"Детектив - це не тільки той, хто розкриває таємниці, але й той, хто розкриває життя."

                             📖   📖   📖

                          Сцена перша

   Повітря наповнювалося теплом і свіжістю в цьому прекрасному літньому дні. Надійний катер, рухаючись повільно, розсував воду, залишаючи за собою білі хвилі. На його борту перебувало подружжя Беккетів разом із досить жвавою театральною групою.

   Вчора, Дон подзвонив, до Раджа та повідомив йому, що вони готові взятися за їхню справу. Він це зробив для того, щоб захистити свою кохану дружину, від небажаних нічних гостей. Луо запропонував їм усім - подружжю та їхній театральній групі - поїхати на острів Пісні для проведення репетицій. Тому зараз, вони прямують туди.

   Сонце, променями золотого світла грало на поверхні спокійного моря, створюючи маленькі блискітки, які нагадували про скарби, приховані в глибинах води. Над головами пташки-чайки весело та безтурботно кружляли, випускаючи голосні крики і майстерно ловлячи рибу.

   Подружжя, сидячи поруч, насолоджувалося плавним ходом катера та прекрасною панорамою, вони відчували тепло один одного. Усі були в захваті від відпочинку та перспективи репетицій на острові. Щасливі посмішки розквітали на обличчях усіх присутніх. Подих морського бризу легко грав з їхнім волоссям, створюючи неповторний мелодійний шепіт. Кожен момент плавання до острова був наповнений радістю, очікуванням та енергією.

- Ви наші нові помічники? - до Беккетів підійшов Доджер Джин, режисер та сценарист п'єси.

- Так. Я Донован Беккет, а це моя дружина Нора. - представившись детектив протягнув йому руку.

- Приємно познайомитись. - відповів Додж. - Радий, що ви до нас приєднались! У нас не вистачає рук після того, як пішло вісім людей...

- Чому вони пішли? - запитав Дон.

- Ну... - режисер ніяково опустив свій погляд.

- Це після того випадку? - до розмови приєдналась Нора. - Самогубства дівчини?

- Усі якнайшвидше хочуть про це забути. - тихо промовив Джин.

- Я не забуду. - втрутився Радж Луо, він грає роль Рауля та Привида Опери. - Після такого кінця... Єва була для мене всім...

   Донован нерозумінням поглянув на дружину шукаючи у неї відповіді.

- Ходили чутки, що вони були парою. - прошепотіла вона йому, так як вчора шукала інформацію про цю акторську групу.

- Це був нещасний випадок... - продовжував хлопець.

   У день коли Єва отримала роль коханої Привида, Христини, вона пролила на себе кислоту. Її обличчя стало таким же потворним, як й у Привида. Не маючи більше можливості грати Христину, Єва зневірилася. Коли ми прийшли її відвідати, вона дала останній виступ та зістрибнула з даху лікарні...

- Та сцена у всіх досі стоїть перед очима. Як заклинання. - закінчив він розповідь.

- (Стоп... А це зовсім не та історія яку він розповідав нам при першій зустрічі. Він брехав? Але навіщо?) - Дон кинув погляд на Нору, по її очам було зрозуміло, що вона теж здогадалася, що це не та історія яка була напочатку.

   Всі троє дивилися на Раджа, який ледь стримував свої сльози щоб не заплакати. Їхню розмову ніхто з інших акторів не чув, ті займалися своїми справами. Був чутний веселий сміх та гучні розмови, але була одна людина яка не розділяла цих веселощів.

- Чи не можна тихіше? - злісно промовила Сідні Марлоу, акторка театру якій дали другорядну роль. - Я не можу зосередитись на сценарії!

- Гей, Сідні. - до неї підійшов Додж. - Не кип'ятись ти так.

- Доджене!

- Але вона правильно каже. - режисер повернувся до всіх обличчям. - До театрального конкурсу залишилося лише два тижні. За цей час відпрацюємо "Примару Опери" до ідеалу і займемо перше місце!

- Так! - вигукнули всі хором.

- Все, припливли. - повідомив Куро Флор, власник острова та будинку опери. - Це і є острів Пісні. - катер зупинився біля острова, всі присутні спустились на землю.

   Після спокійного спуску з катеру, Донован відірвав свій погляд від води і оглянувся навколо, вивчаючи цю загадкову місцевість. Острів, який вони обрали, здавався віддаленим та відокремленим від світу.

   Перед ними тягнулася непроглядна зелена плата лісу, яка запрошувала їх до своєї таємничої глибини. Величні дерева звисали гілками, створюючи густі затемнені оази серед ясного неба. Шум листя і крихт птахів пронизували повітря, додаючи острову мелодійну ауру.

