Розділ I
Тихий літній ранок, нічого не передбачувало чогось нового, кардинальних змін у житті, нових знайомств...
Для чорноволосої дівчини із фіалковими очима, у фіолетовій футболці, чорних шортах і кедах, день почався із пробіжки та музики у навушниках. Усе було як завжди, Ліна повернулася додому через годину де батько уже дивився телевізор, а мати стояла на кухні, весь будинок був наповнений прекрасними ароматами.
– Я повернулася! — крикнула Ліна поки скидала кеди.
– Мий руки й на кухню! — крикнула мати із кухні.
– Я уже снідала, але дякую. Буду у кімнаті, — Ліна з усмішкою направилася на другий поверх, у свою кімнату.
Дивне відчуття не давало їй спокою щойно вона зайшла у свою кімнату, але Ліна не звернула на це увагу. Через кілька годин батьки дівчини поїхали у відрядження. Вона залишилася одна у будинку, але дивне відчуття не зникало, а лише ставало сильнішим.
Ліна сиділа на дивані гостинної та дивилася телевізор. Було таке відчуття, що хтось ще ж у будинку, окрім неї. Дівчина двічі пройшла весь будинок і перевірила вхідні двері, але відчуття не зникало, нікого не було, двері зачинені із середини. Тоді звідки це відчуття? Чому воно не зникає? Щось тут не так... І це її насторожувало, ні, не лякало, а насторожувало. Ще із дитинства Ліну було важко налякати або викликати у ній страх, справжній страх. У неї немає жодних страхів і ніколи не було.
– Тут хтось є? — не витримала Ліна і піднялася. У відповідь тиша. Перед Ліною з'явився брюнет із коротким, прямим волоссям, спортивна статура, яскраво виражені вилиці та карі очі від яких віє спокоєм.
– Ти хто?! — запитала Ліна щойно відійшла від здивування.
– Спокійно, без паніки, мене звуть Деріл, позаду тебе стоїть мій друг, — спокійно сказав хлопець.
– Що? — Ліна у шоку різко розвернулася. І правда, позаду неї стояв ще один хлопець. Кудряве, світло русе волосся зав'язане у пучок, ніжно голубі очі, гострі лінії обличчя, на правій щоці маленький водоспад.
– Не хвилюйся, я Нік, усе гаразд, — представився хлопець.
– Хто ще тут? — запитала Ліна.
– Я, — пролунав голос збоку. Ліна різко обернулася на голос. Там стояв хлопець із кучерявим, каштановим волоссям, м'якими рисами обличчя і світло карими очима із зеленим відтінком.
– Мене звуть Марк, леді, — поклонився хлопець і поцілував руку Ліни.
– Ві, кудряшки, — Ліна усміхалася як мала дитина і зарилася пальцями у його волосся. Марк на це лише усміхнувся, стоячи у поклоні.
– Як мала дитина, чесне слово, — пролунав четвертий голос. Ліна відірвалася від кудряшок Марка і повернулася на голос.
Там стояв хлопець із чорним, прямим волоссям трохи нижче мочок вух, чорними очима як зимова ніч, гострими лініями обличчя та ух милкою на обличчі.
– Мене звуть Раєн, а ти доволі красива, — представився хлопець. Ліна була оточена із чотирьох сторін хлопцями, які дивилися прямо на неї. Як вони опинилися у зачиненому будинку разом із нею? Хто вони такі? Що їм потрібно? Ці питання крутилися у голові Ліни.
– Ліна. Як ви зайшли у будинок? — запитала Ліна.
– Телепортувалися за допомогою одного пристрою, — сказав Нік. Ліна повернулася до хлопця обличчям і схрестила руки на грудях. Це звучало як дурня і вона так само дивилася на хлопця.
– Що за дурня? Магії не існує!
– Упевнена? — запитав Деріл з усмішкою. Ліна подивилася на хлопця у якого очі почали світитися зеленим і на відкритій долоні виросла красива роза із чорно-фіолетовими пелюстками. Очі Деріла перестали світитися, а роза залишилася. Ліна на це дивилася із шоком в очах. Ця роза ніби відзеркалювала її. Чорне волосся це верх пелюсток, а фіалкові очі – низ пелюстки.
– Ця роза нагадує тебе, — Деріл з усмішкою протягнув Ліні розу.
– Вона прекрасна, дякую, значить у тебе одна із чотирьох стихій, земля, — Ліна обережно прийняла розу і подивилася на хлопця.
– Так, — кивнув з усмішкою Деріл.
– У мене вода, — сказав Нік з усмішкою. Ліна подивилася на хлопця у якого очі почали світитися яскраво голубим, на пелюстки рози упали маленькі краплини води, що додавало блиску розі.
– У мене вогонь, — сказав Райен. Ліна подивилася на чорноокого. Очі Раєна почали світитися яскраво червоним і салатовий стовбур став чорним.
– Щоб стовбур не виділявся у твоєму прекрасному волоссі, у мене вітер, — сказав Марк. Його очі стали білими, легенький вітер вирвав розу із руки Ліни та заправив у її чорне волосся.
– Тепер вірю, що магія існує. Що вам потрібно від мене? — запитала Ліна і сіла на диван. Хлопці сіли на крісла, дивлячись на дівчину.
– Нам потрібна твоя допомога, — видихнув Нік.
Коментарі