно. Вона підбігла до них, простягнувши руки, ніби намагаючись розірвати їх.
   Горо, дихаючи важко і з відчутним гнівом, відпустив детектива, різко відвернувшись і пройшов кілька кроків убік. Його плечі напружено здіймалися, але він намагався взяти себе в руки. Донован обережно відступив назад, поправляючи свою сорочку, але зберігаючи холоднокровний вигляд.
— Ти забагато думаєш, Доноване, — добавив Горо. — І забагато говориш. Але, знаєш, мені цікаво, чи справді ти такий розумний. Бо якщо ти помилишся — темрява, про яку ти щойно говорив, накриє й тебе.
— Темрява, це лише відсутність світла. І я знайду те світло. Навіть якщо для цього доведеться витягти правду з найглибшої прірви.
— Нам не час сваритися, — наполягла Кароліна, її голос тремтів, але в ньому звучало щось на кшталт рішучості. — Якщо ми хочемо вижити, то повинні триматися разом. Хіба це не очевидно?
   Вони обоє похмуро глянули на неї, але нічого не відповіли. Тиша знову оповила кімнату.
— Отже, всі згодні ночувати тут? — нарешті запитав Горо, трохи різкіше, ніж треба.
   Каміла, не випускаючи цигарки з пальців, пирснула і скривилася.
— Ми ж не знаємо, хто вбивця, — зауважила вона, але її голос звучав невпевнено.
   Кліфорд, який до цього мовчки спостерігав за суперечкою, кивнув.
— Я згоден, — сказав він твердо. — Але як же Нора? Вона ж у котеджі.
— Перенесемо її сюди, звісно, — відрізав Донован, знову повернувшись до всіх. Його голос звучав переконливо, і в ньому вже не залишалося сумнівів. — Сьогодні ми будемо всі разом спати тут, у холі головної будівлі. І я обіцяю, що злочинець не зможе зробити жодного кроку, поки ми стежимо одне за одним.
   За вікном уже спустилася ніч, темрява обійняла будівлю, і тільки світло в холі створювало ілюзію безпеки. Але Донован знав: ніч принесе нові загадки. І, можливо, нову небезпеку.
   Глибока ніч огорнула котедж, і темрява, яка застигла за вікнами, здавалася непроглядною, як сама невідомість.
— Куди ти зібрався? — прошепотіла Кароліна, схопившись зі свого місця.
— Не можу більше це терпіти, — різко, але тихо відповів Горо. Його голос, хоч і здавалося приглушеним, був насичений гнівом і роздратуванням. — Я повертаюся до свого котеджу. Як тут взагалі можна спати?
— Як же так? Тебе ж будуть підозрювати! Якщо ти підеш зараз, усі вирішать, що це ти — Бароуз!
— Якщо їм так хочеться — нехай підозрюють, — кинув він крізь зуби. — З мене досить цього безглуздого балагану!
— Горо, прошу, — її голос звучав майже розпачливо. — Я розумію, ти втомився, але... Якщо ти підеш зараз, це все змінить. Люди почнуть думати, що ти щось приховуєш. А якщо ти... якщо ти потрапиш під удар злочинця? Ти подумав про це?
— Кароліно, — сказав він уже спокійніше, але з гіркотою в голосі. — Ти добра. Але я не збираюся сидіти тут, немов вівця, чекаючи, коли мене заріжуть. Усі ви хочете з'ясувати, хто вбивця, але поки це відбувається, я збираюся хоч трохи відпочити у своєму ліжку. І крапка.
   Місячне сяйво ледь пробивалося крізь густі хмари, омиваючи сріблястим світлом ліс і котеджі. Чоловік, йдучи через двір, нервово озирнувся назад, його обличчя виглядало одночасно роздратованим і тривожним. Відлуння власних кроків звучало занадто гучно в тиші ночі, ніби навмисно попереджало про його присутність.
   Позаду, в тіні дерев, темна фігура мовчки простувала за ним. У руці вбивці блищала сокира, яка вловлювала відблиски місячного світла. Рухаючись безшумно, наче тінь, він тримав його у своєму полі зору, обережно наближаючись.
   Чоловік підійшов до свого котеджу, витягнув ключ і, нервово оглядаючись через плече, швидко відкрив двері. Темрява всередині приміщення здалася йому бездонною і затишною, ніби закликала сховатися від усього світу. Він зачинив двері за собою, видихнув, ніби скинув із плечей тягар дня, і підійшов до ліжка.
   Вбивця, притулившись до дверей, завмер у тиші. Він чекав, прислухаючись до кожного руху всередині, наче хижак, який вибрав момент для нападу. Коли кроки стихли, злочинець злегка натиснув на дверну ручку і ступив усередину, рухаючись майже нечутно.
   Убивця зупинився в кількох кроках від ліжка. Серце билося швидше, адреналін пульсував у венах. Він підняв сокиру, стискаючи рукоятку з такою силою, що пальці побіліли. Замахнувся... і різко опустив зброю.
   Сокира встромилася в ліжко з тупим звуком. Але замість крику чи крові він почув лише тихе шарудіння тканини. Його очі розширилися, коли він побачив, як ковдра роз'їжджається в сторони, оголюючи купу подушок.
