Марина прокинулася в білій палаті.До неї підійшла висока
темноволоса медсестра.Вона
перевірила капельницю і зникла
за скляними дверима.
   Вікно було прикрите блакитними
шторами,які непропускали сонячного світла.Через що лежати
в такій кімнаті було дратівливо.
Та ще й одна-однісінька.
   Кімната була повністю біла,крім
штор та телевізора на стіні напроти.
   Протягом дня до неї заходили тільки медсестри,але ті лише
питали про її самопочуття.
Вони здались такими холодними,як її бабуся коли сердилася.


  Тим часом Катерина щойно повернулася з процедур.Вона отримала переохолодження та
вивих руки.Коли Марина травму
хребта, через що їй робили операцію.Але поки їй  не говорять
про те,що їзда верхи  протипоказано.При падінні все вийде найгіршим чином.
  Катя хотіла її відвідати,але ненаважилася.Що,якщо вона нестримається і заплаче?Тоді
подруга буле вимагати пояснень.
Вона не зможе ні сказати,ні промовчати.Но найстаріше,що
та зненавидить її.Адже через
неї це сталося.Якби вона не пішла
в ліс,то зараз вони б сиділи в домі
бабусі і робили буденні справи.
  —Привіт,–привітався Дмитро.
Нарешті він зміг її відвідати.
Вона була рада його побачити,але
чомусь гнівалася на нього.
—Привіт.
  Хлопець підійшов її обняти,але
та зупинила його рукою.
—Ти ще ображаєшся на мене?
  Дівчина сіла на ліжко,зітхнула
і серйозно глянула в його очі.
—Я довго думала і вирішила,що
нам варто припинити стосунки.
—Чому?
—Дурне питання.
—Катя вибач.Я хотів піти,але мені
зателефонува мама і я не міг їй відмовити.Якби я знав,що так все
обернеться я б пішов.
—То ти лише б тоді пішов за мною?!А якщо цього не було?
То що?Не пішов би.Не пішов.
—Ні...
—Так.І ти це знаєш.Я все тобі сказала.Іди,мені потрібен відпочинок.
   Вона лягла обернувшись до вікна.
Хлопець сидів з хвилину,а потім
пішов.
—Виздоровлюй,–сказав він.В його
очах засвітилися крапельки сльозів.
   Дівчина ледь трималася,і все ж
заридала.Вона любила його,але
не могла пробачити йому.
 

  До палати увійшов Василь.Побачивши його,Марина
заплакала від щастя.Він обняв
її і поцілував.
—Я так скучав за тобою.Як ти?
—Я теж.Добре,але сидіти в чотирьох стінах просто неможливо.Забери мене звідси.
—Заберу,але не зараз.Тобі ще потрібен відпочинок.
—Чому до мене ніхто не заходить?
—Я повинен тобі дещо сказати.
Марин від тепер тобі протипоказано їзда верхи.
—Що?–дівчина була в щоці від такої заяви.Раптом усе стало так
гучно тихо.Її погляд упав на підлогу і вже незміг піднятись.
Її мрії кінець.Вона більше не зможе
кататись на конях.Відчувати супротив вітру, піднесення.
Жахливо.Несправедливо.
От чому ніхто не приходив.Їм
не вистачило сили сказати про
це.Боялися її реакції.
  —Обніми мене,–хрипким голос
попросила.
   Хлопець виконав її прохання.
Вони сиділи так достатньо довго
чи можливо ні.Але час чомусь так
повільно минав,наче хотів зупинитися.

  Минуло два тижні.
Початок весни.Марина сиділа
на веранді і пильно спостерігала
за Катериною,яка водила пензлем
по мольберту.Раптом вона встала
і пішла до річки.Промайнула думка,що водойма могла забрати
цю смуту,але тільки з нею.
Дівчина відігнала ці думки, коли
відчула руку подруги на своєму
плечі.
   В неї з'явився сенс життя,але він
же згодом зник.Світловолоса подруга казала їй,тоді біля річки,
коли вони прогулювалися в неділю,що вона просто живе,
незадумуючись над питанням про
сенс життя.
   Що ж,вона права.Саме так і буде робити, незадумуючись.Може колись знайдеться щось,що буде
стане її сенсом.
   —Кать,може помиритесь із Дмитром?Він страждає.І ти теж,
я бачу.
—Знаєш,я зараз не готова.Але помирюся із ним,тільки незнаю
чи ми знову будемо парою.
—Дічатка,–погукала їх бабуся.
   Вони стрімголов побігли до будинку.Пані Тетяна і їх бабуся
вже спекли фірминий періг.