Розділ VII
У темницю спустився король монстрів із чорним вороном на плечі й ухмилкою на обличчі. Він проходив повз камери із полоненими, які навіть не дивилися на нього, тут були та діти, і дорослі й бабусі з дідусями. Король монстрів зупинився перед самою останньою камерою де сиділа королівська сім'я. Жінка обіймала двох синів, а чоловік ходив по камері.
– ВИПУСТИ НАС! – крикнув чоловік і метнувся до решітки.
– Спокійно, я до вас із гарними новинами. Ваша донечка жива, десь у лісі ховається, але скоро приєднається до вас, – сказав Король монстрів з ухмилкою.
– Мам, про кого він? – запитав один з хлопчиків.
– Ой, а ви не знаєте? У вас є старша сестричка, але краще вам розкажуть ваші батьки, залишу вас, – Король монстрів пішов назад.
– Мам? Пап? – близнюки подивилися на батьків в очікуванні відповідей.
Пройшло 3 дні як Ліна упала після закляття. Ці дні вона не подавала жодних ознак і не приходила в себе. Хлопці відкрито хвилювалися, Раєн також, але просто не показував цього. Без неї вони не зможуть звільнити рідне королівство.
На дворі уже глибока ніч, лише місяць заглядав у відчинене вікно кімнати дівчини, місячне сяйво падало на її обличчя.
Уперше за три дні Ліна почала відкривати свої очі, кольору фіалки. Було так тихо і спокійно, приємна прохолода літньої ночі віяла у кімнаті. Спогади про те, що відбулося у кімнаті Деріла почали випливати у пам'яті. З'явився гігантський прилив сил, який вона раніше не відчувала.
Дівчина тихо вийшла з будинку у кросівках, шортах і футболці, волосся зав'язане у високий хвіст. У будинках повз які вона проходила було тихо і не горіло світло, зорі та місяць освітлювали їй шлях, легенький вітерець бив у її обличчя. Ліна зупинилася перед будинком Майстра, але не наважувалася постукати. Вона не розуміла нащо прийшла до нього у такий пізній час, але він не спав судячи зі світла яке світилося у його будинку.
– Заходь, не бійся, – пролунав голос Майстра за дверима. Ліна видихнула і тихо зайшла закривши за собою двері. Майстер сидів у своєму кріслі й пив чай.
– Доброї ночі, – привіталася Ліна.
– Проходь і сідай. Чаю? – Майстер показав рукою на диван напроти свого крісла.
– Дякую, але змушена відмовитися від чаю, – Ліна з милою усмішкою сіла на диван. Майстер лише кивнув із розумінням.
– Я тебе уже досить довго чекаю і знаю чому ти прийшла до мене, хоча сама не розумієш причини. Я правий?
– Без сумніву, ви, праві, – видихнула Ліна. Кілька хвилин пройшло в тиші. Ліна думала над тим, нащо прийшла сюди у таку пізню годину. Що це був за прилив сил одразу після пробудження?
– Ти остання наша надія, без тебе хлопці не зможуть віднайти мечі, – порушив тишу Майстер.
– Мечі?
– Сил хлопців не достатньо щоб навіть ранити монстрів, мечі у кілька разів збільшать їх сили і ви зрівняєтеся. Зараз, ти у кілька разів сильніша за хлопців і монстрів, але не впораєшся одна.
– Навіть так... Але як я маю допомогти найти ті мечі?
– Твої сили приведуть тебе, головне довіряй своїм відчуттям і силам. Сили лише твої і підкоряються також лише тобі, ніхто не може їх відібрати. Завжди пам'ятай це! – Майстер говорив спокійно і впевнено. Хвилину Ліна просто мовчала обдумуючи слова Майстра.
– Звідки у мене ці сили? Мої батьки звичайні люди.
– Ти багато не знаєш про саму себе, дуже багато, для усього свій час, – сказав з усмішкою Майстер. Вони розмовляли ще декілька годин, Майстер розповідав Ліні про їх світ, традиції...
Коментарі