— Що за...?! — прошепотів він, не в змозі повірити у побачене.
— Він тут! — раптом пролунав голос із темряви.
   Вбивця озирнувся на звук і побачив Донована, який рішуче вибіг з-за дверей. У ту ж мить кілька інших чоловіків, включно з Горо, з'явилися з іншого боку кімнати, швидко оточивши його.
— Ні! — зірвався з губ вбивці, коли він намагався втекти, але було пізно. Горо зчепився з ним, поваливши на підлогу, і сокира випала з рук злочинця, голосно дзенькнувши.
   Донован включив світло, яке залило кімнату. Він нахилився над вбивцею, який зараз лежав на підлозі, притиснутий міцними руками Кліфорда, Келвіна і Горо. Обличчя злочинця було перекошене від розпачу й страху, а його очі металися по кімнаті, шукаючи виходу.
— Тепер усі дійові особи в зборі, — холодно промовив детектив, його голос був сповнений сарказму й переможного спокою. — Ну що ж, почнемо, Бароуз. Остання дія "Вбивства на озері Нещасного Кохання".
   Вбивця спробував вирватися, але Горо, стискаючи його плечі, глузливо посміхнувся.
— Тобі нема куди тікати, друже, — кинув він, стискаючи хватку ще сильніше.
   Донован зробив кілька кроків уперед, дивлячись прямо в очі злочинця.
— Хочеш знати, чому тут усі, тоді як із головної будівлі вийшла лише одна людина? — він коротко посміхнувся, і його очі блищали від розкритої таємниці. — Я просто використав проти тебе твою ж зброю.
   Злочинець мовчав, але його обличчя почало бліднути.
— Коли вбили Корі, — продовжив детектив, — Я не міг уявити, щоб злочинець ховався за шторою або підглядав зовні. І тоді мені спало на думку: якщо він не бачив, то, може, чув? Я обшукав головну будівлю і за картиною знайшов цей жучок, — він витягнув із кишені невеликий пристрій. — З його допомогою ти знав, що відбувається в головній будівлі, і дочекався слушного для вбивства моменту. Тож я скористався ним проти тебе, щоб розставити пастку. Обставив усе так, ніби всі зібралися в холі. При цьому залишився там один, а всі інші, відповідно до плану, перебували разом із жучком у цьому котеджі. А потім, у домовлений час, Горо почав сварку, щоб її було чутно в жучок, і тоді ти, підслуховуючи, вирішив, що в холі насправді трапилася сварка.
   Він нахилився ближче до злочинця, його голос став тихішим, але ще більш загрозливим.
— Тому ти прийняв мене, який вибіг із головної будівлі, за Горо, який посварився з усіма, і пішов за мною в цей котедж. Прямо в розставлену нами пастку!
   У кімнаті запала тиша, яку порушували лише важкі подихи присутніх. Обличчя злочинця було спотворене ненавистю, але він більше не намагався вирватися. Його гра закінчилася.

                            📖   📖   📖
                           Сцена друга

   Горо насмішкувато підвів погляд на детектива, притискаючи злочинця ще сильніше до підлоги. Його обличчя застигло в самовдоволеній гримасі, але в очах читався ледь стримуваний гнів.
— Не пощастило тобі, — з сарказмом кинув він, нахиляючись ближче до обличчя злочинця. — Хто б міг подумати, що саме ти — вбивця.
   Злочинець не відповідав, але його очі кидали блискавки, а щелепи стиснулися так сильно, що на вилицях виступили напружені м’язи. Його мовчання тільки підливало масла у вогонь.
   Донован, схрестивши руки на грудях, спокійно подивився на ситуацію, але його очі видавали концентрацію. Він заговорив твердим, чітким голосом, яким завжди розставляв крапки над і.
— У першу ж ніч, коли було вбито Калеба, я почав розуміти, що ми маємо справу з кимось надзвичайно хитрим та жорстоким. Труп був понівечений так, щоб це виглядало як справа рук Бароуза, серійного вбивці, новини про втечу якого ми чули по радіо. Причому все було сплановано дуже ретельно — саме з урахуванням того, що серед нас є Горо.
— Чому я?
— Ти колись написав статтю про Бароуза, — пояснив Донован, — А це давало злочинцю можливість використати твоє ім’я для створення атмосфери страху. Він хотів, щоб ми вірили, ніби справжній Бароуз продовжує свої злочини тут.
   Кароліна нервово стояла поруч. Її обличчя було напруженим, пальці міцно стискали край сукні.
— Це жахливо... — прошепотіла вона.
— Але цього було недостатньо. Він спалив висячий міст, відрізавши нас від зовнішнього світу. Це змусило всіх панікувати й підозрювати один одного. А потім він убив Карла, коли той намагався самотужки втекти через ліс. Тоді переніс його тіло до холодильника й перевернув хол догори дригом, щоб це знову виглядало справою рук Бароуза.
   Жінка прикрила рот рукою, намагаючись стримати крик, а Келвін, який стояв у кутку, нервово поправив окуляри.
— Але саме це й стало початком його поразки, — продовжив Донован, підійшовши ближче до групи. — Адже людина, яка кілька днів після втечі не мала ні крихти в роті, не залишила б їжу в холодильнику недоторканою. Це було нелогічно. І вбивство Корі, дало мені ще одну важливу підказку.