   Навколо острова лише безкрайні хвилі моря, які обіймають його з усіх боків. Віддаленість від земного суходолу створювала враження, ніби вони втратили зв'язок зі звичайним світом і занурилися у світ самотності і природи.

   Не було видно жодного іншого острова у цьому безмежному океані. Лише непохитна границя горизонту розділяла їхній острів від далеких просторів. Це була ізольована територія, де час майже зупинився, а природа панувала з непохитною владою.

- Сонце моє. - Донован підійшов до Нори, обнявши її за талію поцілував у скроню.

- Що таке? - закохано посміхнувшись запитала вона.

- Які у тебе появились припущення, щодо цих людей? - тихо запитав чоловік.

- Поки, я не можу бути впевнена на всі сто відсотків, але Радж здається щось може приховувати, ще також Сідні не дає мені спокою. - тихо відповіла жінка.

- Так, мені теж... Все так цікаво відбувається... Ми припливли на цей острів, на якому схоже більше не має лю...

- Що ви там так тихо обговорюєте? - поцікавився Куро перервавши на пів слова Донована.

- Якось порожньо тут. - жінка швидко включилась у розмову з власником.

- На цьому острові ніхто не мешкає. - пояснив він. - Окрім моїх круїзів інший транспорт сюди не ходить.

- І в такому місці є готель? - спитала вона.

   Після її слів всі зупинилися. Перед ними тягнулася велика червона будівля, що виділялася на тлі навколишнього середовища. Вона мала гранітну фасадну стіну, яка покривала її весь периметр і надавала будівлі масивність і впевненість. Яскравий червоний колір викликав візуальний контраст з оточуючою природою, яка розквітала у своїй зелені та спокої. Будівля вражала своїми розмірами та архітектурними деталями. На вікнах були вишукані білі рамки, які надавали їм елегантності та заздалегідь створювали враження порталів до внутрішнього світу будівлі. Вони розташовувалися в регулярних рядках, як симетричні віконні орнаменти, створюючи рівномірний розподіл світла і повітря всередині.

   Двері будівлі були високі, виготовлені з темного дерева з витонченими різьбленими орнаментами, що надавало їм вишуканість і мистецький шарм. Вони заманливо запрошували своїм виглядом до відкриття та дослідження внутрішніх просторів будівлі.

- Ласкаво просимо до мого "Палацу Опери"! - велично промовив Куро розривши руки.

- "Палац Опери"? - Нора була здивована такій назві.

- Прямо як готель із містичного фільму! - промовив Арчер Шадоу, він відповідає за декорації, його очі заблищали цікавістю.

- Хто б подумав, що він буде такий розкішний. - сказав Дон та свиснув. - Круто. Прям те, що треба.

- І справді... - погодилась жінка. - Така атмосфера...

- Заходьте! - сказав власник готелю та зайшов всередину.

   Всі інші зайшли за ним, двері плавно зачинилися за їхніми спинами. Їхні очі одразу притягнуло величезне вікно, що розташоване по центру приміщення. Скрізь розглядалися розкішні панорами, які дарували живописні краєвиди природи. Дубові сходи знаходилися по обох боках вітальні, зводячи погляди на другий поверх. Блискучі поручні та міцні ступені додають елегантності і міцності структурі. Кожен крок на цих сходах залишав відчуття надійності і могутності.

   На першому поверсі розташовувалися вітальня, столова та кухня. Великі вікна допускали світло, створюючи проникливу атмосферу. Стіни покриті світлими відтінками, які доповнювали кольори природи за вікном. Це створювало враження простоти та гармонії. На стінах було виставлено різноманітні картини, які виражали різні стилі та мистецтво. Кожна картина розповідала свою історію і додається до загадковості та непередбачуваності цього приміщення. Великі горщики з живими квітами прикрашали кутки кімнати, даруючи свіжість та ніжні аромати. 

   Дубовий паркет під ногами був бездоганним, він створював почуття стабільності і витонченості. Відсутність килимів дозволяла дерев'яному підлоговому покриттю показати свою природну красу і текстуру. Цей будинок був світлим, просторим і наповненим елементами, які сповіщали про гармонію між природою та архітектурою. Все в ньому віддавало елегантністю і теплом, створюючи враження дому, де можна знайти затишок та спокій.

- Ви можете піти до своїх кімнат та розкласти свої речі. - сказав Куро та роздав всім ключі.

   Кімната для Нори та Донована знаходилася у правій частині будинку в кінці коридору. Жінка підійшла до вікна й відчинила його.

