Зранку подруги не було в кімнаті,
тому вона швидко одягнулася і
вийшла надвір.Ранковий туман
майже зникав,повільно виринали
з-за гори перші промені сонця.
Над нею пролетіли кілька синичок
процвірінкавши щось.
Катерина подумала,що
вони привіталися із нею і помахала їм.
—Ти рано встала.На тебе це не схоже,–сухо зауважила Марина.
  Дівчина сиділа за будинку вкутана у теплий вовняний плед,
волосся не розчесене,щоки і руки
потріскав мороз.
—Те саме й про тебе скажу.
Ледь усміхнулась у відповідь.
—Так дивно.Чому я раніше пізно
прокидалась,адже ранок такий
прекрасний,а я цього не помічала.
—Кожна мить гарна,тому я
не зациклююсь на одній,щоб
бачити інші.
—Ти мене не розумієш,–закивала
в сторони і зайшла до будинку.
  Катерині стало не приємно від слів подруг.Раніше вона ніколи такого не говорила,а зараз наче перед нею зовсім інша людина: мовчазна,задумлива,сумна,
відрізана від світу.
   Сьогодні бабуся вирішила побалувати за гарну роботу в
буднях дівчат.Приготувала борщ,
а на десерт пироги із сиром.
Ті поснідали і вирушила до
Петра Петровича – так званого
місцевого тракториста,в якого
трактор це лопата.
  Його будинок знаходиться
на початку села,з першого погляду
наче хлів,але всередині охайно і
тепло,аж занадто тепло.На вікнах
замість занавісок нитка із рибами
від якої смерділо,але власнику
цієї будівлі це не заважало,навпаки він насолоджувався ним,бо вдихнув
на повні груди,чого б ніколи не
зробили подруги.
—Не люблю я зиму,а от рибу так.
Прекрасна закуска до ранкового
відвару – самогону.
—Типу ритуал?–прикольнулась
Катерина.
  Чоловік із чорною мов вуголь
бородою і сильно засмаглим
обличчям звів брови від здивування,але опустив докумекавши.
—А так.То чого вас прислала
наша бабка?
  Коли говорила вона це виглядало досить просто,но
самим сказати не так.Катя
глянула на Марину,та на неї.
Хвилини дві поспорили хто
нарешті скаже,тим часом
тракторист Петро Петрович
занурив в себе двугу склянку
міцного алкоголю понюхав
рибу і безтурботно сказав:
—Ех, ви з міста такі сором'язливі.
До мене ходять тільки з однієї
причини – щось копати.
   Щоки почервоніли сильніше
ніж це міг зробити мороз на
вулиці.Погляди впали додолу
і подруги невпевнено кивнули.
—То що викопати?
—Яму....для...туалету,–сором'язливо
усміхнулась Катя.
   Чоловік пішов до їхнього дому,
а вони до річки.Марина не заперечувала.
  Берег водойми прикрашала тоненька
крига,що виблискувала на сонці.
Небо безхмарне,але було дуже
холодно.
—Так гарно,–сказала Катя.
—Мг.
—Ти мені не довіряєш?
—З чого ти таке взяла?–спокійно
запитала.
—В тебе є хлопець.Твій сусід.
  Дівчина глянула на блакитне
небо,де потроху з'явилися
хмаринки.
—Немає.Ми розійшлися.
—Чому ти мені не розповіла.
Раніше ми ділилися секретами.
А зараз,що сталося?Скажи?
—Я нарешті задумалася над
своїм життям.І знаєш,воно
немає жодного сенсу.
—Не кажи так.Воно має сенс.
—В тебе він є,але не в мене.
Вчуся так собі,хобі не маю,
хлопця теж,з друзів лише ти
і деякі з району.Для чого воно?
Життя?Ти себе хоч раз питала?
—Ні.Хоч знати чому?
  Марина запитально глянула на
подругу.
—Тому що я просто живу.
Навчаюся в школі,спілкуюся із
друзями,розважаюся,святкую
дні народження,як свої так і інші,
в разі потреби допомагають
іншим,плачу від радості,печалі,
планую майбутнє і реалізую
його.Живу.
   Провіяв холодний вітер,очі
просльозилися чи то від болю
чи то від холоду.