   Каміла, яка досі трималася трохи осторонь, зробила крок уперед.
— Що за підказка?
— Коли було виявлено тіло Корі, я задався питанням: чому хол не перевернуто догори дриґом, як у випадку з Карлом? Чому було розбито лише стерео?
   Кароліна здивовано нахилила голову, а Келвін, якого, здається, ця деталь спантеличила найбільше, тихо запитав:
— Стерео? І що з цього?
— Від самого початку було зрозуміло, що безлад у холі — це не просто наслідки втечі Бароуза. Це прикриття. Справжня мета цього хаосу — приховати факт розбитого стерео. Злочинець, не міг допустити, щоб ми змогли знову послухати радіо. І все тому, що ті новини, які ми чули в перший вечір, були фальсифікацією.
— Фальсифікацією? — перепитав Горо, нахилившись уперед, ніби намагаючись зрозуміти прихований сенс слів. Його голос звучав сумнівно, але в погляді читався інтерес.
— Так, — підтвердив Донован, киваючи, немов підтверджуючи власні здогадки. — Радіо-новини, які ми чули того вечора, були підробкою. Вони були записані на касету заздалегідь!
   У кімнаті настала хвиля напруженого мовчання, здавалося, що навіть повітря стало густішим.
— Підробка? — голос Каміли раптом прорізав тишу. Її очі округлилися від шоку. — Ти хочеш сказати, що... що ті новини були фальшивими?
   Кароліна, яка досі здавалася приголомшливою заговорила:
— Отже, і втеча з в'язниці...
— Так. З самого початку не було ніякого Бароуза, який втік із в’язниці. Усе це була ретельно спланована вистава, щоб ввести нас в оману. Ми одразу повірили у втечу злочинця завдяки цим новинам.
— Ти хочеш сказати, що це все брехня?
— Абсолютно, — спокійно відповів Донован, його очі пронизували Горо, немов випробовуючи його реакцію. — І злочинець знав, що це рано чи пізно випливе на поверхню. Напевно, полагодивши стерео, Корі зрозумів, що новини були підробкою. Він дізнався більше, ніж мав би.
— І тому його вбили.
— Так. Злочинець запанікував, побоюючись, що Корі може розповісти правду. Тому він убив його, щоб приховати секрет. Але навіть після цього проблема залишилася: що робити зі стерео? Злочинець розбив його ще раз, але цього разу не мав достатньо часу, щоб створити новий безлад у холі, як у випадку з Карлом.
— І це стало твоїм ключем, так? — запитав Горо, насуплено дивлячись на Донована.
— Саме так. Це була перша невідповідність, яка привернула мою увагу. Чому в холі не було безладу? Чому розбито лише стерео? Тоді я почав підозрювати, що радіо могло бути частиною злочинного плану. І коли я знайшов жучок, усе стало на свої місця.
   Глибока напруженість зависла в повітрі, ніби перед грозою. Усі присутні застигли, кожен з них наче відчував, що Донован ось-ось розкриє істину, яка змінить усе.
   Горо заговорив намагаючись стримати тремтіння в голосі:
— Але... навіщо? Навіщо він хотів нас убити? Все-таки через членську картку?
   Голос детектива звучав упевнено, але водночас у ньому відчувалася прихована втома від усіх таємниць і розслідувань:
— Ні. Почну з того, що всі учасники цього туру були спеціально відібрані за спільною ознакою. Усі, крім мене і Нори, три роки тому пережили корабельну аварію "Вероніки"!
— Були на тому затонулому кораблі?
   Каміла, дивлячись то на Донована, то на інших, немов намагаючись збагнути масштаб почутого, розгублено запитала:
— Це правда?
— Ви ж теж із їхнього числа, Келвіне? — запитав Донован, нахиляючись трохи вперед.
   Келвін, відчуваючи на собі десятки очей, зітхнув важко і опустив голову:
— Так... я був там гідом...
   Кароліна раптом відчула, як її ноги підкосилися. Вона сіла на найближчий стілець і, стискаючи кулаки, прошепотіла:
— Але чому? Я ж... я ж не зробила нічого, за що мене могли б ненавидіти...
   Горо, здавалося, проігнорував емоції інших, занурившись у власні роздуми. Його голос був різким і прямим:
— На тому кораблі було п'ятсот пасажирів?
   Келвін кивнув, не піднімаючи погляду:
— Так...
— Тоді чому вибрали нас? Адже ми навіть не знайомі!
   Донован видихнув, потім, здавалося, помітно загострив свій погляд. Він витягнув рушник, який тримав у руках, і підняв його вгору:
— Є ще один прихований момент. Подивіться сюди.
— Це ж мій рушник. І що з ним?
— Горо Халл. Коли я дізнався, що це твій псевдонім, а справжнє ім'я — Кай Саакі, одразу ж зрозумів, що вас усіх щось пов’язує.
   Усі в кімнаті застигли, а чоловік повільно перерахував:
— Калеб Спенсер, Карл Спенн, Корі Стерлінг, Каміла Спенн, Кароліна Стенлі, Келвін Стоктон, Кліфорд Стоун.