- Коханий! Подивись як чудово! - захоплено викрикнула вона.

- Де? - чоловік підійшов до неї. - Ось це вигляд! - з вікна було видно цілий океан.

- Класно, так?

- Матіко... - сам того не хотів, але Дон опустив свій погляд вниз, й побачив, що готель стоїть на краю острова та внизу знаходяться кам'яні скали. - (Якщо звідси стрибнути, то ти одразу помреш...)

- Ходімо до кімнати! - жінка схопила свого чоловіка за руку та потягнула за собою.

   Пройшовши через двері своєї кімнати, подружжя опинилося у своєму особливому просторі. Кімната була просторою, випромінювала затишок та спокій. Велике вікно пропускало достатньо світла, що дарувало кімнаті природну привабливість. Через нього проникали теплі промені сонця, розповсюджуючи м'яке світло по кімнаті. Відкривався прекрасний вид на зеленість природи навколо будинку, створюючи спокійний зв'язок з природою.

   У центрі кімнати знаходилося двоспальне ліжко, яке виглядало затишно та запрошувально. Лежачи на ньому, можна було спостерігати за змінами кольорів на небосхилі або насолоджуватися приємними розмовами після важкого дня. Біля ліжка розташовувався столик з двома кріслами, створюючи затишну зону для читання або інтимних розмов. У кімнаті також була ванна кімната, де чекала можливість розслабитися та насолодитися водними процедурами. М'який світло-бежевий декор підкреслював атмосферу спокою та комфорту. Велике дзеркало над умивальником доповнювало простір, відображаючи м'яке освітлення та віддзеркалюючи зображення закоханого подружжя.

                             📖   📖   📖

                           Сцена друга

   Детектив спустився сходами вниз та почав вивчати перший поверх.

- А ось і вітальня. - він оглянувся довкола. - Це ж...

   Донован розгледів арбалет, що гордо висів на стіні над каміном. Він був надзвичайно деталізованим та вражаючим зразком мистецтва. Його дерев'яне тіло малюнками вишуканої різьби, нагадувало про минулі епохи і війни. 

- Він справжній. - чоловік обернувся на голос, та побачив незнайому йому жінку, яка сиділа за столиком біля вікна та курила. - Це не просто прикраса. - продовжувала вона. - Старий звичайно, але у робочому стані.

- Хто ви? - підозріло запитав Дон.

- Я? Місцевий шеф-кухар Халія Люксе.

- Ось налякали... - він ніяково посміхнувся.

- Рано ще дивуватися! - з двору почувся схвильований голос Доджена. 

   Під проводом режисера, вони малою стежкою пройшли крізь зелене затишне лісове узбережжя острова. Серед високих дерев, розкинутих над головами, лунали спокійний шелест листя та спів пташок. Вони зупинилися перед ще одним будинком. Зроблений із дерева, він зливався з оточуючим лісом, створюючи гармонійну і затишну атмосферу. Його дерев'яні стіни мали вишукану різьбу, яка нагадувала про природні мотиви та магічні символи. Підійшовши до входу, вони помітили, що двері були відкриті, запрошуючи їх всередину.

- Це ж театр! - захоплено вигукнула Нора.

- Попередній власник дуже любив театри, тому він його збудував. - пояснив Куро.

- А що це за здоровенна люстра? - запитала жінка дивлячись на гору.

   Люстра і справді була дуже вишуканою. Її розміри просто вражали, кришталь та дорогоцінні камені виблискували на світлі.

- Я підготував її для вашої п'єси. - відповів власник.

   Небо затяглося хмарами, а дощові краплі почали падати на територію острова. Спершу були легкі й ніжні, наче покликані збудити романтичний настрій, але з кожною хвилиною вони ставали сильнішими й намагалися підкорити це місце своєму пануванню.

   У той час, коли дощ ллється на землю, у театрі на репетиції п'єси панує напружена атмосфера. За гучномовцями виникають голосні переконання, режисер давить на акторів, працюючи над кожною сценою, щоб перенести глядачів у світ, де стикаються мрії і дійсність.

   Актори пильно слідкують за рухами режисера, виконуючи його кожну вказівку з рішучістю й відданістю. Вони занурені в свої ролі, відчуваючи силу та магію театрального виступу. Крок за кроком, слово за словом, вони створюють своїх персонажів, що оживають на сцені.

- А ти чула? - тихо промовила Карлотта. - Кажуть, у цій будівлі живе справжня Примара опери. Уважно дивиться з темряви. Відчуваю, трапиться щось страшне. - вона побачила рух тіні за своєю спиною. - Хто тут?

