Розділ XVI
– Довірся своїм силам, – повторила тихо Ліна біля стіни.
– Ти щось казала? – запитав Марк. Дівчина на це не відреагувала, а просто закрила очі. Вона чітко чула своє серце та власне дихання, таке тихе й спокійне. Дівчина стояла так хвилину, можливо трохи більше. Вона щось чекала, якийсь знак. Раптом не сильний удар струму пройшов по її тілу та змусив відкрити очі. Ліна швидко підійшла до тумби та почала витягувати полиці. Хлопці переглянулися і подивилися на дівчину.
– Я перевірив цю тумбу, пусто, – сказав Нік.
– Він не дурний, щоб закривати мене у кімнаті з короною, але вона не далеко і тут є потайні ходи якими я колись тікала, найшла, – Ліна на щось натисла у тумбі, біля ліжка з'явився прохід донизу. Хлопці зайшли за Ліною то прохід одразу закрився. Вони занурилися у повну темряву.
– Підпали, я тут, стою перед тобою, – Ліна торкнулася до руки Раєна і положила його долоню на щось. Очі хлопця загорілися червоним спалахнув вогонь. Ліна стояла перед Раяном із підпаленим факелом у руці.
– Ходімо, – дівчина повела друзів униз по сходах.
– Часто тікала? – запитав Деріл у подруги.
– Не дуже, але іноді хотіла погуляти без контролю, а потайні ходи я знайшла випадково. Дуже сподіваюся, що цей їх не виявив.
– Куди веде цей прохід? – запитав Марк.
– О, це цілий лабіринт під усім королівством і лісом, – усміхнулася Ліна і вони спустилися у підземний лабіринт. Уже через декілька хвилин друзі зупинилися, Ліна дивилася у стелю.
– Що таке? – запитав Нік.
– Підсадіть мене, – Ліна передала факел Раєну. Очі Марка засвітилися білим і Ліну підняв вітер. Дівчина відчинила люк у стелі та обережно вилізла. Срібна діадема із фіолетовими каменями, на постаменті під склом, яскраво світилася фіолетовим. Так яскраво, що сяйво заполонило усю скарбницю.
Ліна узяла посох, що стояв не далеко, у руку та одним ударом розбила скло, яке дрібними кусочками посипалося на підлогу. Вона схопила діадему у руку та стрибнула у відкритий люк, зачинивши його за собою. Корона у руці принцеси освітлювала лабіринт набагато краще ніж факел у руці Раєна.
– Корона у мене, – сказала Ліна.
– Супер, тобі залишилося убити Короля Монстрів, а ми будемо розбиратися з іншими, – сказав Марк дивлячись на Ліну.
– Що? Чому я?
– Ти принцеса, старша донька, спадкоємиця королівського трону, маєш прийняти титул королеви після батька.
– Я зрозуміла, прикрийте мене, а я займуся королем, – Ліна одягнула корону, сяйво зникло.
Вони були готові боротися до останнього за рідне королівство й за людей.
Ліна вивела хлопців у сад.
– Ви у королівство, а я сама.
– Ні! Я з тобою йду! – запротестував Раєн. Ліна узяла обличчя хлопця у свої руки дивлячись в його очі.
– Я впораюся, усе буде гаразд, і це наказ, – дівчина швидко поцілувала хлопця у губи та зникла. Хлопець відчував, як дівчина провела по його руці та кудись побігла. Він знав куди вона направляється.
– Будь обережна, – тихо прошептав Раєн.
– Ви разом?! – здивовано запитали хлопці.
– Не важливо! Час розібратися із ними! – сказав Раєн.
На даху вежі стояв Король Монстрів та з усмішкою дивився на королівство. Він уже знав про зникнення принцеси та корони. Замок був без монстрів, усі були у королівстві та чекали лицарів щоб убити. Король чекав на принцесу.
Ліна бігла по коридорах замку без закляття в її очах читалося лише рішучість і жодного страху. Вона здогадувалася де він, де всі монстри, але була впевнена у хлопцях.
На площі уже йшов бій, очі хлопців світилися, але тіла монстрів падали на землю один за одним. Пустився дощ який омивати тіла уже вбитих ворогів.
Дівчина піднялась на кришу де стала Король Монстрів до неї спиною.
– Мила, подивися, скоро твоїх друзів не буде серед живих. Нехай буде по-твоєму, твоїх рідних я не трону. А якщо погодишся бути моєю відпущу твою сім'ю, – сказав Король Монстрів з усмішкою. Гнів дівчини почав наростати вона знала, що він усміхається. Краплі дощу падали на її обличчя та волосся.
– Я ніколи не стану твоєю! – крикнула Ліна і перш атакувала. Король повернувся і відбив атаку мечем. Очі Ліни світилися темно-фіолетовим. Атака за атакою, він уміло відбивав її кожного атаку з усмішкою.
– Тобі не перемогти навіть з короною! – сказав Король Монстрів, атаки припинилися. Вона атакувала хвилин 10 без перериву, але все було марно. Ліна була дуже зла і наскрізь мокра.
– Моя черга атакувати! – Король Монстрів замахнувся мечем над головою принцеси. Але дівчина встигла поставити щит над собою її очі знову засвітилася фіолетовим. Сили повільно покидали її тіло, але якщо опустить руки щит зникне і її кінець. Вони програють та іншого шансу не буде, більше ніколи. Королівству настане кінець.
– Здайся! Сили покидають тебе! – Король Монстрів усе сильніше тиснув на купол навколо дівчини яка стояла на коліні та ледь тримала руки. Але вона навіть не думала цього робити.
– Тобі ніколи не перемогти! Ніколи! – крикнула Ліна і підняла голову. Сяйво очей стало темно-фіолетовим, діадема засвітилася таким самим. У її серці палав гнів і ненависть до усіх монстрів. Дощ перетворився у грозу, земля здригнулася. Раєн відрубав голову одному із монстрів і подивився на кришу вежі на якій з'явився фіолетовий луч світла.
– Ліна! – крикнув Раєн.
Дівчина стояла на одному коліні міцно стиснувши зуби. З'явився фіолетовий струм світла у хмари. Її ворог відійшов на декілька кроків назад, дивлячись на загрозливий луч світла що виривався із її рук. Фіолетова хвиля енергія пройшлася по всьому королівстві.
– Ні! – Король Монстрів перетворився у порох. Кожен монстр, якого настигала хвиля, перетворювався у порох, живий і мертвий...
Коментарі