   Каміла ахнула, її руки затремтіли:
— Усі ці імена мають однакові ініціали...
— До того ж, навіть у Крістіана Спірса, який попросив мене підмінити його, такі ж ініціали! І знаєте що? Він теж пережив ту саму аварію корабля "Вероніка".
   Усі переглянулися. Глибокий шок охопив кожного, але Донован не дав їм часу переварити цю інформацію.
— Коли я це зрозумів, одразу стало ясно, хто справжній убивця! — його голос зазвучав гучніше. — Тільки в однієї людини, крім нас із Норою, ініціали не "К. С."!
   Детектив раптом присів біля зв’язаного злочинця. Його голос був холодним, але сповненим ледь стримуваного тріумфу:
— Бароуз, який усе підлаштував і здійснив убивства, — це був ти!
   Усі завмерли, затамувавши подих. Донован різким рухом зняв маску з чоловіка, відкриваючи його справжнє обличчя.
   Горо, тримаючи злочинця на підлозі, стискав його руки з такою силою, що на обличчі виступили жилки. Його голос зазвучав глузливо, але в ньому відчувалося глибоке обурення:
— Ну що, не пощастило, еге ж? Ти думав, усе зійде тобі з рук?
   Донован, підвівшись, відкинув маску вбік, дивлячись на всіх присутніх:
— Тепер у нас є відповіді. І кінець твоїй грі.

                            📖   📖   📖
                           Сцена третя

   В кімнаті запанувала мертва тиша. Донован зробив крок уперед, його очі були спрямовані прямо на злочинця. Руки його були схрещені, а голос лунав упевнено і різко, мов лезо ножа:
— Руперт Шенн, Бароуз — це ти!
   Кліфорд, який досі мовчки спостерігав за тим, що відбувається, раптом підірвався зі свого місця. Його обличчя сповнилося шоку й недовіри:
— Як же так?… Адже Руперта було вбито... — його голос звучав хрипло, ніби він не вірив у власні слова.
   Каміла, стискаючи долоні так, що побіліли пальці, запитала:
— Тоді чий це був труп?
— У човні був труп ще одного "К. С.", чию роль зіграв я. Це був двоюрідний брат Нори — Крістіан. Першого ж дня, дізнавшись, що той не приїхав, Руперт зателефонував йому і домовився зустрітися десь поблизу. Він уже тоді придумав план із човном.
   Горо, який до цього намагався тримати себе в руках, нарешті вибухнув. Його голос звучав різко, в ньому відчувалася злість, розгубленість і бажання зрозуміти:
— Але що він збирався робити, якби хтось знайшов човен раніше і спробував на ньому втекти?
— Руперт врахував одну важливу річ. Він знав, що всі присутні після пережитої корабельної аварії бояться води. Тому, навіть знаючи про існування човна, про нього ніхто не говорив, — Донован повів поглядом по кімнаті, а потім зупинився на Келвіні. — Вірно, Келвіне?
— Соромно зізнатися, але так. Ми всі боялися. Я... я боявся навіть наблизитися до води.
   Каміла закрила долонями обличчя, її плечі тремтіли. Вона намагалася стримати ридання, але сльози все ж пробилися крізь пальці.
   Детектив, не зупиняючись, дивився на Руперта та продовжив із чіткою рішучістю:
— Але коли з малюнка Корі ми дізналися про човен, ти взяв на себе відповідальність і прикинувся героєм, який, ніби безстрашно, вирушає назустріч небезпеці. Я навіть і подумати не міг, що ти вирушив убивати людину!
   Горо стиснув кулаки так, що його нігті вп’ялися в долоні:
— Виходить, він сам вибрався з бази відпочинку, щоб зустрітися з Крістіаном?
— Так. Він вийшов на місце зустрічі з Крістіаном, убив його, одягнув на нього свій одяг, спотворив обличчя і поклав у човен. Оскільки обличчя перших двох убитих теж було понівечене, він з легкістю зміг інсценувати власну смерть.
— Але як... як ти це зрозумів?
   Донован трохи нахилив голову, його голос став напруженим, але впевненим:
— Навіть у такому продуманому плані була одна помилка. Одяг він одягнув, а ось годинник на руку Крістіана не наліз.
— Годинник?
— Він подумав, що якщо застібнути ремінець на іншу дірку, це помітять. Тому вирішив його взагалі не одягати. Але саме це й стало ключем до розкриття.
   Руперт, повалений на підлогу, вперше за весь цей час підняв голову. Його очі палахкотіли злістю й болем. Він заговорив, голос його був гірким, але гордим:
— Тут ти не правий, Доноване.
   Горо здивовано нахмурився:
— Що ти маєш на увазі?
— Навіть заради помсти... — він на мить зупинився, ніби пригадуючи щось болісне, а потім тихо, але з металевими нотками в голосі промовив. — Я б нізащо не розлучився з годинником. Адже він один залишився мені на згадку про Лію.
   В кімнаті знову запанувала тиша. Слова Руперта ніби впали важким каменем у центр усвідомлення кожного.
— Я так і думав... — сказав Кліфорд, хрипко й ледь чутно. Голос був сповнений розпачу та провини. — Отже, ти... з тією потонулою Лією Пенн... — його обличчя стало блідим, а руки тремтіли. Він важко опустився на коліна, неначе намагався сховатися від тягаря власного зізнання.