   Перед дівчиною, як картина жаху, зупинився величний та загадковий Привид Опери. У його високій фігурі була присутня невловима сутність, що ховалася під білою маскою. Ця маска звисала на його обличчі, завдяки чому воно залишалося прихованим, зловісним і недоступним.

   У секунду, що здавалася вічністю, Привид Опери зняв свою маску, розкриваючи перед Карлоттою її найгірші кошмари. Його обличчя було вкрите жахливими шрамами, що створювали враження зіткнення зі страшними таємницями минулого. Дівчина, переповнена страхом, не могла стримати крик, що виривався з її горла, відбиваючись від стін і переповнюючи кімнату хаосом...

- Стоп, Іто. - перервав їх Доджен. - Більше страху! Це ж примара опери як ніяк.

- О боже, ні краплі сприйняття, так кричать при нападі маніяка. - Люсі відкрито насміхалася з неї.

- Що ж, спробуємо ще раз. - режисер важко видихнув.

- Додже, я вже з сил вибився. - Радж зняв з обличчя другу жахливу маску. - Чи можна передихнути?

- Добре, тільки ненадовго. - погодився той.

   Донован та Нора спостерігали репетицію за кулісами.

- Подвійна маска... Класно вигадано. - сказав Дон.

  Раптово, як у приголомшливому кошмарі, чорна зелень огидної руки схопила чоловіка за плече, спричиняючи йому моментальний струс. Він відчув на собі холодну та слизьку поверхню цієї зеленої руки, яка, здавалося, проникла в нього аж до самої душі.  Він неочікуваності Дон крикнув.

- Чого ти кричиш? - з-за його спини показався Арчер божевільно усміхаючись. - Це мої роботи.

- Роботи? - перепитав Донован відходячи від шоку.

- Правда від дотику до неї все тремтить? - Арч почав гладити свою модель зеленої руки. -  Виглядає як справжня, правда? Наступного разу зроблю детальніше, буде круто! - хлопець розвернувся та пішов, схоже до своєї кімнати у готелі.

- Який він дивний. - заключив детектив.

- Він фанат містичних фільмів. - сказала Нора.

- Так, явний фанат, аж до одержимості. - тіло Дона вкрилось мурашками. - Ти так не думаєш? - звернувся він до хлопця який стояв поруч.

-  ... - Чен Куайле нічого не відповів лише подивився на них та повернувся до роботи, він відповідає за звук та світло.

- Який непривітний. - прошепотів чоловік до дружини.

- Схоже, він не любить людей і ні з ким не розмовляє. - теж пошепки відповіла вона йому.

- Сонце моє. - Донован ніжно обхопив Нору за талію та підсунув до себе ближче. - Яка ж ти у мене розумна.

- Схоже, ти деколи забуваєш, що я ще за фахом психолог. - з гордістю промовила вона.

   Звуки дощу за вікнами переплітаються з музикою, що звучить у театрі, створюючи унікальну симфонічну композицію. Втім, ні дощ, ні вітер не можуть зупинити цю репетицію, навпаки, вони стають частиною вистави, додаючи їй елементи природної експресії й несподіваності. Актори продовжують грати свої ролі, не звертаючи уваги на зовнішні розлади. Вони зосереджені на власному внутрішньому світі, на емоціях, які вони мають передати глядачам. Кожна репліка, кожен жест є важливим каменем в мозаїці цієї п'єси.

- Та годі вже! - злісно вигукнула на Іто Люсі Де Кінсі, яка грає роль Христини. - Помилки за помилками, тільки тягнеш мене вниз! Заберіть її з п'єси!

- Це вже занадто, Люсі. - перервав її Доджен.

- Тоді піду я! - зійшовши з сцени вона вийшла з театру.

- Що сталося? - запитав Дон підходячи до режисера.

- Та як завжди. - він махнув рукою.

- Хто гратиме роль Христини, якщо Люсі піде? - спитала Нора.

- Не хвилюйтесь, є я. - на сцену вийшла дуже красива дівчина із чорним волоссям та блакитними очима. - Привид, ти диявол? Чи Бог?

- Хто вона? - запитав Донован не розуміючи хто перед ним.

- Це Сідні. - відповіла Нора.

- Сідні... - в його голові появився момент на катері, коли та сама Сідні кричала на всіх, щоб ті заспокоїлись, тоді на ній були окуляри та було зібране волосся, а зараз вона просто красуня. - Та дівка! На сцені зовсім інша людина!

