На село впав густий туман.До
обіду він не розсіювався.За такої
погоди не хотілось виходити кудась,але порушувати графік
і напрошуватися на покарання
вигадливої  бабусі– менше.
Дорогою до сільської початкової
школи дівчата не розмовляли,як
і вдома.
  Катя воліла б поговорити,але
Марина не збиралася порушувати
мовчанку.Настав момент,коли вона задумалася чи варто продовжувати їхню дружбу.
  Марія Володимирівна зустріла
їх широкою усмішкою,а на
беззмінному пальці світилося
золоте кольцо із маленьким діамантом.Подруги привітали
жінку і та дала їм лише одне
завдання на сьогодні – принести
книги із школи сусіднього
села.
  В цій місцевості покрапувало,
але хоч боліт небуло,а дорога
прокладена камінням.
  Будинок для надання освіти
складався із трьох поверхів,але
був набагато меншим чим у їх
школі у Львові.Задню частину школи прикрашали різноманітні
малюнки(Марині вони здались знайомими),передню – український прапор та  маленька табличка із назвою вулиці і номера будинку.
   Увійшовши пролунав гучний дзвінок,що заглушив думки про
це місце від якого волосся дибом
вставало.З класу велитіли
учні,наче тікали з вогняної пастки.
В синьому халаті із віником у руках ішла літня жінка до якої
вони звернулися,щоб спитати де
бібліотека.І та їх провела.
  З пакетами різних книг для малих дітей дівчата вийшли
з уже пустої школи.
   Катерина надягнула на голову
капішон светра,бо сама була в
білому пальті,глянула на небо,
звідки падали сніжинки,і почула
позаду до душі приємний голос.
—Катя?Це ж ти,–дівчина пришвидшила крок.–Зачекай.
  Дмитро перегородив шлях.Його
сірі очі обпекли щоки колишньої
подруги,бо на них з'явився рум'янець.
—Вибач,мені треба йти.
—Чого ти тікаєш від мене?
—Я...я не тікаю.
  Марина зупинилась біля виходу,
але не стала чекати.
—Тікаєш.
—Нетікаю!
—Тікаєш.
—Та не тікаю я.Тут стою біля тебе
і спорю,–обурилася вона,але
усміхнулась.Хлопець відповів
тим же.
  Сніжинок побільшало.Двоє
давніх друзів дивилися одне на одного і не могли відірватися.
—Ой,–згадала,що тримає в руках
пакет,–мені ж треба
іти.Марина напевно вже минула
третинну шляху.
—То ходім.
—В тебе вже закінчились уроки?
—Йо.
  Поки вони йшли усмішки не зникали з обличчя,розмова не
закінчувалася,слова зліталися,мов
сніг навколо.
—Я вже думав,що вже не побачу вас.А чого ви тут?
—Розбила вікно і спалила два журнала.
—А Марина?
—Просто допомогла мені.
—Вона на тебе ображена?
—Я сама на себе гніваюсь.
—Говорили?
—Один раз перед приїздом.
І то сильно посварились.
А в тебе як?Зустрічаєся із кимось?
—Та ні.
—Чому?
—Нема бажання.А в тебе?
—Я надто заклопона для стосунків.
До речі,ти спілкуєшся із Василем?
—Буває.
—Він на нас сердиться?
—Марина кинула його замість
того,щоб привітати із днем народження.А потім він дізнався,що вона одразу почала
зустрічатися із іншим.
—З іншим?Ким?
—Я не знаю.Здається із своїм
сусідом.Ти не знала?
—Ні.Дивно.
  До школи Катя прийшла перша,
а за нею через кілька хвилин
Марина.
  Сніжити перестало.Світловолоса
поглядувала на мовчазну подругу,
намагалася сформулювати речення,тільки слова обходили
її десятою дорогою.
  Гречка в  зеленоокої вийшла пересолена,а на питання із теми,
що вони читали,відповідала
не правильно,за це мала помити
весь посуд і почистити чорний,
мов вугілля,казанок.
—Що із Мариною?–спитала бабуся,
Катерину.
—Незнаю,–з відчаю зітхнула
та.
—Ви посварилися?
—Ми не розмовляємо.
—Чула поговорку –в тихому омуті
чорт живе?
—Так.І що?
—От цей чорт зараз живе в ній.
—Хочете,щоб я поговорила із нею?
—Ти сама цього хочеш.
Завтра субота,тому підете до річки.
Погуляйте і поговоріть нарешті.
—Добре.
  Дівчина дивилась  задумливо у вікно,згадуючи минуле,коли
вона безтурботно погоджувалася
на ідеї подруги,бувало ображалась
на неї,але довго не могла,бо
улестливі слова робили свою
справу найкраще;посиденьки
на гойдалках,коли вони ділилися
найпотаємнішими секретами;
шопінг під час якого накупили собі
гарних ручок,но лишилися без
новеньких юпочок.