— Що за Лія Пенн?
   Лікар підвів голову. У його очах була пустка, яка розривала серце навіть тим, хто не співчував йому. Здавалося, він намагався знайти слова, які б пояснили те, що словами пояснити неможливо:
— Дівчина, яку я... вбив... — напруга в кімнаті стала нестерпною. Слова чоловіка, що прозвучали наче вирок, зависли у повітрі, ніби крижаний вітер.
   Обличчя Руперта перекосилося від ненависті. Його голос лунав, як вибух:
— Ти?!
   Келвін прикрив рот рукою, ніби боявся, що може сказати щось зайве. Він тремтів, його очі стали великими й повними жаху:
— Невже?…
   Донован залишався холодним і зібраним, хоча в його погляді промайнула тінь глибокого суму. Він тихо, але чітко промовив:
— Дошка Карнеада.
   Келвін, все ще приголомшений, повторив:
— Карнеада?
— Це грецький філософ, який жив за двісті років до нашої ери. Існує історія про одну людину, яка врятувалася після корабельної аварії, схопившись за дошку. Але з'явився ще один потопаючий, який також спробував вхопитися за ту саму дошку. Однак перший, вирішивши, що вона двох не витримає, відштовхнув другого. Через це той потонув. Того, хто врятувався, судили, але винним його не визнали. Цей випадок отримав назву "Дошка Карнеада".
— Тридцять сьома стаття Кримінального Кодексу "Порятунок в екстреній ситуації", так? — Горо нервово провів рукою по волоссю. — У критичній ситуації, коли жертвування іншими необхідне для порятунку власного життя, кримінальна відповідальність не накладається.
   Кліфорд важко ковтнув, його плечі опустилися, ніби на них впав весь тягар його минулого. Він нарешті заговорив, його голос лунав приглушено і хрипко, наче кожне слово коштувало йому неймовірних зусиль:
— Це сталося три роки тому, під час корабельної аварії "Вероніки". Мене підібрала рятувальна шлюпка, і тут у мою валізу люто вчепилася дівчина... — Руперт застиг, його погляд палав ненавистю. — Коли я спробував затягнути її в шлюпку, човен сильно тріснув. У мене в голові промайнула лише одна думка: "Якщо я її витягну, човен потоне". І тільки я це подумав, як, сам собі не вірячи, зробив дуже жорстокий вчинок...
   Його голос затремтів. Він на мить замовк, наче намагався зібрати сили, щоб договорити. Потім, опустивши очі, додав:
— Їй було всього двадцять три роки... Її ім'я, Лія Пенн, я потім дізнався з газети.
   Кароліна тихо схлипнула, сльози текли по її обличчю. Вона закрила обличчя руками, не в силах витримати те, що почула.
   Кліфорд подивився на свої тремтячі руки, ніби бачив їх уперше:
— Відтоді я заради спокути гріхів віддав усього себе лікуванню. Я намагався врятувати якомога більше життів, намагаючись забути той жахливий день...
   Руперт, чиє обличчя стало схожим на застиглу маску ненависті, нарешті вибухнув. Його крик пронизав кімнату, як ніж:
— Сволота, ти вбив Лію!
   Горо підскочив, інстинктивно затримуючи вбивцю. Його голос лунав різко й суворо:
— Не смикайся!
   Тиша, яка запанувала після зізнання Кліфорда, була майже нестерпною. Її порушив тільки спокійний, але напружений голос Донована.
— Ця Лія... — він зробив паузу, обдумуючи, як краще сформулювати запитання. — Вона була твоєю дівчиною?
   Руперт підняв голову, його очі блищали від ледь стримуваних сліз. У його погляді було щось глибше за біль — це була прірва втрат і ненависті.
— Ми з Лією росли разом в одному притулку. Завжди були удвох, нерозлучні. Я не знаю, що було б зі мною, якби її не було поруч. Вона була моєю родиною, моїм світом, — його голос затремтів, але він продовжував, зціпивши зуби. — Але тринадцять років тому нас розлучили. Взяли у різні сім'ї. Мені пощастило. Директор Шенн прийняв мене, як рідного сина. Я виріс у домі, де мене любили та підтримували. А Лії... Лії довелося прислужувати покоївкою в будинку Пенн. Її життя було нестерпним. Нам забороняли бачитися, але це нас не зупинило. Ми продовжували зустрічатися потай від усіх. Для мене достатньо було просто бути поруч із нею, — його голос став різким, майже звинувачувальним. — Обидві наші сім'ї дізналися про нашу поїздку на "Вероніці". Вони зробили все, щоб я не зміг сісти на цей корабель. А потім сталася аварія. Коли до мене дійшли чутки, що хтось у шлюпці відштовхнув Лію, я не міг повірити. Звернувся до поліції, але вони нічого не зробили. Сказали, що це не злочин, а просто нещасний випадок, — він підняв погляд, тепер спрямований кудись у пустоту. — Наш перший і останній поцілунок... був холодним і солоним на смак. Я пам'ятаю все так, ніби це було вчора. І цей момент став моїм клеймом.