- Доджене, репліки я знаю, можу зіграти роль Христини. - промовила нетерпляче дівчина.

- Ні. - твердо сказав він. - До конкурсу лише два тижні, якщо зараз змінюватимемо склад, то не встигнемо. - обличчя Сідні скривилося від образи. 

- Саме так! - раптово почувся голос Арчера який стояв при вході. - Нікому не віддам цієї ролі, Христину може зіграти тільки одна... Тільки Єва Джин. Після такої смерті... П'єса була проклята її примарою.

   Подружжя, застигло від шоку. Вони обернулися до присутніх, шукаючи в очах інших відображення свого жаху та неспокою. Однак, замість співчуття чи занепокоєння, вони зустріли лише вираз злості та гніву на обличчях оточуючих.

- Замовкни! - вигукнув Додж. - Не смій... Так говорити про мою сестру... Я обов'язково поставлю цю п'єсу! Заради Єви також!

- Більше не можу! - закричала Іто Юмі та вибігла з театру, надворі почалась сильна гроза.

   Усе ще відчуваючи пульсуюче напруження у своїх венах Іто Юмі швидко пройшла по коридору, відчуваючи, як трепетне дихання важкими кроками стає ритмічним. Нарешті, вона досягла своєї кімнати. Зачинивши двері за собою, вона спробувала заспокоїти свої нерви вмиваючись холодною водою у ванній.

   Дівчина закрила очі, намагаючись витягнути всі негативні емоції з себе разом із струменем води. Вона вдихнула глибоко, заповнюючи свої легені свіжим повітрям, сподіваючись, що це приносить їй трохи покою. Проте навіть холодна вода не могла повністю загасити вогонь, що горів у її серці.

- Все одно у мене немає таланту... - вона відчинила шафку над раковиною та жахнулась. - Не може бути!

   Там стояла така ж скляна баночка кислоти яка знищила обличчя Єви Джин. Обернувшись вона помітила надпис на стіні.

"Зроблю твоє обличчя таким самим, як у Єви"

                             📖   📖   📖

                           Сцена третя

   Злива надворі не стихала, вітер проникав у коридори готелю, пронизуючи його стіни своїм ледь вловимим шепотом. Зламані гілки дерев торкнулися закритих вікон, залишаючи за собою краплини дощу, які повільно стікали по склу. Кожен звук, кожна тінь здавалася надзвичайно вагомою в цій атмосфері напруженості, де відчувалося, що щось більше, ніж просто погода, лежить в основі всіх цих подій, тому всі після репетиції розійшлися по своїх кімнатах чекаючи вечері.

   Доджен Джин швидко перегортав сторінки щоденника сестри, перечитуючи слова, які переливалися з паперу до його роздумів. Щоразу, коли він зіткнувся зі свідченням її думок, створених на тонкому шарі білого паперу, його страхи збільшувалися. Слова Єви пронизували його душу, розкриваючи темні куточки її світогляду, і він відчував, що ті слова стають частиною його власної сутності.

   Тим часом, Халія Люксе, витягнута залежністю від адреналіну, мандрувала вузькими і сутінковими коридорами готелю. Вона почувала під собою ковзаючі плити, що скрипіли під тягучими кроками. Її погляд блукав від однієї тіні до іншої, викликаючи в її серці мішанину збудження та тривоги. 

   В кімнаті подружжя детективів панувала спокійна атмосфера, яка навпаки підкреслювала шалений дощ, що збирався за вікном. Нора сиділа за столом, вмістившись у зручне крісло, занурена у світ книжки, яку тримала в руках. Її рухи були м'які та легкі, ніби вона танцювала між сторінками, підкоряючись ритму кожного слова.

   У протилежному куті кімнати Донован лежав на ліжку, врівноважений та розслаблений. Його тіло було затоплене приглушеним світлом, яке проникало через полотняні штори. Він мав замкнені очі, а на його обличчі легко читалася спокійна вдача. В цьому моменті він віддавався відпочинку, дозволяючи його думкам вільно плисти йому у просторах своїй свідомості.

   Коли чоловік відчув рухи дружини, він відкрив очі, покидаючи свої сірі зорі. Він піднявся на лікті та спостерігав за нею з невеликою посмішкою на обличчі. Він залишався засвідченим спостерігачем її зосередженості, відданий природі її краси та глибини. В цьому моменті вони відчували гармонію один з одним, навіть у мовчанні, яке наповнювало кімнату.

   Вітер ніжно поцілував скло вікна, а дощ зривався з повною силою за його межами. Дон підійшов до жінки та поглянув через її плече, що вона читає.