   Руперт раптово витягнув маленький брелок із ініціалами "К. С." і кинув перед собою, щоб інші змогли побачити його.
— Цей брелок був у руці Лії... І тоді я вирішив продати душу дияволу. Якщо закон не може покарати, то це зроблю я! І того, хто забрав життя Лії, я своїми руками...
   Донован, все ще залишаючись спокійним, промовив:
— Тоді ти з'ясував імена пасажирів, чиї ініціали "К. С.", але так і не зрозумів, чий це брелок?
— Так! Я тоді вирішив, що це більше не має значення. Якщо я не можу дізнатися, хто з них винен, я просто вб'ю їх усіх!
— Ах ти, виродку! — Горо не стримався. Його очі палали ненавистю. — Ти втягнув нас у цей кошмар заради якоїсь дурної помсти, щоб розіграти свою безглузду виставу!
— Безглузду виставу? Ну, з вашої точки зору, так воно, напевно, і є... — голос Руперта зірвався на крик, наповнений болем і люттю. — Але для мене життя Лії було дорожче, ніж життя решти півтисячі пасажирів!
   Він різко рвонув головою вперед, вдаривши у груди Горо. Удар був несподіваним і сильним, що змусив чоловіка похитнутися назад, хапаючи повітря. Руперт скористався моментом і рвонув до вікна, задихаючись, але з якимось диким блиском у очах.
— Руперте!
   Злочинець, тримаючи в руках невелику коробку з кнопкою, обернувся до всіх, що завмерли в нерухомості. Його очі горіли скаженою пристрастю і болем.
— Не підходьте! — він простягнув руку, показуючи пристрій. — А то підірву! Якщо я натисну кнопку, від вас нічого не залишиться. Як і від того висячого мосту!
   Горо, стискаючи зуби, важко дихав, піднявшись із підлоги. У його очах був гнів, але й певна байдужість до смерті.
— Давай, тисни. Тоді ти теж помреш.
   Руперт на мить затремтів, його пальці нерішуче застигли над кнопкою. Але Донован зробив крок уперед, піднявши руку.
— Не провокуй його, Горо, — його голос звучав холодно і твердо. — Він серйозно.
— Рятуйте! — закричала Каміла, ховаючи обличчя в долонях.
— Ні! — Кароліна схопилася за голову, тремтячи всім тілом.
— Як же так? — прошепотів Келвін, виглядаючи повністю розбитим.
   Руперт, раптом стиснувши зуби, схопив сокиру, що лежала на ліжку. Його рухи були швидкими й хаотичними, немов він діяв на межі розумового зриву. З диким криком він замахнувся й увігнав сокиру в підлогу перед Донованом. Гучний звук удару леза змусив усіх здригнутися.
— Даю вам шанс вижити, — прошипів він, схилившись над сокирою, ніби вона була центром його останньої надії. — Доноване, візьми сокиру.
— Що?
— Візьми сокиру і вбий ним Кліфорда, — очі Руперта дивилися прямо на Донована, у них горів вогонь фанатика.
— Ти здурів?!
— Якщо вб’єш його, відпущу інших живими. Як він вчинив із Лією, так і ти пожертвуєш ним заради свого порятунку. І ніхто не буде проти, правильно?
   Його погляд обійшов кімнату, але всі мовчали, паралізовані жахом. Тільки Горо скрипів зубами, стиснувши кулаки, готовий до дії.
— Сама що не є "Дошка Карнеада". Ну ж бо, Доноване! Вчини з ним так, як він із Лією!
— Ти ненормальний... — прошепотів Донован, з жахом дивлячись на сокиру.
— Що ти сказав?! — Руперт заволав, трясучи кнопкою, немов це була зброя.
— Я сказав, що ти дурень! Ти думаєш, що, пожертвувавши кимось, зможеш бути щасливим? Ти гадаєш, що після цього твоє життя стане повним?
— Замовкни!
— Невже ти вважаєш, що, убивши людину, можна просто жити далі? Ти думаєш, Лія буде вдячна тобі за це?
— Я сказав, ЗАМОВКНИ! — крик Руперта був пронизливим, його руки тремтіли, але натискати кнопку він не поспішав.
   У цей момент тишу порушив голос Кліфорда. Він був хрипким, але спокійним, як у людини, що прийняла невідворотне.
— Досить, — він зробив крок уперед і поклав руку на руків’я сокири. — Якщо я помру, все закінчиться, правильно?
— Кліфорде, ні! — Кароліна закричала, намагаючись кинутися до нього, але Горо її стримав.
— Все одно я вже давно хочу втекти від кошмару, в якому живу. Кожної ночі я бачу дівчину, яка тоне в темному морі... Я більше не можу це витримати.
   Він підняв сокиру, від чого всі затамували подих. Його погляд був порожнім, але на обличчі з’явилася тінь полегшення.
— Думаю, настав час відпустити цю "Дошку Карнеада".
   Руперт завмер, його погляд, повний болю і ненависті, здавалося, уперше за весь цей час змінився. У ньому промайнула мить сумніву. Але цієї миті було достатньо, щоб у кімнаті повисла напружена тиша, у якій кожен затамував подих, очікуючи, що буде далі.
   Нора увійшла та стала біля дверей, її постать здавалася тендітною, але в голосі чулася сила, яку не очікували від неї.
— Зупиніться... — її слова прозвучали як ледь чутке благання, але у тиші кімнати вони розірвали повітря, як удар грому.
   Донован швидко обернувся, його очі розширилися від здивування.
— Норо!
   Руперт застиг. Уперше за весь цей час його лице виражало щось інше, крім ненависті та болю. Його погляд повільно сфокусувався на жінці біля дверей, але в її рисах він бачив не Нору. Він бачив Лію. Його губи затремтіли, коли він ледве прошепотів:
— Лія...
   Жінка зробила кілька кроків уперед, її очі блищали від сліз. Вона здавалася водночас сміливою і розбитою.
— Чому? Чому ти так чиниш?
   Руперт відступив на крок, неначе її слова ранили його сильніше, ніж будь-яка зброя. Його обличчя скривилося від болю, а голос затремтів:
— Не дивись на мене так, будь ласка...
— Досить уже, — знову промовила Нора, її голос зламався на останньому слові.
   Руперт здригнувся, наче ці слова були ударом прямо в груди. Він з розпачем підняв руки, ніби намагався захиститися від невидимої сили. Його голос перетворився на дикий крик:
— Я втопив свої руки в крові заради тебе! Ліє!
   Він кинувся до вікна, і перш ніж хтось устиг щось зробити, вистрибнув, з криком, що розірвав тишу.
— Чорт, він побіг до озера! — вигукнув Горо, швидко рушивши до дверей.
— Невже… — Донован не договорив та кинувся слідом.
   Всі вибігли на вулицю, де перший промінь сонця тільки почав малювати рожеві відтінки на горизонті. Холодне вранішнє повітря пронизувало, але цього ніхто не помічав. Руперт вже сів у човен, його силует чітко виднівся на тлі спокійної гладі озера.
— Руперте! Зупинись!
   Човен наблизився до середини озера, коли різкий і несподіваний спалах розірвав повітря. Ударна хвиля прокотилася по воді, і все затихло. Слідом за вибухом на поверхні залишилася лише червона пляма, яка швидко розтікалася озером, ніби сама вода почала плакати кров’ю.
— Невже... Невже озеро, що приховувало легенду про нещасливе кохання, забарвилося в червоний на знак скорботи, що історія повторилася?
   Ніхто не відповів. Усі стояли мовчки, приголомшені, шоковані фіналом, якого ніхто не міг передбачити.
   На цьому, після смерті п’яти осіб, справу про вбивство на озері Нещасного Кохання було закрито. Але легенда про прокляте кохання озера продовжила своє існування, тепер уже в новому, ще більш трагічному розділі.

                            📖   📖   📖
                        Сцена четверта

   Місто Генон, літній вечір. Теплий аромат чаю та приглушене дзеленчання посуду створювали затишну атмосферу кав'ярні. Донован та Нора сиділи за столиком, очікуючи Горо, який щойно підійшов із текою в руках. Його вигляд був серйозним, а вираз обличчя натякав, що розмова буде далеко не легкою.
— Як нога? — запитав він, злегка нахилившись до Нори.
   Вона спробувала усміхнутися, хоча сліди пережитого все ще відображалися в її очах.
— Нічого, вже нормально. Лікар сказав, що скоро навіть не згадаю про поранення.
   Чоловік коротко кивнув, відсунув стілець і сів за столик. На мить він затримав погляд на жінці, ніби намагаючись підібрати потрібні слова.
— Після всього, що сталося, я провів деяке розслідування, — сказав він, дістаючи з теки фотографію. — Загалом, погляньте на це.
   Горо простягнув фото Доновану, і той миттєво впізнав знімок. Це була та сама фотографія, яку він отримав на початку справи: Руперт і Нора, заходять у готель.
— Руперт і Нора! — вигукнув він, обернувшись до дружини.
— Ти знову за своє? Я ж тобі казала, що це не я!
— Звичайно, не ти, — підтвердив Горо, стримуючи напруженість у голосі. — Тому що це кохана Руперта, Лія Пенн.
— Хто ж міг би подумати, що ми настільки схожі...
   Донован, глибоко вдихнувши, втратив дар мови. Несподіване відкриття шматувало його думки. Він повільно зібрався із силами, підняв голову і зітхнув:
— Зрозуміло... Так ось чому тоді Руперт… — його голос зірвався, але він продовжив. — Чому він так поводився з Норою...
   Горо, схрестивши руки на грудях, схилив голову, ніби роздумуючи, як краще донести наступну інформацію.
— Його помутнілий розум явно прийняв Нору за Лію. Але це ще не все. Подивіться на звороті фотографії, і ви здивуєтеся ще більше.
   Детектив, не зводячи очей з письменника, перевернув фотографію. На звороті були рукописні слова, які він одразу прочитав уголос:
— "Брат і сестра".
— Сестра? — Нора ошелешено подивилася на Горо, не вірячи своїм вухам.
— Так, — тихо промовив він, відкидаючись на спинку стільця. — Лія Пенн була рідною сестрою Руперта.
   На мить за столиком запанувала гнітюча тиша. Донован і Нора виглядали приголомшеними. Це відкриття змінило все, що вони знали про Руперта та його мотиви.