- Привид Опери?

- Така жахлива та сумна історія кохання...

- Дійсно? Розкажеш мені? - він почав масажувати її шию.

- Звісно, готовий слухати? - детектив сів на сусіднє крісло біля Нори, взяв у руки чашку гарячого чаю яка стояла на столику.

- Готовий. - після його слів, жінка почала вголос читати.

   Привид Опери був обдарований вищою силою, здатним витягувати ноти з музики та викликати емоції, які тремтіли в самому серці. Його музичний дар не мав рівних, він міг перетворити найскладніші композиції на магію, що оживала перед очима слухачів.

   Проте цей безсмертний талант, яким був він наділений, вкривав потворне обличчя, яке викликало жах та відразу. Привид розумів, що його зовнішність є прокляттям, яке природа наклала на нього, і, щоб уникнути ганьби та неприйняття, він змушений був ховатися у темних глибинах оперного будинку, серед лабіринту підземних тунелів та секретних кімнат.

   Серце Привида Опери належало лише одній жінці - оперній діві Христині. Він бачив у ній прекрасну сутність, що перевершувала його власну потворність. Але Христина вже була зайнята серцем Рауля, її коханого. Привид знаходився в агонії, відчуваючи, що його кохання неможливе. Його душа була пронизана болем і ревнощами, що народжували непереборну муку.

   У своїх внутрішніх сутичках Привид Опери перетворював своє безсмертне горе на непоправний жах. Він поглинав біль, який охоплював його душу, і виливав його на світ навколо. Його кроки, ніби танцюючи на межі безумства, вели його до жорстоких вбивств, які шокували світ. Він покладав кінець життю тих, хто перешкоджав його коханню, сповнений справедливого гніву та безмежної туги.

- Дійсно, трагічна історія. - погодився чоловік.

- Ех... - Нора відклала книгу, встала з крісла та підійшла ззаду до Донована. - Як думаєш, п'єса дійсно проклята привидом Єви Джин? - вона нахилилася до нього та поцілувала у щоку.

- Не кажи дурниць, привиди не вбивають. - він посміхнувся до неї.

- Звідки ти знаєш?

- Все просто, бо їх не існує. - він встав на ноги, підійшов ближче до дружини та обійняв.

- Ти завжди такий впевнений... - прошепотіла вона.

- Щось не бачу, щоб тобі це не подобалося. - детектив спокусливо усміхнувся до неї.

- Можливо за це, я тебе і покохала.

- А я думав, що за мій розум. - сумно зітхаючи промовив він.

- Це просто як хороший бонус до всього іншого. - вона легко торкнулася до його губ та відійшла.

- Гей! - обурився Дон. - Сонце моє, хіба це можна назвати поцілунком?

- Зараз будуть подавати вечерю, тому спускаємось вниз. - Нора відчинила двері та вийшла з кімнати.

- На самому цікавому місці... - змирившись  чоловік пішов за нею.

                             📖   📖   📖

   Тим часом, Іто повернулася до театру, де панувала особлива атмосфера напруженості. Чим далі вона просувалася по коридорах, тим більше відчувала пульсуючу енергію страху.

- Я прийшла. Як ти наказав. Хто ти? - вона піднялась на сцену. - Ну пробач мені... Будь ласка! - вона подивилася вверх, та побачила чоловіка у білій масці та чорному плащі. - Ти... Ти Привид Опери?!...

   Таємничий і моторошний момент пронизав повітря, коли скло розлетілося на шматки. Дрібні бризки скла розсипалися по сцені, нагадуючи нервові шматочки зламаних сюжетів. У той момент, коли час зупинився, дівчина замерла у своєму останньому витягнутому вдиху. Відлуння розбитого скла глухо перекотилося по кімнаті, утворюючи смутний акорд у симфонії життя, яка раптово знайшла свою точку завершення. Довкола напруженість та нервовість, немов страшний промінь світла розрізав ніч та зачепив всі нервові закінчені точки.

                             📖   📖   📖

   Настала пора спокою і об'єднання, коли всі присутні зібрались разом, щоб насолодитися миттєвістю спільної вечері. Кімната була наповнена запахами теплої їжі, яка зваблювала і заворожувала присутніх.

- А поки що поїмо! - вигукнула Нора заходячи до столової.

- Чудово! - добавив Донован оглядаючи страви на столі.

- Чого стоїте? - промовила Халія. - Сідайте там, де табличка з вашим ім'ям.

- Зараз... - подружжя сіло разом ближче до краю стола з правої сторони. - Тут схоже.