— Тобто ті двоє з легенди озера, яким не судилося бути разом...
— Саме так. Це теж були брат і сестра.
   Очі Нори наповнилися сльозами. Вона не могла повірити, наскільки жорстока виявилася доля. Усі ці вбивства, всі ці жертви — усе через прокляття, яке було не лише легендою, а й глибокою особистою трагедією. Донован підняв погляд, його обличчя було сповнене важкого суму.
— Виходить, він намагався не лише помститися, але й виправити помилку, якої ніколи не мав би допустити...
   Горо лише мовчки дивився у вікно, спостерігаючи за тим, як перехожі йдуть своїми шляхами, нічого не знаючи про цю моторошну історію.
   Теплий літній день обгортав парк затишним золотистим світлом. Донован тримав руку на своїй тростині, а поруч крокувала Нора, обережно спираючись на милиці. Її рухи були неквапливими, але впевненими. Чоловік час від часу кидав на неї погляд — уважний та турботливий.
— Тепер ми ще більше стали схожі, — раптом сказав він, злегка усміхнувшись.
   Нора підняла брову, ледь помітно усміхнувшись у відповідь.
— І чим же? — запитала вона, не зупиняючись.
— Ну, я з тростиною, а ти з милицями, — відповів Донован, явно гордий своєю жартівливою реплікою.
— Ха-ха-ха, дуже смішно... — відповіла вона з легкою іронією, але її голос швидко став серйознішим.
— Щось не так? — запитав він м'яко, трохи нахиляючись, щоб поглянути їй в очі.
— Як гадаєш, хто надіслав нам ті фотографії Лії та Руперта? І для чого...
— Це був Руперт, — різко та впевнено відповів чоловік. — Зрозуміло чому. Він хотів щоб ми посварились, і спокійно забрати тебе в мене.
— Ха, і у нього це майже вийшло.
— Так, я знаю, що поводився тоді як дурень. Пробач мені, будь ласка, що сумнівався у твоїй вірності...
— Ну добре, — вона усміхнулася, але потім чомусь знову стала похмурою.
— Що з тобою, сонце моє?
   Нора на мить зупинилася, злегка зітхнула і подивилася на небо, ніби шукаючи там відповіді. Її голос звучав тихо, майже шепотом, але Донован почув кожне слово.
— А ти б як вчинив? Якби ми обидва схопилися за дошку Карнеада?
   Його очі помітно засумнівалися. Він не очікував такого питання, але його обличчя залишалося спокійним, хоч у душі здійнялася буря. Він на секунду замислився, втупившись поглядом у далечінь.
— Став би думати, напевно, — відповів він, після паузи.
— Думати? Про що? — запитала вона, злегка насупившись.
— Як врятувати нас обох, — тихо відповів він, дивлячись їй прямо в очі.
   Ці слова глибоко торкнулися Нори. Вона завмерла, відчуваючи, як її серце переповнюється теплом. Перш ніж вона встигла щось сказати, Донован обережно обійняв її за талію і притягнув ближче до себе. Її милиці майже випали з рук, але вона не звернула на це уваги.
   Він поцілував її ніжно, ледь торкаючись губами, як ніби боявся залякати цей момент. Але поступово ніжність змінилася пристрастю. Його руки міцніше обійняли її, і вона відчула, як усі сумніви та страхи зникають у цьому поцілунку.
   Коли вони відійшли один від одного, Нора важко дихала, її очі блищали. Вона подивилася на Донована, і на її обличчі з'явилася тепла усмішка.
— Знаєш, іноді ти занадто романтичний, — сказала вона жартома, хоча її голос видавав, наскільки вона зворушена.
— Іноді це допомагає триматися, — м’яко промовив він. — Я кохаю тебе, Норо...
— І наскільки довго ти будеш мене кохати? — запитала вона тихо, майже пошепки, але в її словах було щось більше, ніж просто цікавість. Там ховався страх, невпевненість і, можливо, навіть біль.
— Завжди кохатиму.
— Завжди?
— Завжди, — твердо повторив Донован, тримаючи її обличчя в своїх руках. — Навіть якщо весь світ перевернеться догори дриґом. Навіть якщо доведеться залишити все позаду. Навіть якщо ми обоє схопимося за ту дошку Карнеада... я знайду спосіб, щоб ми обидва залишилися живі.
   Вона не витримала. Сльози покотилися з її очей, але це були не сльози горя чи страху. Це були сльози полегшення і вдячності. Нора притулилася до нього, відчуваючи, як його серце б'ється під її щокою. Його обійми були теплими й міцними, ніби могли захистити її від усього на світі.
— Ти... — почала вона, знову усміхнулася і просто сказала: — Ти найкраще, що зі мною траплялося.
   Донован усміхнувся у відповідь, схилившись до її чола і знову торкаючись його губами.
— І ти — найкраще, що зі мною траплялося...
   Вони стояли посеред парку, загублені у своїх обіймах. Сонце вже торкалося горизонту, але для них цей момент здавався нескінченним. Їхні серця билися в унісон, обіцяючи одне одному, що справжнє кохання не має меж і не знає часу. Але вони ще не знали, які випробування чекають на них далі...