- Який аромат! - сказав Радж, всі почали сідати туди де були їхні імена.

- Що ж, дивлюся всі посідали. - Куро підвівся зі столу. - Сьогоднішня вечеря – спеціальне меню від шеф-кухаря. Насолоджуйтесь!

- Давайте швидше їсти, я зголодніла. - промовила нетерпляче Люсі.

- Почекай, Іто ще нема... - занепокоєно сказала Нора.

- Знову вона? - на обличчі акторки промайнуло роздратування.

- Я її покличу. - жінка підвелась з-за столу.

   Зіткнення небесних сил і земних страхіть заморозило мить в повітрі, коли з хмар пролунав звук грому, затамувавши подих усіх присутніх. 
Жіночий крик, розриваючи простір, здіймав хвилю хвилювання та обурення, які пронизували вуха слухачів і заповнювали кожну їхню клітинку жахом. Він був символом безжалісної трагедії, що застала їх найгіршим сценарієм.

- Це ж... - очі Донована округлилися від розуміння.

- Голос Іто... - Нора підтвердила його побоювання.

- Іто! - Додж миттєво підвівся на ноги та ринув на пошуки дівчини.

   Всі інші розділилися, щоб збільшити результати пошуків. Хтось побіг надвір, хтось оглядав перший та другий поверх готелю. 

- Знайшла? - подружжя зустрілося біля входу.

- Її ніде немає! - відповіла Нора. - Що ж робити? - раптом вони почули якийсь дзвін.

- Дзвінок на початок вистави?

- За мною! - Донован та Нора побігли до театру.

- Темрява... - вони зайшли всередину. - Нора, світло!

- Ага!

   За подружжям до театру прибігли і інші.

- Це ж! - - вигукнув Арчер.

   Коли світло увімкнули, всі підійшли ближче до сцени.

- Що?... - Чен не міг повірити у те, що бачить перед собою.

- Нічого собі... - від страху Радж відвів погляд.

   Мертве тіло дівчини здавалося, ніби стало центром всесвіту на цій великій сцені. Вона лежала непорушно, як зламана лялька, в білій сукні, що стала темно-червоною від розлитої крові. Її без життєві очі марно шукали промені надії, які вже ніколи не вернуться.

   Відповідь на її смерть була в крові, що оголосила свою присутність на сцені. Вона витекла з її поранених рук і ніг, створюючи хижі малюнки на дерев'яній підлозі. Скупчені калюжі перетворилися на карти, що розказували історію трагедії та безпорадності.

- Іто... - жінка хотіла підійти ще ближче, але Дон її зупинив.

- Норо, не дивись! - він закрив її своїм тілом та змусив відійти подалі від цієї моторошної картини. - Ти не повинна це бачити...

   Руки дівчини були перекручені в незвичних для них позах, підкреслюючи жорстокість та насильство, яким було зроблено це життєве обривання. Її ноги здавалися без життєвими кінцівками, відкладеними усередину холодної смерті.

   Обличчя дівчини було викривлене від жаху перед неминучим кінцем. Кожна лінія, кожне виразне кручення мускулів свідчили про страшне напруження, яке вона переживала перед смертю. Її очі були наповнені сльозами, які ніколи не були пролиті, але залишили вічний слід в її зовнішності.

   Над сценою стояла невимовна тиша, що зламалася лише стогнанням присутніх, які з усіх сил стримували свої емоції. Тіло Іто Юмі стало свідком втрати невинності, зради і невизначеності. Воно стало мовчазним криком відчаю, який переповнював кожний квадратний дюйм своєї обраниці.

- Як так сталося? - досі не вірячи своїм очам запитав Доджен.

- Невже трос порвався, не витримавши ваги? - припустив Куро.

- Ні. - відповів детектив підходячи до кінця сцени. - Подивіться на зріз, його явно перерізали чимось гострим. - він підняв мотузку яка тримала люстру.

- Це означає, що хтось перерізав трос й скинув люстру на Іто Юмі, що стояла на сцені. - пояснила Нора.

- Тобто... - схоже, що Арчер досі не міг зрозуміти.

- Іто Юмі була вбита! - викрикнув Донован вже не витримуючи.

- Але коли ми почули крик Іто, всі були в столовій, хіба ні? - сказав власник.

- Точно! - вигукнув Шадоу. - Ніхто з нас не міг її вбити!

- До речі... - перервала їх Халія. - Є ще один гість, щоправда, я його не зустрічала.

- Так і є, учора до готелю прибув пан Бей. - пригадав Флор.

- Бей? - повторив Дон замислившись.

- Пам'ятається... Він просив його не турбувати, бо хоче розібратися з роботою, що накопичилася. І їсти збирався в номері.

- Було у ньому щось дивне? - запитав Беккет.

- Так, було щось... У нього все обличчя було в бинтах.

- Проведіть нас до його кімнати. - сказала Нора.

                             📖   📖   📖

   Куро, поклав важкий ключ у долоню Донована та вказав на великі дерев'яні двері з розкішними візерунками, що вела до кімнати невідомого гостя. Коли вони повернули ключ у замку, відчули легкий опір, який врешті-решт зникнув, і двері з легким писком відчинилися перед ними. Подружжя увійшло у простору кімнату, що здавалася наповненою містичною ауру. 

   Стіни кімнати були вкриті глибокими подертостями, наче зірвані з диким розлюченим відчаєм. Розтрощені шари штукатурки стирчали неправильними гострими краями, як ідеалізовані крики страху та страждання, що назавжди вкоренилися у цих стінах. В центрі кімнати стояло старе ліжко, яке виглядало навіть більш жахливо. Розтрощений дерев'яний підбір, гнилі дощові дошки, ніби тліючі рештки померлих надій.  Здається, що ця кімната вбирає в себе негативну енергію, витворену стражданнями та жахом. 

- Вже втік? - за ними прийшли й інші.

   Донован підійшов до шафи та відчинив її. Всередині не було ніякого одягу чи чогось і ще.

- Бинти та валіза. - він відкрив її. - Порожня...

- Іншого багажу немає? - запитав Радж.

- А ти його тут бачиш?

   Нора тим часом, пройшла до ванної кімнати.

- Доне! - викрикнула вона.

- Що таке Норо? - чоловік одразу підійшов до неї.

- Дивись! - жінка показала на стіну над ванною.

- "Горіти вам у пекельному полум'ї"? - зачитав Дон.

- Це Єва Джин! - сказав Арчер. - Вона стала примарою!

- Маячня! - перебив його Луо. - У цьому готелі є вбивця! Не залишусь тут ні на мить! - він вибіг з кімнати, за ним пішли Люсі та Арчер.

   Похмура ніч оповила острів своєю містичністю. Важкі хмари темніли на небі, їхні чорні контури зливалися з морем, утворюючи безмежну спіраль хаосу. Блискавки прорізали небо, випромінюючи моментальні відблиски, які обгортали пейзаж відчуттям моторошної краси.

   Радж, Люсі та Арчер спустившись по крутим сходинках, виявилися на морському узбережжі. Гучний гуркіт грому зливався з ревом морських хвиль, які наближалися до берегу з нестерпною силою. Іскри розірваних хвиль висіли в повітрі, розсіюючись від кожного удару.

- Головою подумай! - кричала Люсі. - У такий шторм ти перевернешся та втопишся!

- Не має значення. - спокійно відповів їй Радж, вони підійшли до пристані але катеру там не було.

- Як так... - голос Арчера прозвучав перелякано.

- Не може бути...

- Катер змило.

- Хтось обрізав мотузку! - викрикнув Шадоу показуючи її.

- Справа рук бинтованого чоловіка? - припустила дівчина.

- Кинь ці жалюгідні спроби втекти. - згори пролунав чоловічий голос, всі троє глянули наверх.

- Доноване...

- Більше ніхто не зможе покинути острів. - підсумувала Нора .

   Нервова напруга висіла в повітрі, немов електричні заряди, що містили в собі нерозкриті таємниці. Обличчя присутніх віддзеркалювали глибину їхнього страху та безвихідності. Очі заповнені тривогою шукали виходу, але кожен знає, що втекти неможливо. Перше потрібно повідомити поліцію та вибратися з цього жахливого місця. З кожною хвилиною, нестерпний страх зростав. Кожен крок нагадував їм про загрозу, що тінилася у кожному куточку острова. Відчуття пастки перепліталось з надією на порятунок.

   Серед моря питань, що змушували серця подружжя битися швидше, два займали центральне місце: хто був той загадковий незнайомець, який раптово зник, і хто ж став вбивцею Іто Юмі? Збуджені думки оберталися навколо цих загадкових питань, переплітаючись з уривками фактів та свідчень.

   Пригадуючи кожну подробицю вбивства, Донован усвідомлював, що за цим злочином стоїть справжня людина, а не просто створіння з потойбічного світу. Він був переконаний, що вбивство Іто Юмі мало глибокий зв'язок з подіями, які відбулися у минулому. Вони готові докопатися до суті цієї таємниці, не зважаючи на ціну, яку доведеться заплатити.